23 травня українці відзначають День Героїв. Свято з’явилося 83 роки тому, в далекому 1941-му. Трьома роками раніше саме цього дня було вбито полковника армії УНР, одного з головних ідеологів українського націоналізму Євгена Коновальця. За радянських часів, зі зрозумілих причин, про це свято не згадували. Натомість у незалежній Україні День Героїв став знаковим днем. Особливої популярності це горде і сумне свято набуло після початку російсько-української війни. Війни, яка триває і сьогодні. Про її учасників, справжніх Героїв України, розповість «Наше місто».
П’ять секунд, як усе життя
Друзі та знайомі Віталія Бунчикова кажуть, що рішучість, принциповість і загострене почуття справедливості в нього в крові. Ще в нульових, працюючи оглядачем вагонів у П’ятихатському депо, він організував незалежну профспілку. А в 2004-му неспокійна душа привела його на Майдан. Через роки наш земляк стояв на барикадах другого Майдану.
Коли ж найнебезпечнішим регіоном України став Донбас, 42-річний патріот одним із перших прийшов до військкомату. Тоді йому відмовили, за віком. Але Віталій приходив і переконував воєнкомів у тому, що країні обов’язково стане в нагоді його досвід ведевешника і впевненого в усьому чоловіка.
У серпні 2014-го рядовий батальйону «Кривбас» Віталій Бунчиков був під Іловайськом. Битви за невелике містечко районного значення в Донецькій області стали трагедією для українських військових. Українські батальйони опинилися в щільному ворожому кільці. А потім нашим бійцям надали нібито «гуманітарний коридор», для безпечного відходу. Але це була пастка.
– Перший ворожий кордон ми проїхали безперешкодно, – розповідав згодом у дніпровській лікарні Віталій Вікторович, – Росіяни нас пропустили. Вони зустрічали нас з опущеними головами і намагалися не дивитися в наш бік. Можливо, їм було соромно або подумки ми для них уже не існували. Коли проїхали кілометрів десять, почався обстріл. Стріляли з усіх боків і тоді колона розсипалася. Хто – куди. Я їхав в УАЗику, який став чудовою мішенню у відкритому полі.
Тоді ворожа куля влучила солдату під праве око.
– Свідомості я не втратив, – згадував боєць, – Чомусь вирішив: потрібно будь-що-будь прожити п’ять секунд. Як-небудь. Протриматися, а потім уже буде легше. Далі вже точно буду жити! І ще був дуже неприємний дзвін у вухах. Ніколи й ніде нічого подібного не чув. Таких звуків узагалі в природі не існує. Подумав: ось я помру, а все одно буду чути цей дзвін. Кров з-під каски заливала обличчя і згадався хлопець на Майдані, якого на Інститутській застрелив снайпер. У нього теж з-під каски сочилася кров, і він на очах згасав. Потім згадав про сім’ю. Так п’ять секунд і минули, і я зрозумів: буду жити!
Десять років тому дніпровські лікарі зробили все можливе, щоб врятувати Віталія, який сьогодні один із героїв війни, що триває. Звичайний українець із незвичайною долею.
Зберіг честь, але не життя
Сільський хлопчина Андрійко Колесник з раннього дитинства мріяв стати льотчиком. Стільки книжок про льотчиків перечитав, скільки фільмів переглянув. Але до льотного училища хлопця не прийняли. Сам він згодом жартував, що занадто високий (його зріст 1.85 м – Авт.) і в кабіні пілота не поміститься. Тому вивчився на інженера-електромеханіка.
Але послужити вдалося недовго, оскільки велика країна розпалася на окремі держави, які, здавалося, завжди житимуть у мирі та злагоді. Андрій повернувся в рідні Чумаки. Для того, щоб просто жити, виховувати дітей і бути щасливим. Він одружився з односельчанкою Тетяною, з якою дружив із восьмого класу. У них народилася донька Аня.
А потім прийшла війна. Як ставився Андрій Колесник до війни на Донбасі? Чи рвався він у бій?
«Навіть якщо піду добровольцем і когось уб’ю, то мої діти й онуки будуть за цей гріх відповідати, – згадує його слова дружина Тетяна. – Дуже не хотілося б, щоб так сталося».
Але коли 49-річного старшого лейтенанта запасу викликали повісткою до районного військкомату, він прийшов туди в призначений час. Ну кому ще як не йому – рослому сильному й впевненому в собі мужику захищати Україну! Кому як не йому бути героєм? Ще б пак! На могутніх плечах Андрія три маленькі старлеєєвські зірочки виглядали великими полковницькими зірками. Та й величали його товариші по службі не за військовим званням, а за повагою – полковником.
На фронті наш земляк був поранений, повернувся додому, а потім знову пішов воювати.
– Чоловік тоді серйозно кульгав, і я його запитала: «Ну як ти туди повернешся?», – згадує Тетяна, – а він у відповідь: «Мамусю, якби ти бачила, що там коїться! Це так страшно. Я не хочу, щоб ти, наші діти, внучка сиділи в підвалах. Мерзли й голодували. Не хочу, щоб це сталося тут. Щоб війна прийшла до нас. І тому я повертаюся».
У січні 2015 року старший лейтенант-полковник ніс службу на 31-му блокпосту біля села Червоний партизан Луганської області. Саме звідси було можливо контролювати трасу між Донецьком і Горлівкою. 22-го цей український блокпост протягом кількох годин обстрілювали з далекобійної артилерії, після чого зав’язався бій. Сили були нерівні. Наші хлопці – старший лейтенант Андрій Колесник, молодший сержант Роман Сех, солдат Сергій Слєсаренко та молодший сержант Альберт Саруханян – відмовилися здатися і були розстріляні.
Про це сім’я героя дізналася кілька днів потому.
– Батько загинув у четвер 22 січня, і ми ще не знали про це, – згадує молодша донька Олена, – Але з четверга на п’ятницю мені наснилося, ніби тато повернувся додому. Я так зраділа, обняла його: «Татку, ти повернувся!» А він у відповідь, без жодних емоцій тільки кивнув: «так». І тут я бачу, що він повністю сивий, хоча до того сивина ледь-ледь торкнулася його волосся.
А наяву, 25 січня, приблизно о 15.30 Тетяні Колесник зателефонували з незнайомого номера, і чоловік, назвавшись командиром ополченців днр, повідомив, що Андрія вбито.
Дружина все ще не вірила страшній звістці. Уся сім’я Колесник намагалася знайти в інтернеті якусь інформацію про Андрія. Незабаром коротке відео про смертельний бій знайшлося. На ролику відзнятому для російського ТБ про хоробрість взводу Андрія Колесника висловився один із сепаратистів: «Старший лейтенант і троє його бійців трималися до останнього».
– На цьому відео було кілька вбитих хлопців і в тому числі Андрій, – розповідає Тетяна Колесник, – Тільки обличчя закривали підняті руки. Нібито намагався захиститися від кулі. Одна нога боса і палець великий довгий. Точно він. З Андрія стягнули курточку, і коли я побачила голий його живіт, одразу впізнала: це моє!
Аліна воює замість загиблого чоловіка
Майстер спорту міжнародного класу Сергій Карнаухов представлення не потребує. Пауерліфтер світової величини. Наприкінці 1990-на початку 2000-го чемпіон і призер Всеукраїнських змагань. Рекордсмен України, Європи та світу. Чемпіон світу серед юніорів 1999 року!
У березні 2014-го уславлений дніпровський спортсмен був призваний до 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Був заряджальником гармати, потім став навідником, а потім командиром гармати. Брав участь у боях за Донецький аеропорт.
У травні 2015-го Сергій познайомився з майбутньою дружиною Аліною, яка займалася волонтерством.
– Із Сергієм познайомилася на Донеччині, – розповідає Аліна Карнаухова. – Я волонтерила, а він – воював. У нього дуже непростий характер. Він був абсолютно безкомпромісною людиною. Але саме це й приваблювало. Сміливий, сильний, мужній. У минулому чемпіон світу з пауерліфтингу. Найцінніше, що свої принципи він відстоював на фронті, те, що загинув за них. За Україну. Це найчесніша позиція.
Дійсно Сергій після демобілізації був успішним менеджером у Бердянську, але після початку великої війни разом із дружиною переїхав до Дніпра. Він не став чекати повістки і пішов добровольцем у рідну 93 бригаду.
27 травня 2022 року в Харківській області командир відділення розвідки Сергій Карнаухов загинув.
Цей фатальний день Аліна описала на своїй фб-сторінці так:
«Ранок 6.58 – дзвінок, на який я дуже чекаю. Такий короткий і такий потрібний.
– Доброго ранку кохана!
Я дихаю, кожен раз після твого дзвінка. Я дихаю, живу, мрію про наступне і мрію про нашу зустріч.
9.18 – знову твій голос, теплий і такий, що немов зігріває своїми обіймами. Такий короткий дзвінок, твій останній дзвінок…
Люблю тебе мій рідний, хочу до тебе…
Я не відчувала, що цей день стане страшним. Пишу, як зазвичай смс. Де-небудь обов’язково буде мережа, обов’язково я побачу відповідь. Після бою, коли буде хвилина…
17.04 – дзвінок… я тримаю телефон, бачу екран і серце моє стискається від всепоглинаючого страху. Я дружина військового, я знаю, чому телефонують командири… Ще дві хвилини надії і прірва…
Смерть це про інших, смерть, не про нас. Я просто хочу до нього».
Після загибелі чоловіка Аліна вирішила піти служити в ту саму 93 ОМБР.
– Війна забрала в мене найдорожче в житті й у мене немає страху за своє життя, – зазначає Аліна Карнаухова. – Це не означає, що я спеціально шукаю смерті, але ховатися за чиїмось спинами не буду. Звісно, в учебці бувало важко. У мене ще й проблеми зі спиною. А тут кулемет – 7,5 кілограмів плюс боєкомплект. Усього – 10 кг. Бронік мій легкий, але теж п’ять кілограмчиків потягне. Тож загалом вантаж нормальний. Але я все роблю на характері. Коли в тебе є сила волі й бажання, фізичний біль не головне.
Батьки, дружини, діти Героїв – теж Герої
Найближчі родичі захисників і захисниць нашої країни щомиті чекають звісточки від своїх коханих. Біль від втрати близьких ніколи не йде назовсім.
– Герої – це люди, які цінність України поставили вище за цінність власного життя, – вважає дитяча письменниця і волонтерка, директорка БО «Українська фундація “Мрія” Тетяна Комлик. – До початку війни з рф ми, в основному, орієнтувалися на героїв минулого. Але тепер практично щодня в Україні з’являються нові герої. Чоловіки, жінки, навіть діти. Дуже важливо, що по всій країні з’являються вулиці з іменами цих героїв. А ще сьогодні дуже важливо бути уважнішими до родин наших захисників. Дякувати матерям, батькам, дружинам, синам і дочкам героїв України. Сім’ї, які втратили своїх близьких людей, завжди потребуватимуть нашої любові та підтримки.
Важко не погодитися зі сказаним. Тим, хто втрачав своїх коханих, це й так зрозуміло.
– Дев’ять років минуло після загибелі Андрія, а рана не загоюється, – розповідає Тетяна Колесник. – Наче вчора все сталося. Біль не йде, не вщухає. Для мене, наших дітей та онуків мій чоловік – справжній Герой. Назавжди. Він не міг просто здатися. Для нього це було абсолютно неприйнятно. Він ж офіцер! Ну, а себе героїнею не вважаю. Навіщо?
Фото з архивів Тетяни Колесник, Віталія Бунчикова, та з відкритих джерел
