Війна в Україні стала справжнім випробуванням для нашої нації. Багато чоловіків та жінок прийняли для себе важливе рішення – піти на фронт виборювати Незалежність. Хтось відправився на поле бою ще у 2014, хтось – з початком повномасштабного вторгнення. На фронті пліч-о-пліч наразі б’ються за наше майбутнє люди різних професій – айтішники, шахтарі, залізничники, вчителі та інші. Ця історія буде про викладача ДДУВС Андрія Токара, який в мирному житті допомагає студентам вишу опановувати спеціальність, а під час війни зі зброєю в руках захищає рідну землю. Про це повідомляє “Наше місто” з посиланням на відділ зв’язків з громадськістю ДДУВС.
Андрій Токар – старший викладач кафедри тактико-спеціальної підготовки факультету превентивної діяльності.
Чому викладач університету пішов у ЗСУ?
Коли розпочалася війна, для мене не було предметом роздумів, з’являтися у військкомат чи ні. Я зробив той крок, який зробили десятки, сотні тисяч чоловіків та жінок. Те, що ми робимо тепер, – закономірно. Тільки почалися події після Майдану, я в лютому вже був у військкоматі, мобілізувався в першу хвилю. Тоді потрапив до лав Нацгвардії, бо маю за плечима досвід служби у «Беркуті» та «Грифоні». Потім невелика перерва була. У 2016 році почав службу за контрактом в ЗСУ. Моє останнє і нинішнє місце роботи – кафедра ТСП ДДУВС.
У Вашій родині були поліцейські чи військові?
Ні. Я народився у Дніпрі у родині медиків та художників. Служба в органах внутрішніх справ та Збройних Силах України – це мій особистий вибір. До речі, після армії я закінчив Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. На пенсію пішов у 2006 році. Але рід діяльності не змінив: продовжую служити, захищати, передавати свій досвід молоді – навчати курсантів основ поліцейської тактики.
Як часто випадає нагода побачитися з сім’єю?
Моя 22-річна донька Марія зараз у Польщі, а дружина з сином Степаном, йому 14 років, у Дніпрі. Бачимося раз на місяць, приїжджаю до них на день, максимум два.
Чи пішли б знову в ЗСУ, якби не війна?
Не пішов би. В якийсь момент дійшов висновку, що у мирний час я більше потрібен курсантам. Пів життя віддав поліції, є про що розповідати, ділитися досвідом. Але саме зараз – я потрібен в іншому місці. Моє основне завдання і покликання – захищати Україну, її свободу та незалежність.
Що для Вас зараз є найважливішим?
А що може бути важливішим за Перемогу. Вірю, що переможемо чого б нам це не коштувало. Для цього є всі передумови. Я дивлюся на людей, які мене оточують, вони роблять все задля того, щоби в Україну якомога швидше прийшов мир, спокій та стабільність.
Звідки черпаєте сили, що наповнює та надає наснаги?
Знову-таки у вірі, що ми переможемо. І, звичайно, наповнює мене життєдайною силою моя сім’я. Кожен із них, дружина, син, донька, – мій мотиватор. Доки я тут, вони там можуть спокійно жити, вчитися, працювати, допомагати ЗСУ. А ще творчість допомагає перезавантажитися на якийсь час. Ось тільки часу на це зараз зовсім не вистачає. Я займаюся рельєфною графікою. Справа цікава та затяжна. Мої роботи зараз представлені у виставкових залах за кордоном.
Що найперше зробите, коли закінчиться війна?
Обійму дружину та дітей. Повернуся до викладання в університеті. Буду створювати нові картини. Радітиму кожному новому мирному дню!
Читайте також: У Дніпрі створять унікальний центр реабілітації для постраждалих під час війни.
