Зняв мантію і пішов захищати Україну: історія судді Верховного Суду Івана Міщенко

Суддя Верховного Суду Іван Міщенко з початком повномасштабної війни в Україні змінив суддівську мантію на камуфляж та пішов захищати країну від ворога у лавах 93 бригади. Детальніше розповідає «Наше місто» з посиланням на 93-тю ОМБр Холодний Яр і Цензор.

Спершу у теробороні Києва, нині Міщенко — командир взводу 93 бригади Холодний Яр. Має позивний Дредд. Отримав його від товаришів через професійну діяльність на честь персонажа фільму «Суддя Дредд», де головну роль виконував Сильвестр Сталлоне. Сьогодні воює там, де дуже «гаряче» – на Ізюмському напрямку. Із зрозумілих причин не може детально розповідати, що там відбувається.

«Тримаємо оборону. Все інше – офіційні повідомлення Міністерства оборони України та Генштабу», — пише Цензор з посиланням на Міщенко.

Ви — батько трьох дітей. Вас після початку повномасштабного вторгнення без питань випустили б за кордон, адже за законом ви маєте на це право. Але ви залишилися в Україні та пішли воювати. Чому?

— Іншого варіанту я для себе навіть і не бачив. Плюс, є конституційний обов’язок кожного громадянина. Для мене це очевидні речі.

Але ж ви не є професійним військовим…

— Так. Однак виявилося, щось у мене все ж таки виходить (посміхається. – О.М.).

Що вас вже найбільше вразило на цій війні?

— Що «кілька в томаті», виявляється, дуже смачна (всміхається. – О.М.). Якщо серйозно, мужність українців. Ми маємо справу із абсолютним злом. У наших людей відчувається дуже висока вмотивованість та готовність йти до перемоги. Ви згадували, що я не є військовим. Насправді, серед моїх побратимів – представники абсолютно різних професій, які також не є професійними військовослужбовцями. Але нам є з кого брати приклад, і в кого вчитися. Наші професійні військові – боги війни.

Що для вас виявилося найважчим?

— Спілкуватися з дітьми під обстрілами, бути в доброму гуморі й посміхатися, а після того повертатися «туди». Це, мабуть, найважче.

А найпростішим?

— Спілкування із побратимами. Де б я не був, із ким би не зустрічався, складалося враження, що кожен солдат – твій брат, який стане поруч з тобою і захистить тебе, причому від, умовно, водія до полковника. Розумієте, немає армії у такому класичному визначенні. Є таке відчуття єдності, згуртованості. Навіть незнайомі люди дуже привітні та приязні, допомагають один одному та усім діляться. Це все дуже надихає та мотивує. Тут так: всі за тебе, а ти – за всіх. Коли усі – така єдина сила. У мене тут з’явилося дуже багато нових друзів.

Ви визволяли Сумщину. Розкажіть детальніше.

— Це були Охтирка, Тростянець та села Сумщини. У певний момент росіяни почали тікати. Вони це назвали відходом. Але насправді це була втеча. Коли ЗСУ потроху звільняли тут села і містечка, увага світу була прикута до того, що відбувалося в Київській області – Бучі, Ірпені, Бородянці і так далі. Але й в Сумській області було чимало такого, як на Київщині. Навіть слова не підбереш… Усі ці нелюдські звірства та жорстокість проявлялися усюди, де були росіяни. Там не виняток.

Військові, які на передовій в Луганській області, так описували наступ окупантів: спочатку в бій запускають, як вони називають «м’ясо» – тих, кого не шкода. Зазвичай це «ДНРівці» та «ЛНРівці». Таким чином перевіряють, де наші позиції. Тоді вже йдуть спеціалісти. На вашому напрямку теж така ситуація?

— Насправді, ділянки фронту відрізняються. Я для себе помітив, що їм людей взагалі не шкода. Неважливо, це «ДНРівці», «ЛНРівці» чи регулярна армія. Нікого з них не жаліють. У них там така «гра на виживання» – вперед штовхають тих, хто слабше.

Якщо вони бояться, чи можна розраховувати на масове дезертирство у російській армії? У їхніх розмовах, перехоплених СБУ, часто можна почути про втечі та відмови продовжувати участь у війні.

— Звичайно, нам було б легше, якби вони зрозуміли всю безглуздість того, що відбувається, і дезертирство стало масовим явищем. Але ми особливо на це не розраховуємо.