ЕКСКЛЮЗИВ Серце не питає про ДНК: як дніпровські родини виховують дітей

Сім’я починається з простих речей, які людина пам’ятає все життя. Перший крок дитини. Запах маминого борщу в неділю вранці. Тато, що чекає вдома. Бабусині руки, які знають, як заспокоїти будь-який біль. Сім’я — це місце, де нас вчать любити, довіряти й бути собою. 

Щороку 15 травня світ відзначає Міжнародний день сім’ї. Дату заснувала Генеральна Асамблея ООН ще 1993 року — аби нагадати: попри всі зміни, що переживає суспільство, попри війни, міграції та цифрові революції, саме родина залишається найстійкішою частиною людської цивілізації. 

Сьогодні в Україні ця дата звучить особливо. Тисячі родин розлучені лінією фронту, кордонами, долею. Хтось чекає. Хтось повертається. Хтось збирає нову сім’ю з уламків старого життя — і знаходить у цьому неймовірну силу.

Журналісти видання «Наше місто» поспілкувались з декількома родинами, щоб розповісти їхні історії. 

Хотіли другу дитину — народилась трійня: історія дніпровської родини 

Коли Яніна Дерій разом із чоловіком мріяли про другу дитину, вони й уявити не могли, що звичайне УЗД змінить усе життя. Спочатку лікарі повідомили про двійню, а вже за декілька тижнів — про трійню. Відтоді їхня родина стала великою історією про щоденні турботи, безсонні ночі, лікарні, підтримку рідних і любов, якої вистачає на всіх чотирьох дітей. Сьогодні трійнятам по чотири роки, старшому сину Глібу — десять, а сама Яніна з усмішкою каже: попри всі труднощі, така родина для них — справжнє диво. 

Іван, Марк і Соломія народилися з різницею у вазі: хлопчики — 2400 г і 1480 г, дівчинка — 2300 г. 

– Вагітність була патологічною, — розповідає Яніна. — Важко ходити, важко дихати, важко спати — особливо останні три місяці. Пологи — кесарів розтин, як і зі старшим сином.

Додому молода сім’я повернулася з трьома немовлятами — і, за словами Яніни, всі були в шоці. Включно з нею самою.

У під’їзді стояв велетенський візок для трійні — розмістити його іншого варіанту просто не було. На щастя, сусіди виявилися розуміючими. На вулиці реакція перехожих і досі незмінна — подив. 

– Хтось радіє, хтось співчуває, бо розуміють, що це важко, — каже Яніна. — Дівчинка трохи крупніша, тому всі думають, що вона старша. Коли пояснюємо, що це трійня, всі дивуються. А коли додаємо, що є ще старший десятирічний син — у людей прям шок.

Зараз трійнятам по чотири роки. Місто виділило сім’ї квартиру, де подружжя зробило ремонт. Яніна перебуває у декретній відпустці, чоловік працює. У складні моменти допомагають батьки — насамперед мама, бо вона на пенсії.

– Десятирічний Гліб займається змішаними єдиноборствами та англійською, – каже Яніна. – Йому вже цікаво проводити з молодшими час, але інколи вони заважають робити уроки.

Трійня ходить до садочка. У планах — танці, студію вже знайшли, але діти часто хворіють.

– За минулий рік чотири рази лежали в лікарні з вірусними інфекціями, — розповідає Яніна. — Хоча і харчуємося правильно, і гуляємо, і руки мити — це святе правило: у квартиру лише зайдуть, відразу до ванної. Але коли дітей багато — вірус передається швидше.

Ні в родині Яніни, ні в родині чоловіка — жодних багатоплідних вагітностей, навіть двійні не зустрічались. Обоє — єдині діти у своїх батьків.

– Ніколи не було навіть думки, що таке можливо саме з нами, — каже вона. — Але доля склалася так, що послала нам таку велику родину. Ми щасливі!

На День сім’ї великих урочистостей не планують. Але, якщо вдасться — повезуть дітей в парк. Чудова нагода відкласти справи й просто побути разом. 

Велика родина Ірини Татаріної: історія любові, турботи та довіри 

Мрія про велику родину з’явилася в Ірини Татаріної ще в дитинстві. Її мама, яка виросла в інтернаті, часто говорила про те, як важливо, аби діти не залишались самі, а поряд з ними були близькі люди. 

Сьогодні у великому будинку на Дніпропетровщині Ірина виховує дев’ятьох дітей, більшість із яких мають інвалідність та особливі освітні потреби. Вони разом готують вечерю, пораються по господарству і знаходять час для спільного відпочинку, вчаться довіряти і підтримувати. Саме такі прості речі, за словами Ірини, і створюють відчуття справжньої сім’ї. 

Ще у 2017 році Ірина створила прийомну родину й виховувала трьох дітей. На початку повномасштабної війни разом із ними евакуювалася до Туреччини. Там, далеко від дому, вона познайомилася з дітьми з закладів Дніпропетровщини. Саме тоді прийняла рішення повернутися в Україну і створити дитячий будинок сімейного типу.

– Я тих дітей спеціально не обирала, – розповідає пані Ірина. – Чесно скажу — серцем відчула, що мої. Вони просто горнулися, казали: “Мама, забери мене”. І я розуміла, що вже не зможу залишити їх там. 

Повернувшись додому, жінка нарешті змогла здійснити свою давню мрію. Брат її чоловіка віддав родині великий будинок у селі, бо у своїй маленькій оселі Ірина не могла оселити більше дітей.

Після ремонту й оформлення документів вона почала забирати дітей додому. Спочатку одну дитину, потім ще п’ятьох. А згодом у родині з’явилася Соня — дівчина з важкою формою інвалідності, якій не могли знайти родину.

– Мені тоді сказали: “Іро, забери її, бо ніхто не візьме”, — каже мама-вихователька. – Я подивилася на неї — і відразу погодилась. Потім служба привезла Соню прямо до нас додому. Так у мене стало дев’ять дітей. В мене троє дітей з інвалідністю, шестеро – з особливими освітніми особливими потребами. Я ніколи не ставилася до них як до хворих. Для мене це звичайні діти, яким просто дуже не вистачало сім’ї.

Сьогодні у великій родині кожен має обов’язки. Хтось доглядає качок, хтось носить воду собакам, старші можуть і вечерю приготувати, і по господарствуу допомогти. 

– У нас немає такого, що хтось отримує більше, а хтось – менше, – додає мама-вихователька. – Якщо печиво, цукерки — то всім порівну. Якщо вечеря — то всі разом за столом. Я хочу, щоб вони відчули: це їхній дім, їхня сім’я. Для дитини дуже важливо — знати, що вона комусь потрібна.

Особливе місце в цій історії займають діти, яким колись ставили важкі діагнози й майже не давали шансів.

– Одна з дівчаток потрапила до мене у чотири роки, – каже Ірина. – Тоді дитина важила лише дев’ять кілограмів і майже не розмовляла. Сьогодні вона ходить до звичайної школи, готує їжу й нічим не відрізняється від однолітків.

Схожа історія і у Тимофія, який у 12 років майже не говорив.

– Зараз ми вже читаємо, переказуємо тексти, і його розуміють навіть чужі люди, – розповідає Ірина. – Це величезна робота. Але я впевнена: родина лікує. Якби такі діти потрапляли в сім’ї раніше, у чотири-п’ять років, у них було б зовсім інше життя.

Ірина не приховує: самій впоратися було б складно. Родині допомагають. 

– Це фахівці фонду «Надія і житло для дітей», місцева школа та громада, – пояснює Надія. – До дітей регулярно приїжджають психологи, логопеди й дефектологи, а ще в родині є помічник мами — молодий психолог Ярослав, який після роботи приходить гратися з дітьми, допомагати з уроками та господарством.

Та головна сила цього дому — не в допомозі ззовні. Вона у щоденних дрібницях: у спільній праці, вечері, городі й дитячому сміху біля воріт, коли всі чекають маму додому.

– Я сама виросла в місті, а тепер навчилася і корову доїти, і теплиці тримати, – ділиться Ірина. – Ми разом садимо город, печемо картоплю на вогнищі, смажимо шашлик, їмо яблука просто з саду. І знаєте, я щаслива, коли бачу, як вони вчаться бути братами й сестрами. Для мене найголовніше — щоб вони виросли з відчуттям: у них є сім’я.

Ірина зізнається: створити дитячий будинок сімейного типу наважилася тоді, коли її власні діти вже виросли. Сьогодні її синові — 31, доньці — 26. Та велика родина, про яку вона колись лише мріяла, тепер стала реальністю не лише для прийомних дітей, а й для рідних.

Це наше щастя і наша надія: як подружжя стало батьками для п’ятнадцятьох дітей

У селі Миколаївка Дніпровського району живе родина Людмили Матичко. Разом із чоловіком вони виховали п’ятнадцятеро дітей — і зупинятися не планують. Сьогодні у їхньому будинку ростуть п’ять дівчаток і п’ять хлопчиків, наймолодшому — сім років, найстаршій — сімнадцять.

Усе почалося 1996 року, коли подружжя взяло першу дитину — дівчинку. Їй зараз уже 33 роки. Вже у 2007-му з’явилася прийомна родина, потім додалися діти з притулку — і так, крок за кроком, рік за роком, сім’я ставала більшою. У 2014-му взяли четверо рідних між собою дітей, у яких померла мама. 

— Ми з чоловіком вважаємо, що це наше життя, наше щастя, наша надія, — каже Людмила. — Настя щойно захистила магістратуру в Харківському авіаційному університеті з міжнародних відносин, а до цього отримала червоний дипломом бакалавра. Восени планує вийти заміж. Інший вихованець — наразі підполковник Міністерства оборони України у Києві, одружений, виховує доньку. Іван  минулого року виїхав до Данії, склав мову і вже працює менеджером у готелі.

У родині є чіткі цінності, які передаються кожній дитині: освіта, сім’я, підтримка одне одного. Людмила каже просто: дівчата повинні мати освіту і йти заміж, хлопці — вчитися і ставати на ноги. І діти це чують. Усі без винятку націлені на отримання вищої освіти.

Серед нинішніх десятьох дітей є й особлива історія — Коля з Румунії. 

– Коли він потрапив до родини, не знав жодного слова українською, а на запитання реагував розгублено — просто не розумів, чого від нього хочуть, – каже мама. – Зараз він уже розмовляє українською. Читає, пише, малює, знає кольори та геометричні фігури. До школи піде підготовленим. 

Фахівці кажуть, що тепер це зовсім інша дитина. Людмила переконана, що справа у родині. Адже у сім’ї зовсім інша атмосфера.

– Максим, який прийшов у родину в 12 років, одного разу сказав: «Скажіть, що я ваш. Я навіть схожий — в мене характер мами», – пригадує Людмила. – І як не дивно, але майже всі діти з роками стали схожими на нас з чоловіком.

Сьогодні у Людмили шестеро онуків. Вони вже рахують дні до літа: знають, що проведуть його у великій гамірній родині. А сама сім’я готується до великої події — добудовує стаціонарний басейн. Рішення ухвалювали колегіально, усією сім’єю.

— Відпочивати ми дуже любимо, але там, де подобається — дуже дорого, – зізнається Людмила. – Тож вирішили, що будуємо свій басейн, влітку вже будемо купатися.

У цій великій родині звикли триматися разом — збиратися за святковим столом, телефонувати одне одному без особливої причини, пам’ятати всі дні народження та важливі події. Тут ніхто не залишається сам зі своїми проблемами чи радощами. Для Людмили та її чоловіка така родинна єдність давно стала не правилом, а звичним життям, яке вони будували роками — крок за кроком, дитина за дитиною. 

Сім’я — це про любов, а не про ДНК: історія дитячого будинку сімейного типу

Для Євгенії Веліканової сім’я — це насамперед любов, турбота і тепло, а не кровний зв’язок. Разом із чоловіком вони збудували великий дім. Та коли їхні два сини виросли й створили власні родини, подружжя зрозуміло: у їхньому домі ще вистачить місця і любові для тих, хто цього найбільше потребує. 

– Ми спочатку хотіли взяти дівчинку, але у неї був братик, тож ми вирішили брати обох, — розповідає Євгенія. – Дітки з’явилися в родині 18 лютого 2022 року. З 24-го почалася повномасштабна війна. Потім сталася дуже неприємна ситуація з родиною, де знаходилась моя похресниця. І я поїхала в Житомир і забрала похресницю з її братом та з меншою сестрою. Отак і вийшов у нас дитячий будинок сімейного типу. 

Сьогодні в родині виховують семеро дітей: 15-річного Андрія, 12-річну Софію, 8-річну Ксюшу, 7-річну Злату, 6-річного Михасика, 3-річну Дарину та найменшого Данилка, якому лише 10 місяців. 

Євгенія — колишній реабілітолог, працювала з дітьми з ураженням центральної нервової системи, гідроцефалією, вродженою кривошиєю. Тому служба опіки телефонує насамперед їй, коли з пологового надходять малюки.

– Ці діти потрапляють до мене маленькими, з сумними оченятами, — каже вона. – І як вони змінюються потім — це неможливо описати словами. За останній рік відбулося сім усиновлень. Я знаю, що беру їх тимчасово, і вони будуть усиновлені. Чим дитина чекатиме у лікарні — краще вона буде у родині. Харчування, догляд, тепло — це зовсім інше сприйняття життя.

Один із таких малюків — руденький хлопчик з блакитними очима, якого вона взяла у два місяці з важкими діагнозами: гідроцефалія, порушення ЦНС, питання про інвалідність. У півтора року — всі діагнози знято.

– Коли лікар сказав, що все добре, я зрозуміла: я не даремно це робила, – зізнається Євгенія. – Він пішов у чудову родину. Тато сказав: “Я його 20 років шукав, саме про такого мріяв”. Аби ви побачили очі цих батьків, коли вони зустрічають своїх дітей.

Щоденний побут великої родини — це злагоджений механізм. Кожна дитина відповідає за свій рюкзак і ланчбокс, прибирає за собою.

– Дівчатка просять: мамо, коли вже пустиш нас на кухню готувати, — сміється Євгенія. – А надворі — самі щось саджають, пересаджують, майструють. Я вже декілька віників купила — кожна хоче мести своїм, хоч є й пилосос. Двоє дівчат, яких ми брали з діагнозом «розумова відсталість», сьогодні навчаються нарівні з однолітками. Вони наздогнали. 

Данила скоро всиновлять, а Андрій готується до вступу в університет. У великому будинку знову стане більше місця для тих, хто потребує родини. Тут давно зрозуміли: сім’я — це не про кровний зв’язок, а про любов, підтримку і тепло, яким готові ділитися знову і знову. 

Фото з особистих архівів родин.

Читайте також: Дніпро відзначає День матері: що означає бути мамою в Україні під час війни.

Раніше ми писали: Особливе материнство під час війни: історія дніпрянки Юлії Огер.