Мешканці Дніпра Павло та Каріна Демідови завжди мріяли про велику родину. Подружжя має двох кровних дітей, але вони вирішили подарувати родинне тепло ще й трьом прийомним діткам. Історія цієї щасливої родини – в матеріалі “Наше місто”.
За словами Каріни, про прийомне батьківство вони замислились відразу після народження первістка. Тоді вони мешкали у Криму.
– Ілля народився передчасно, на терміні вагітності 27 тижнів, з вагою 900 грамів. Лікарі довго боролися за його життя та здоров’я, – пригадує Каріна. – В той момент ми зрозуміли, якщо станеться диво з нашою кровною дитиною, син виживе і буде здоровий, то ми маємо віддячити Всесвіту і зробити щось гарне теж. Було багато варіантів, що гарного можна зробити, але остаточно ми вирішили, що маємо дати шанс на хороше життя іншій дитині.
Доля цієї родини досить буремна, через окупацію Криму їм довелося їхати з півостріва. Оселилися у Дніпрі. Потім у подружжя народилася друга дитина – Крістіна. До питання створення прийомної родини повернулися з початком повномасштабного вторгнення.
-Була така ситуація, ми побачили сюжет про те, що коли обстріляли у Харкові пологовий, залишились дітки без батьків, – розповідає Каріна. – Ми обговорили цю історію з чоловіком, при розмові був присутній наш син Ілля. Він відразу сказав, що не потрібно вагатися і треба брати дитину у нашу родину. З’ясувалось, що та історія з дітками з Харкова була фейковою, але це було перше зернятко і ми почали вивчати це питання. Потім ми дізналися про чат-бот «Дитина не сама», зареєструвалися. А через Дію подали заяву на усиновлення. Нам одразу зателефонував фахівець нашого Соборного району і ми дізнались про всі форми влаштування, про особливості та документи, які ми маємо зібрати.
Демідови не стали довго чекати і за місяць зібрали необхідні документи. Потім було навчання, де майбутні прийомні батьки познайомилися з цим питанням глибше. Після завершення навчання вони дізналися про діток, які потребують родини. Це були Ярослав і його сестричка Вероніка.
– Ми поїхали на перше знайомство, воно було короткотривале. Діти знаходились у лікарні, була гнітюча атмосфера, – пригадує Каріна. – Коли Ярослав та Вероніка до нас вийшли, було важко дивитися, бо вони одягнені в речі більші за розміром та дуже перелякані. Діти не розуміли, що відбувається. У нас не було романтичної історії, що ми прийшли, побачили дітей, вони нам дуже сподобались і ми зрозуміли, що то наші діти. У нас було все навпаки. Бо діти зовнішньо були не схожі на нас, вони не були чарівні та гарні, як в кіно, або книжках. Це була сумна історія і неприємне відчуття від цього знайомства. Але ми прийняли це рішення майже одразу. Я сказала Ярославу, що ми готові їх забрати. Запитала, чи готові вони. Він сказав, що так.
Почалось оформлення необхідних документів і вже через тиждень Ярослав і Вероніка поїхали додому. Зараз у родині п’ятеро діток. Двоє з них – кровні, а троє – прийомні.
-Ярославу 16 років. На момент, коли він з’явився в нашій родині, він не виглядав на свій вік. Здавалося, що йому 12, – каже Каріна. – Хлопець мав педагогічну занедбаність, не відвідував школу з початку ковіду, бо у родини не було можливості забезпечити дистанційне навчання. У нього були великі прогалини у знаннях. І мова йде не лише про шкільну програму, а й про уявлення про навколишній світ. Для нас це було шоком. Перші тижні перебування Ярослава у нас супроводжувались постійними діалогами. Він питав абсолютно все, як трирічка. А ми розповідали елементарні речі, про все на світі. І дуже приємно, що він запитує, що хоче дізнатися. Вже майже півтора роки Ярослав у нас в родині, ми перевели його в іншу школу. Приділяємо час його освіті, він займається з репетитором.
Вероніці – рідній сестрі Ярослава 6 років. Наступного року дівчинка піде до школи.
-При першому знайомстві не сказала нам нічого. Працівники закладу сказали, що вона “якось” розмовляє, – повідомила Каріна. – Ми перші тижні взагалі не розуміли, що вона каже. Вона всі слова казала неправильно, більшість слів не знала, тільки показувала. Лише через три місяці вона почала розмовляти трохи краще. Ми займалися з логопедом, до нас приходив вчитель. Проблеми ще залишаються, але якщо пригадати, якою вона була в перші тижні і подивитися, яка вона зараз – це дві різні дитини. У неї ще є проблеми з соціалізацією, їй важко спілкуватися з іншими дітками. Вона не може зрозуміти, як їй дружити. Це сталося тому, що в той час, коли дитину потрібно було водити на дитячі майданчики, знайомити з дітьми її віку, у Вероніки цього не було. Зараз їй допомагає спілкування з нашими кровними дітьми, Звичайно, не без сварок, але вони вже сприймають один одного. У кожного є свої особливості і діти це сприймають нормально.
У червні 2023 року в родину прийшла 14-річна Каріна.
-З нею все було просто. Ми дізналися, що є дитина, яка потребує родини, – каже прийомна мама. – Дівчина була в реабілітаційному центрі у Кривому Розі. Ми отримали направлення і поїхали знайомитись. Вже за 5-7 хвилин спілкування ми побачили, що це наша дитина. Ми сказали їй, що ми готові її взяти та запитали, чи готова вона. Вона одразу погодилась. Після оформлення документів вона переїхала до нас.
Кровні діти Демідових – Ілля та Крістіна радо прийняли у родину прийомних. Нагадаємо, що ініціатором створення прийомної родини був 9-річний Ілля. Тому він дуже чекав на цю подію. Раділа появі нових сестричок та брата і трирічна Крістіна.
-Діти одразу знайшли спільну мову, почали гратися. Звичайно були і складні моменти, конфлікти, сварки. Ми вирішували ці питання. Але не було ревнощів, претензій, що доводиться ділити своїх батьків з кимось іншим. Прийомні діти теж дуже легко сприйняли той факт, що вони не єдині в родині. Підліткам важко через вік, гормональні зміни, пошук себе. Ще є спогади про кровну родину, але вже є і цінності прийомної, тому дитині важко. Приймним батькам потрібно бути турботливими і підтримати прийомну дитину. На це йде багато ресурсу. Не скажу, що все гладко та легко. Було багато днів, коли я була в розпачі, думала, що взяла на себе забагато. Але я перепочила і зрозуміла, що справлюсь і впораюсь. Нам дуже допомагають соціальні служби, коли виникають питання. Вони завжди на зв’язку, відвідують нас регулярно, проводять майстер-класи з дітками, малюють, роблять поробки. Якщо ми не знаємо, як впоратися з тим чи іншим питанням, ми можемо звернутися за підтримкою до психолога.
-З того часу, як ми стали прийомною родиною, ми повністю переосмислили своє ставлення один до одного, – зізнається Павло. -Поки знайомились з прийомними дітьми, спілкувалися з ними, ми змінили ставлення до світу взагалі. Наше взаємини з дружиною покращились. Ми разом вже 15 років, у нас міцна родина. Ми пережили декілька ремонтів, переїздів, спільну працю на одній роботі. Я працюю айтішником, а дружина має власний бізнес, вона контент-менеджер. Займається зйомками рекламної продукції, просуванням її в інтернеті. Сімейний бізнес ми починали разом ще у Криму. Після його окупації переїхали до Дніпра і розвиваємо бізнес тут. Згодом я пішов працювати в IT-компанію, будувати свою кар’єру.
Подружжя зізнається, що було багато сумнівів та побоювань, що після створення прийомної родини їхнє життя зміниться кардинально.
-Наша уява малювала страшні картини про крадіжки, бійки, поліцію, – каже Каріна. – Але цього не сталося, наше життя майже не змінилося. На нас більше вплинула війна, ніж прийомне батьківство. Коли пройшов перший період адаптації, коли ми могли вже видихнути, розслабитися, тоді настав момент, що я зрозуміла – ось те, чого я хотіла. Родина, багато дітей, великий будинок, де весь час галас. Так, ми втомлюємося, але дивимось на дітей, вони нас обіймають,про все розповідають, завжди хочуть на ручки і ми почуваємося абсолютно щасливими.
-Головна складність – нестача часу. У нас немає вихідних – каже Павло. – Якщо захворіла одна дитина, то 100 відсотків, що захворіють інші. Одному – ліки, іншому – водички, комусь потрібно казку розповісти, а когось ковдрою вкрити. Добре, що старші діти допомагають поратися з малечею. І самі про себе можуть подбати, іноді приготувати поїсти, наприклад. Ми вчимо дітей поважати всіх членів нашої родини, як особистостей. Всі мають право на приватне життя, яке треба поважати. Ми знаходимо для кожного час поспілкуватися, не забуваючи, що ми теж особистості. Дітям це пояснюємо. Інколи удвох з дружиною їдемо на прогулянку, щоб перезавантажитись.
У прийомних батьків амбіційні цілі щодо навчання дітей. Ярослав закінчує 9 клас і мріє вступити до військового ліцею. Для цього потрібні досить глибоку зніння з української мови, історії, математики та англійської мови. Хлопець каже, що йому зараз важко, але він дуже старається.
-Наш день проходить цікаво. Пробудження, гігієнічні процедури, сніданок, уроки. Виконавши домашнє завдання, займаємось улюбленими справами. Усією родиною їздимо на прогулянки, багато спілкуємось, нам разом весело. Мені подобається займатися спортом, я відвідую спеціальну секцію, люблю виконувати силові вправи. Мрію вступити до військового училища, бо хочу стати захисником України. Щоб боронити свою землю від ворога.
Це лише початок історії прийомної сім’ї Павла та Каріни. Їхнє життя буде сповнене нових викликів та приємних сюрпризів. Адже справжня сім’я – це не лише кровні узи, а й те, що об’єднує серця.
Фото Валерія Кравченка.
Категорія: Важливо, Інтерв'ю, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня
