Їхні стомлені очі бачили безліч битв. Їхні руки, зморщені часом, тримали зброю, що рятувала світ від нацизму. Вони – ветерани, які пережили одну війну, а зараз зіткнулися з жахіттями іншої. У Дніпрі мешкає 65 учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок Другої світової війни. Журналісти “Наше місто” поспілкувались з деякими з них та дізнались дивовижні історії цих мужніх людей.
Ветеран Володимир Білецький допоміг врятувати місто від окупантів
Мешканець Дніпра Володимир Антонович Білецький народився у місті Костянтинівка Донецької області. У 1941-му йому було лише 9 років, тим не менш, на долю цієї дитини випало чимало випробувань.
– Ми з мамою та старшою сестрою жили в районі залізничного вокзалу, у двокімнатній квартирі, – розповів Володимир Антонович. – До речі, під час окупації Костянтинівки неподалік від нашого будинку був німецький штаб. Німці селилися у помешканнях місцевих, у нашій квартирі жило троє. Вони нас виселили до кухні, а самі розташувалися у кімнатах. Один з них був хворий, другий – боксер. Він намагався дати мені шоколад, а я не брав, то він мене вдарив. А третій фріц був дуже гидкий. Тоді хліб давали раз на тиждень, і хоч спечений він був невідомо з чого, ми все одно його відразу з’їдали. І щоб нас прогодувати мама з іншими жінками їздила до сусідніх міст та сіл і міняла речі на продукти. А той німець вимагав у нас продукти.
Але найстрашніше – це постійні бомбардування, від яких ніде було сховатися. Підвалу родина не мала, а у сусідів він був повний води.
– Нас бомбили щодня. Бо поряд з нашим будинком – залізничний вокзал, шосейна дорога, річка Кривий Торець. Весь рух здійснювався у бік фронту – Харків, Лозова, Слов’янськ, Краматорськ. Ми ховалися під ліжком, або сиділи у коридорі. І у мене, у дитини, було враження, що я вже прожив усе життя, – зізнається Володимир Антонович.
Чоловік розповів, що молодь Костянтинівки організувала підпільну групу. Вони партизанили, допомагали своїм, чим могли. Звісно, зброї у них не було.
– Під час звільнення Костянтинівки наші війська заходили з боку Бахмута, – розповів ветеран. – Німці підірвали міст через річку. Ми з хлопцями з дитинства в ній купалися, тому я добре знав цю місцевість, знав де яка глибина. І я показував нашим місце, де можна організувати переправу. Йшов бій, навкруги – танки, в небі – літаки. Це було жахіття. Було багато загиблих та поранених. У той час мене було поранено у ногу і голову, я отримав контузію. Але наші війська змогли переправитись на інший берег завдяки моїм підказкам. Про цей випадок навіть написали книгу.
Під час війни діти стрімко дорослішали і у міру власних сил допомагали подолати ворога. Володимир Антонович і досі береже у серці спогади про ті страшні часи.
– Моє дитинство пройшло у період окупації, – зі сльозами на очах розповідає ветеран. – Німці ставилися до дітей досить непогано. А Гестапо та наші поліцаї – інша справа. Наприклад, якщо у місті застрелили німця, то шукали винного. Якщо не знайшли – збирали всіх і розстрілювали. До речі, мою сестру двоюрідну німці теж розстріляли, бо вона була партизанкою. Їй тоді було лише 15 років. На моїх очах гинули мої друзі. Мій дідусь також загинув, потрапив під бомбардування. А я був його улюбленим онуком. Зараз у мене залишилась лише одна його світлина.
Костянтинівку звільнили від загарбників у вересні 1943 року.
– Після війни я хотів отримати технічну спеціальність, але не зміг вступити через поранення, – розповів Володимир Антонович. – І в армію мене не брали. Я пішов до військкомату і попросив мене обстежити. В результаті мене визнали здоровим і взяли до армії. Я відслужив два роки, потім закінчив технікум за спеціальністю: електричні станції та системи. А потім заочно – інститут. Я працював і помічником штукатура, і токарем, і монтажником, і наладчиком, і головним енергетиком у різних інститутах.
З 1954 року Володимир Антонович мешкає у Дніпрі. Тут він створив свою родину. Майбутню дружину він привіз сюди здалеку. Адже це місто стало йому рідним і він любить Дніпро усією душею.
– Одружився я пізно – у 31 рік, – зізнається Володимир Антонович. – Моїй дружині було стільки ж. Нас познайомила подруга моєї сестри. Вона сказала, що у Ташкенті у неї є знайома, мовляв, «дівчина з гарантією». Мені дали її адресу, я написав, почали листуватися, обмінялися фото. А потім я придбав квиток і поїхав у Ташкент. Приїхав шостого березня, сьомого ми розписалися, відсвяткували восьме, а вже дев’ятого я поїхав. Вона працювала вчителькою, не хотіла переривати учбовий процес. Приїхала до мене у Дніпро вже у червні. Потім у нас народився синочок, але він, на жаль, помер. Через рік – народилася донечка.
Сьогодні щасливий батько та дідусь має доньку та двох онучок. Старша отримала економічну освіту, але працює не за спеціальністю та паралельно пише книги. Одну з них присвятила своєму дідусеві. Друга онука – студентка, мріє стати артисткою.
У травні Володимиру Антоновичу виповниться 92 роки. Тим не менш, ветеран на вік не зважає, вправно користується комп’ютером, ремонтує взуття, а у вільний час полюбляє гуляти у міському парку.
Дніпрянин Микола Гайдов пішов до партизанського загону 14-річним юнаком
Коли почалася Друга світова війна, Микола Сергійович разом з батьком, братом та сестрою мешкав в одному з сіл Білорусі. Його мама померла, коли хлопчикові було лише 8 років, тож родині було не солодко. Перший день війни він пам’ятає й досі.
– Коли я закінчив п’ятий клас, батько влаштував мене на роботу до колгоспу, – пригадує Микола Сергійович. – Я пас отару овець. Якраз 22 червня 1941 року я вигнав їх на поляну біля лісу, як раптом полетіли літаки. Я почув вибухи і зрозумів, що почалася війна. З неба почали падати шрапнелі. А я бігав та намагався знайти їх. Один підняв, він був ще гарячий. У селі в той час була метушня, військовозобов’язаних терміново скликали до сільради. Досі пам’ятаю, як плакали жінки, проводжаючи своїх синів та чоловіків на війну.
Через два роки діти залишилися круглими сиротами, їхній батько загинув на фронті. Миколі тоді було лише 14 років, але він вирішив захищати Батьківщину.
– Рівно через місяць після загибелі батька я залишив молодших сестру та брата на нашу тітку, а сам пішов воювати, – пригадує Микола Сергійович. – Вирішив шукати партизан і таки знайшов. Мене запитали про те, що я вмію робити. Я розповів, що вмію випасати худобу, запрягати коней – мене відразу взяли. Я потрапив до розвідки, ходив по селах, де дорослі не могли пройти. Своє 15-річчя я зустрів у партизанському загоні. Перше моє завдання було – сходити у спалене німцями село і подивитися, чи є там хтось. Бо видно було, що з однієї бані періодично йде димок. Я підкрався і побачив, що там ховаються поліцаї. Повернувся і розповів своїм про це. Частенько мені казали залізти на високе дерево і подивитися, чи є якісь пересування ворога. Було, що мене відправляли за молоком, бо поява у селі хлопчика не мала викликати у ворога підозру. А одного разу дали гроші і попросили купити у німців табак. Я це зробив, але було страшно.
Після звільнення партизани поїхали шукати своїх рідних. Микола Сергійович вирушив до рідного села, знайшов тітку та дядька.
– Через деякий час ми зустрілися з командиром партизанської бригади, – розповідає Микола Сергійович. – Він знайшов свою дружину і привіз її з іншого міста. Коли вона дізналась моє прізвище, сказала, що у дитбудинку, де вона працювала, була дівчинка Віра з таким самим прізвищем. Це була моя сестра. Уявляєте, який збіг обставин! Після дитбудинку вона навчалася в училищі, стала ткалею. І цей килим, що в мене й досі висить на стіні, від неї.
Микола Сергійович з дитинства мріяв стати юнгою. Тому у 1949 році він вирішів вступати до морської школи.
– У мене тоді не було жодних документів, – сказав Микола Сергійович. – При вступі мою освіту з’ясували на основі опитування. Провели поверхневий огляд і таким чином визначили вік. До речі, встановили на три роки молодший, ніж я був насправді. Вони написали рік народження синім олівцем, а я знайшов влучний момент і виправив цифри. Я навчався в цій школі рік, після чого було 5 років служби. Ми розміновували мінні поля. Згодом я став матросом, потім старшиною. І так потихеньку доріс до того, що з флоту демобілізувався старшим лейтенантом.
У 1961 році Микола Сергійович приїхав до Дніпра. Це місто він обрав за порадою розвідника, з яким раніше воював.
– Про Дніпро мені багато розповідав мій командир взводу Олександр Шарига, коли я був партизаном, – зізнається Микола Сергійович. – Він був родом з Дніпропетровщини, ми товаришували і він порадив мені після війни оселитися у Дніпрі. Запрошував до своєї родини. Коли приїхав, я довго його шукав, але так і не зміг знайти. Можливо, що він загинув. У Дніпрі я пішов служити до річкового порту. Тоді там було 16 пароплавів, близько 40 теплоходів. Наш пароплав доправляв баржі з вугіллям на Київ, до теплостанції. Я працював, займався спортом, мав 7 спортивних розрядів, був чемпіоном з боротьби. До речі, спортивна підготовка двічі врятувала мені життя.
Микола Сергійович одружився на студентці 2 курсу педагогічного інституту. Вони 52 роки прожили разом, виховали двох дітей. Його донька, на жаль, пішла з життя у віці 67 років. А син зараз працює далекобійником в Європі. Також ветеран має трьох онучок та правнука.
101-річна ветеранка з Дніпра пройшла всю війну у жіночому батальйоні
Мешканка Дніпра Олена Юхимівна Тарасова народилася 27 жовтня 1922 року. Її батько пішов з життя, а мама сама виховувала шістьох дітей. Коли почалася війна, Олені було 18 років.
– Під час війни молодь вночі чергувала на дахах двоповерхових будинків, – пригадує Олена Юхимівна. – Там були баки з піском. Ми мали схопити запальнувальну бомбу, що впала на дах, і занурити її у пісок. А якщо не встигли, то все могло згоріти. Коли ворог почав наближатися, молодь стали вивозити з міста. Мені запропонували йти на фронт, я відразу погодилася. Через три дні після вручення повістки направили в училище телеграфістів. Я вчилася декілька місяців. Потім сформували окремий батальйон зв’язку, в ньому були майже самі дівчата. Я пройшла з ними всю війну. У нас був Степний фронт, потім він став Четвертим Українським. Сказати, що було складно, це нічого не сказати. Ми – молоді дівчата спали у палатках навіть у люті морози. Їжі було мало. Розмішають вівсяну муку та заварять її, а ми поїли і не помітили. Лише у 1944 році стало трохи легше. З’явилася нова техніка, почали видавати ковбасу.
Олена Юхимівна пам’ятає кожен день тієї страшної війни. Але виділити якусь одну подію, що найбільше їй запам’яталася, не може. Каже, що важливими були всі, адже кожна могла вартувати життя.
– Ми вже відчували, що скоро настане Перемога, – розповідає Олена Юхимівна. – Наступали на ворога швидкими темпами, ледь встигали згортати обладнання і переходити на інші позиції. Досягли Праги, де й зустріли День перемоги. Після чого нас направили у Чернівці. Ми там були три місяці, бо йшла війна в Японії і могла знадобитись допомога зв’язківців. Я демобілізувалась лише у вересні 1945 року.
Після війни Олена Юхимівна жила у Чернівцях і працювала бухгалтером. У 1992 році помер її чоловік, тож жінка вирішила переїхати до своїх родичів у Дніпро.
– Мені у Дніпрі дуже подобається, це місто стало мені рідним, – каже вона. – Дітей я не маю. Мені допомагала племінниця, але вона померла. Тепер про мене піклуються її діти. Велику підтримку надає міська соціальна служба. Це дуже потрібна організація. Соцпрацівниця приносить продукти, ліки, сплачує комунальні послуги та багато іншого. Без них я б не впоралась.
Легендарна фронтовичка вже вдруге у своєму житті проходить війну. Її груди рясніють орденами та медалями. Жінка не могла навіть уявити, що діти та онуки тих, з ким вона пліч-о-пліч воювала проти спільного ворога-фашистів, підуть війною на Україну.
– Не очікувала я, що буде друга війна, – зізнається Олена Юхимівна. – Їх неможливо порівняти. Не тому, що одна легша, а інша складніша. Просто тоді ми могли передбачити, що ворог наближається і вчасно відреагувати. А зараз вони стріляють хаотично і нікуди подітися. Якщо впаде бомба, то жах.
Восени жінці виповниться 102 роки. Вона активна, позитивна та сповнена оптимізму. Щодня з паличкою виходить на вулицю, полюбляє посидіти на лавці біля під’їзду. Каже, що поки в змозі це робити, буде триматися.
Фото Валерія Кравченка.
Категорія: Важливо, Війна, Інтерв'ю, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня
