ЕКСКЛЮЗИВ Дарує людям тепло свого серця: життєвий шлях соцпрацівниці з Дніпра Наталії Краснюкової

“Наше місто” продовжує цикл розповідей про силу духу, доброту сердець та безмежну віру в людей. Все це про соціальних працівниць, які трудяться у Дніпрі. Історія Наталії Краснюкової – це приклад того, як можна змінити світ на краще, даруючи людям тепло своєї душі.

“Моє сонечко, ти прийшла! Ти мені, немов донечка, я завжди тебе чекаю”, – такими словами зустрічає 89-річна Домнікія Андріївна соціальну працівницю Наталію.  “Без неї я б пропала! Адже встати можу лише з допомогою мотузки і декілька кроків роблю по кімнаті з ходунками. А потім знову лягаю”, – додає жінка, побачивши журналістів.

І поки Наталія готує своїй підопічній обід, Домнікія Андріївна розповідає нам про своє життя. 

“У мене діди-прадіді були довгожителі, напевно, я в них пішла. Вони мали міцне здоров’я, а в мене й досі майже всі зуби свої! Маю двох синів, зараз вони на фронті. А Наталка приходить щодня, і їжу приготує, і нагодує, і поговорить зі мною”, – веде далі поважна дніпрянка.

Домнікія Андріївна зізнається, що від сумних думок її рятує пісня. Нам вона заспівала свою улюблену –  “Повій, вітре, з України”. На щемливу мелодію прибігла Наталія. Дослухавши пісню, вона продовжила займатись буденними справами та розповіла нам свою історію. Її життєвий шлях сповнений викликів. У 2014 році жінка змушена була покинути рідну домівку в Луганській області через війну. 

“Я жила в Луганську, працювала фахівцем у відділі сім’ї, дітей та молоді. Опікувалась багатодітними родинами. Через війну наша сім’я була змушена тікати з рідного міста. Оселилися у Дніпрі”, – розповіла Наталія.

Жінка має дві вищих освіти – економічну та психологічну. Але роботу за фахом не шукала, бо сподівалась якнайскоріше повернутися додому. Але сталося не так, як гадалося. Вже вісім років Наталя працює соціальною робітницею у Дніпрі. Її ділянка – одна з найважчих, адже під її опікою знаходяться люди, які потребують постійної допомоги.

“У Дніпрі я шукала роботу через центр зайнятості. Ця вакансія привабила мене словосполученням “соціальна робота”. Спочатку не було вільних місць у районі, де я живу. Потім мені пропонували перевестися ближче до дому, але я вже звикла до своїх підопічних і просто не можу їх покинути”, – зізнається Наталія.

Незважаючи на всі труднощі, Наталя не втратила оптимізму та віри в людей. 

“Як тільки почала працювати, помітила, що більшість підопічних мають пригнічений стан та не бачать свого майбутнього. Я почала спілкуватися з ними і запевняти, що вони мають величезний життєвий досвід, яким мають ділитися. І з часом вони припинили скаржитися на життя. Я хвалю їх за кожне досягнення, навіть фізичні вправи та читання книг. І вони з кожним днем покращують якість свого життя. Зараз деякі мої підопічні пишуть вірші та навіть плетуть шкарпетки для ЗСУ”, – розповідає Наталія.

Молода жінка каже, що робота дає їй можливість почуватися потрібною. Адже люди, які майже не виходять з будинку, сподіваються лише на неї. Вона для них – не просто Наталка, а зв’язок з навколишнім світом.

“Вони сподіваються, що я не захворію. Що не буде обстрілів і я зможу доїхати до них громадським транспортом. Що привезу гарячий обід та шматок хліба. Для них це суттєва підтримка, вони вдячні місту за ці обіди і завжди мені про це кажуть. Дякують меру Борису Філатову і завжди переказують вітання. Сподіваюсь, що через ЗМІ я зможу донести ці слова до нього”, – каже соціальна працівниця.

За словами колег, Наталія – не лише сумлінний працівник, а й чудова людина. Вона завжди весела, доброзичлива та коректна. Її почуття гумору та оптимізм надихають оточуючих.

“Наталія знайде спільну мову навіть зі складними підопічними. Можливо тому, що пережила багато, вона всі історії підопічних приймає до душі. У неї завжди все до ладу, ніхто не вередує. Тих підопічних, у яких складний характер, я даю Наталії. І з часом вони тануть, бо вона знаходить підхід», – повідомила заступниця директора, начальниця відділу КУ «ДМ ТЦСО(НСП)» ДМР у Чечелівському районі Тетяна Кашура.

Головне для жінки – її родина, чоловік, донька, зять, онучки. Вони люблять активний відпочинок, прогулянки на свіжому повітрі. 

“Ми переселенці з 2014 року, але ніколи не зациклювалися на тому, що під час війни життя припинилося. Ми приїхали зі зруйнованого Луганська. Взяли себе в руки. Пережили. Прагнемо розвиватися, рухатися далі, планувати майбутнє. Без мрій та надії неможливо жити”, – резюмувала Наталія.

Знаючи з власного досвіду, що таке бути вимушеним переселенцем, Наталія у вільний час займається волонтерською діяльністю.