Зараз, під час обговорення майбутнього закону про мобілізацію, дуже часто звучать закиди у бік депутатів різних рівнів та тих, хто має бронь від військової служби. Мовляв, нехай вони спочатку підуть на фронт, а вже потім ми подумаємо, чи це нам потрібно.
У той час у різних військових підрозділах зараз знаходяться 13 депутатів Дніпровської міської ради. А ще 359 працівників виконавчих органів Дніпровської міської ради – департаментів, управлінь, комунальних підприємств – служать у лавах Сил оборони. До 24 лютого 2022 року вони працювали задля розвитку Дніпра, а після початку великої російської навали стали на захист України. Історії деяких з них зібрали журналісти «Нашого міста».
Депутат Музика займається виробництвом дронів
Максим Музика, депутат Дніпровської міської ради, учасник Революції Гідності, ветеран АТО, військовий ЗСУ, завжди мав активну громадянську позицію. Він народився у Києві, закінчив НТУ «Київський політехнічний інститут ім. І. Сікорського» за спеціальністю “Менеджмент”.
У 2010-х Максим Музика був керівником будівельної компанії. Але жага справедливості у 2013-му привела його на Майдан – він став учасником Революції Гідності. А у 2014 році пішов добровольцем на фронт, був учасником оборони Савур-Могили та Донецького аеропорту. Максим Музика був мобілізований як офіцер запасу ЗСУ у якості командира групи 73 морського центру спеціальних операцій. Дістав поранення та отримав державну нагороду – медаль “Захиснику Вітчизни” та відзнаку Генштабу “Учасник АТО”.
Протягом декількох років Максим Музика був позаштатним радником мера Дніпра Бориса Філатова з питань ветеранів АТО. Також очолював департамент парків та рекреації Дніпровської міської ради. У 2020 році він обирався до Дніпровської міської ради восьмого скликання від партії “Європейська солідарність”.
Велика війна в черговий раз змінила його життя. Зараз Максим Іванович більшу частину свого часу перебуває у Києві, де працює у структурах Міністерства оборони України.
– 23 лютого 2022 року було засідання Дніпровської міської ради, – згадує Максим Музика. – Ввечері я на машині повернувся до столиці. Зранку мав їхати до центру, де був в оперативному резерві. Але оскільки на світанку рашисти почали обстрілювати Київ, треба було терміново евакуйовувати родину.
Після того, як рідні Максима Івановича опинились у безпеці, він у складі одного з військових підрозділів долучився до оборони Києва. На початку повномасштабного вторгнення рф Максим Музика був долучений до одного з центрів спеціальних операцій. Після того, як загроза захоплення ворогом столиці минула, він зайнявся виробництвом дронів – для цього у 2022 році заснував та став керівником компанії UA Dynamics. Нещодавно звільнився з комерційної структури та почав співпрацювати у напрямку розробки та виготовлення дронів з Міністерством оборони України.
– Зараз потреба в дронах набагато більша, ніж наші ресурси, – впевнений Максим Музика. – Водночас їхнє виробництво наразі є набагато більшим, ніж це було минулого року. Тоді грошей було більше, а дронів менше. А зараз навпаки. Тож ми тепер можемо обирати більш якісні речі. Разом з тим потреби наших Збройних сил є набагато більшими, ніж можливості державного бюджету. Тому в умовах обмежених ресурсів нам доводиться шукати максимально ефективні рішення.
Волонтерка Ричкова стала офіцером ЗСУ
Її ім’я вже давно стало символом мужності та патріотизму. Тетяна Ричкова – одна з тих, для кого війна почалася не у 2022-му, а у 2014-му. Багато років поспіль її життя нерозривно пов’язане із захистом нашої країни від рашистів.
У 2000 році Тетяна Ричкова закінчила Національну металургійну академію України за спеціальністю “Економіка та фінанси підприємства”. Займалась підприємницькою діяльністю, розвивала власний бізнес. Але у 2014 році Тетяна Борисівна стала волонтеркою, займалась матеріально-технічним забезпеченням сил АТО. Слідом за чоловіком вона поїхала на фронт і зайнялась забезпеченням наших бійців. Тетяна Ричкова стала однією із найвідоміших українських волонтерок.
Ця красива та мужня жінка неодноразово була на фронті під час найгарячіших боїв в Слов’янську, Краматорську, Червоному Лимані, Ямполі, Дебальцевому, Пісках, Авдіївці. У серпні 2014-го чоловік Тетяни – Вадим Ричков – загинув під час боїв у Донецькій області. Поховавши чоловіка, Тетяна Ричкова продовжила займатися забезпеченням військовослужбовців. Працювала в Міністерстві оборони, а у 2015 році підписала контракт і стала офіцером Збройних сил України. Наступного року Тетяна Ричкова була обрана народним депутатом України. Нині вона є головою Дніпровської міської організації політичної партії “Європейська Солідарність”.
Після того, як рашисти зважились на повномасштабне вторгнення в Україну, Тетяна Ричкова знову пішла на фронт. Протягом останніх двох років виконувала бойові завдання на сході та півдні нашої країни. У якості представника Генерального Штабу ЗСУ після визволення Київської області Тетяна Борисівна передусім поїхала з волонтерами та журналістами в звільненні міста: Ірпінь, Гостомель, Бородянку і Бучу. Треба було допомогти цивільному населенню харчовими продуктами, побутовими предметами, ліками, одежею тощо.
Тоді окупанти забрали у людей геть усе: в жодній сім’ї не було навіть мобільного телефону. Тетяна Ричкова згадує , що найстрашнішими були не зруйновані будинки, знищена військова техніка, розбиті мости. А очі людей, які пережили весь кошмар окупації.
– Я з 2014 року спілкувалась з людьми, які знаходились на лінії розмежування, – згадує Тетяна Борисівна. – Здавалося, я вже звикла до всього, але кожну історію я знов пропускаю через себе. Пам’ятаю, в одному з деокупованих міст до нас звернулась жінка: їй потрібні були ліки проти тиску. Вона завела нас до себе у будинок без вікон та дверей. У дворі бігала поранена собака, а вагітну кішку вбили окупанти. Жінка розповіла, як до їхнього будинку зайшли двоє військових рф і направили на неї автомат. Вони знущались, казали по черзі «сідай, вставай», не даючи відпочити. Так під дулом автомата вона провела добу, постійно то сідаючи, то вставаючи. А це була літня жінка із хворими ногами і цукровим діабетом.
Також Тетяна Ричкова згадує родини, яких вона вивозила, та їхні історії. Багато жінок навіть не знали, де їхні чоловіки, тому їх довелось вмовляти виїжджати самих разом з дітьми із зони бойових дій. Всю дорогу ці жінки та діти плакали.
Зараз Тетяна Ричкова є офіцером ЗСУ. Де б вона не знаходилась, разом із волонтерами допомагає людям. Наприклад, коли була під Херсоном, знайшла можливість доправляти ліки та продукти на окуповані території. Також допомагає жінками із дітьми, в яких чоловіки знаходяться у полоні.
– Ми й надалі боронимо країну, служимо, виконуємо свої завдання і допомагаємо цивільному населенню, – каже Тетяна Ричкова. – А нам допомагають волонтери.
Роман Семененко був у частині вже на другий день вторгнення
Роман Семененко працює у комунальному підприємстві «Муніципальна варта» з 2021 року, до того служив у Національній гвардії України. Його влаштовував графік роботи, який був прив’язаний до добових чергувань. Таким чином він міг достатньо часу приділяти родині.
– В ніч з 23 на 24 лютого я знаходився на чергуванні, – згадує Роман Васильович. – Чув вибухи, моторошний звук рашистських ракет, які летіли над містом. Це був шок. Я до останнього не вірив, що росія на нас нападе. Уже наступного дня, 25 лютого, був у частині, в якій проходив службу ще під час АТО. Вирішив йти воювати, хоча мав право на відстрочку. Але в мене був бойовий досвід: свого часу проходив строкову службу, потім мав справу з різними видами зброї – зокрема з гранатометами.
У складі Нацгвардії Роман Семененко виконував бойові завдання на Запорізькому та Харківському напрямках, а також у лісі поблизу Кремінної. Звідти у травні 2023 року його евакуювали за станом здоров’я.
– В мене почалися проблеми із судинами на нозі, — ділиться захисник. – Її роздуло – нога стала схожою на футбольний м’яч. В одній з міських лікарень Дніпра медики зробили мені операцію, після якою з’явилось багато обмежень щодо стану здоров’я. У якості бойової одиниці я вже був не ефективний.
Роман Васильович згадує, що пішов воювати, в першу чергу, заради родини й свого дому. У його дружини та доньки була можливість евакуюватись з Дніпра до однієї з країн Балтії, але вони не захотіли цього робити.
– Дружина сказала: будемо чекати тебе вдома, – згадує Роман Семененко. – Я пішов на фронт, бо по-іншому не міг. Жахливо, коли хтось приходить на твою рідну землю й відбирає шмат за шматом. Поки воював, за мною було збережено робоче місце. Колеги чекали на мене.
Нині Роман Семененко звільнений з лав Нацгвардії за станом здоров’я. Він знову працює у КП «Муніципальна варта». Зараз на різних напрямках нашу державу захищають 26 людей з особового складу цього комунального підприємства.
59-річний полковник Олег Беліченко знову у строю
Полковник Олег Беліченко до початку великої війни півроку працював заступником директора з загальних питань у КП «Дніпровський електротранспорт» Дніпровської міської ради. До цього служив у війську, звільнився за станом здоров’я. Але, як з’ясувалось, не надовго.
– Коли противник у лютому 2022 року перейшов наші кордони, я вирішив організувати загін ДФТГ (воєнізований підрозділ, сформований на добровільній основі з людей, які проживають у межах території відповідної територіальної громади, — Авт.), – розповідає Олег Васильович. – Цей загін був призначений для виконання завдань територіальної оборони. За допомогою міської ради ми створювали інженерні загородження.
Наприкінці 2022 року Олег Беліченко був мобілізований за розпорядженням керівництва ЗСУ. Він сформував військову частину, яка з червня минулого року воювала під час контрнаступальної операції. Зараз ця частина бере участь в оборонних заходах.
– Неприємно, коли до твого дому приходить оскаженілий сусід і починає диктувати свої умови, – каже Олег Васильович. – Я військовий, тож без жодних вагань пішов захищати свою країну. Дружина не здивувалась. За ті 34 роки, що ми разом, вона звикла до того, що в мене на першому місті – військова служба. Зараз воюють два мої сини. Вони офіцери. Старшому Ярославу — 33, молодшому Антону — 30 років. Дружина Ярослава також служить.
Наразі Олег Бєліченко продовжує нести службу у лавах ЗСУ. І це попри те, що він вже далеко не юнак – полковнику 59 років. Але його досвід є безцінним для поступового руху до нашої Перемоги.
Фото Володимира Федорищева та з особистого архіву героїв.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, як захищають Україну актори з Дніпра.
Категорія: Війна, Влада, Новини Дніпра, Тема дня
Позначки: Головне, Новини Дніпра, Україна Росія війна
