ЕКСКЛЮЗИВ Це вже друга війна у моєму житті: секрет довголіття від 98-річної мешканки Дніпра

Дніпрянка Клара Мамченко – тендітна жінка з сяючими очима та щирою посмішкою. На перший погляд і не скажеш, що панянці скоро виповниться 100 років. Її життя сповнене випробувань, але вона ніколи не втрачала віри у краще. Народившись у далекому 1925 році, пережила голодомор, Другу світову війну, втрату близьких, економічні негаразди. Зараз знову потерпає від військових дій. Проте роки ніби не владні над Кларою Юхимівною. Як їй це вдається та у чому, все ж таки, секрет довголіття – дізнавались журналісти “Наше місто”.

Клара Юхимівна народилась в Амур-Нижньодніпровському районі Дніпра. Тоді це було козацьке село Мануйлівка. Можливо, славетна історія її малої Батьківщини дала таку силу волі і жагу до життя нашій співрозмовниці і її нащадкам.

 -Тоді це було село Мануйлівка, а тепер – це частина міста, Лівобережжя, – розповіла Клара Юхимівна. –  Мої батьки також народилися на Дніпропетровщині. Батько був військовослужбовцем, а мама вчителькою. Ми з родиною об’їздили всю Україну. Після демобілізації батька повернулися до Дніпра, де він став працювати викладачем історії. 

 У 1941 році почалася Друга світова війна. Вона назавжди змінила життя цієї родини. 

Юність, опалена війною

Коли почалася Друга світова, батькові Клари було 47 років. Тим не менш, в перші дні війни чоловік пішов на фронт, не чекаючи повістки. Цього ж року наприкінці серпня він загинув, захищаючи Дніпро. 

 -У 1941 році я закінчила 8 класів, мені йшов шістнадцятий рік. Ми з мамою евакуювалися в станицю Старопавлівка. І освіту я продовжила вже в евакуації, не пропустила жодного року. Там закінчила 9-й клас. Потім нас чекала ще одна евакуація. Ми разом з усіма мешканцями Старопавлівки подалися до станиці Ардон, що біля підніжжя Військово-Грузинської дороги. Більш того, весь цей шлях ми переганяли колгоспний скот, рятуючи його від фашистів. В дорозі мені виповнилось 17 років. Оселилися у місті Горі, там я закінчила 10 класів. Там був єдиний вищий навчальний заклад – Педагогічний інститут. В нього я і вступила. Вдень вчилася, а в нічну зміну йшла на консервний завод, працювала різноробом. В інституті була з восьмої ранку до другої години дня, потім – невелика перерва. В цей час я поспіхом у їдальні щось їла, навіть без хліба, бо він був по картках. І відразу йшла на завод, де працювала до 12:00. А якщо було термінове замовлення, то й до ранку – війна. 

 Лише у грудні 1944-го Клара з мамою повернулися до рідного Дніпра, який вже було звільнено. Приїхали на світанку, додому йшли пішки, бо транспорт тоді не курсував. Вигляд понівеченого ворогом міста вразив дівчину до глибини душі. Каже, що це був один з найяскравіших спогадів її юності.

 -Ми йшли проспектом Карла Маркса (тепер Дмитра Яворницького) і бачили, на що німці перетворили місто, яке я люблю понад усе. Весь час, проведений в евакуації, я згадувала про Дніпро та дуже чекала на повернення, – пригадує Клара Юхимівна. – Ми побачили, що центральний проспект було спалено, навкруги – чорні стіни. Вціліло лише декілька споруд: поштове відділення, магазин “Дитячий світ” та будівля готелю. Дякувати Богу, що наше житло вціліло. Ми мешкали усією родиною  у маленькій кімнаті на вулиці Володарського. Я продовжила навчання в місцевому університеті. Довелось доздавати деякі предмети, наприклад, латинь. Підручників тоді не було, конспекти переписувала під копірку. Від чого всі руки та навіть обличчя були брудними. Опалення та світла також не було. Взагалі, після війни було дуже важко. 1947 рік став найстрашнішим для усіх нас. Неврожай, спека. Пам’ятаю, як пішла на город полоти траву, а там все вигоріло, немає ні трави, ні врожаю. А окрім того, зерно у нас забирали і залишали майже ні з чим. Завжди хотілося їсти. Люди вмирали на вулицях з голоду. Не знаю, як мені вдалося вижити. 

Сімейні династії: родина вчителів та військових

Клара Юхимівна обрала одну з найгуманніших професій – вона стала педагогом. Все своє життя вчила дітей писати без помилок та любити літературу. 

-Я працювала вчителькою. Мій трудових шлях пов’язаний з декількома навчальними закладами Дніпра. Вже перед виходом на пенсію викладала у школі №126, – розповіла Клара Юхимівна. –  Маю великий педагогічний стаж – близько 40 років. На згадку про той час зберігаю вазу для квітів та іграшку, подаровані мені учнями. Люблю цього плюшевого ведмедика, часто розмовляю з ним. 

До речі, мама Клари Юхимівни також вчителювала. Тато був військовим і за його прикладом, усі чоловіки цієї родини стали військовослужбовцями.

-І батько Юхим, і брат Володимир, і мій син Станіслав також обрали кар’єру військового. Син прикордонником, пройшов Афган, після чого отримав інвалідність. Зараз йому 75 років. І мій онук Євген також пов’язав своє життя з армією. Зараз йому 52 роки і він має першу групу інвалідності. Вони живуть у Львові. Син щодня мені телефонує. 

На долю цієї жінка випала вже друга війна. І під час Другої світової і у наші дні вона не залишається байдужою до долі своєї країни.

-Я завжди думаю, що буде з нашою рідною Україною, яку руйнує ворог. Що нас чекає після війни, – каже Клара Юхимівна. –  Дуже боляче за молоде покоління. Мій ранок починається з того, що я вимірюю тиск, щоб знати свій стан на сьогодні. Потім вмикаю телевізор, щоб дізнатися про події на фронті. Мені боляче на це дивитися. Так само було і за часів моєї молодості. На вулицях було багато чоловіків без кінцівок, з важкими каліцтвами. І зараз молоді, гарні хлопці гинуть. За що це все нам? Тим не менш, ми всі віримо у Перемогу і дуже чекаємо її. 

Секрет довголіття підказали японці

Брат Клари Юхимівни – Володимир помер на 90-му році життя. Тож можна було б сказати, що вона з роду довгожителів. Але її тато загинув на фронті у віці 47 років. Мама також пішла з життя доволі рано, бо часто хворіла. У той час, саму Клару Господь не обділив міцним здоров’ям. Навіть у підлітковому віці вона вже могла переплисти Дніпро.

-Я сама навчилася плавати, – ділиться Клара Юхимівна. – У 13-річному віці я перепливла річку Дніпро, з Набережної – на Монастирський острів. Зробила це не подумавши, пока мама відлучилася, а ми з сестрою залишилися на березі. Зняла свій помаранчевий сарафан і попливла. Мама потім знайшла катер і помчала на острів, мене там шукала. А я вже пливла у зворотному напрямку. На Набережній мене сестричка чекала. Мама тоді жодного слова мені не сказала. Мабуть, зрозуміла, що то була її помилка – залишити дітей самих біля річки. А Дніпро тоді був глибокий, судноплавний, це диво, що все добре закінчилося.

На наше питання про секрет довголіття, Клара Юхимівна навела приклад Японії. Каже, що дослухається до традицій цієї країни.

-Японці дуже дисципліновані, зібрані, – розповіла Клара Юхимівна. –  У них медицина на високому рівні, харчування різноманітне, багато морепродуктів. Японія – одна з країн, де найбільша кількість довгожителів. 

Жінка негативно ставиться до спиртних напоїв. Каже, що в її оточенні ніхто не вживав алкоголь. Те ж саме стосується і тютюнопаління. За її словами, кожен має самотужки боротися зі шкідливими звичками. І робити це з молоду, коли користь від цього ще може бути. Людина має сама себе поважати та любити, але й бути вимогливою до себе, вважає Клара Юхимівна.

-Самодисципліна відіграє дуже важливу роль, – впевнена Клара Юхимівна. – Я сама себе можу як похвалити, так і насварити. Хоча хвалю рідко, бо дуже люблю поніжитися вранці у ліжку. Але у таких випадках кажу собі: “Ти, незграба, давай, піднімайся, тобі потрібно зробити те і те. А день занадто короткий”. Це допомагає. Каюсь, але я не роблю ранкову зарядку. Знаю, що потрібно. Мені лікарка сказала, що з моїм варикозом потрібно тричі на день виконувати певні вправи, а я хоч би раз це зробила! 

Клара Юхимівна пережила декілька інсультів, перший – у 2005 році. З того часу самостійно на вулицю вона не може вийти. Але більшу частину домашніх справ намагається виконувати самотужки. Також приходить соціальна працівниця і допомагає літній жінці. Тим не менш, попри поважний вік, Клара Юхимівна завжди тримається на позитиві і дарує гарний настрій всім оточуючим.

Фото Валерія Кравченка та з відкритих джерел.