Постійно намагаються обдурити: історія переселенки з Дніпра про життя у Єгипті

З початку повномасштабної війни понад 7,9 мільйонів українців виїхали за кордон. Журналіст “Наше місто” поспілкувалася з юною дніпрянкою, яка через війну виїхала з України і знаходиться зараз в Єгипті в місті Марса Алам. Як воно, жити на чужині, чи є підтримка від місцевих і як там ставляться до українців – читайте у нашому матеріалі.

Залишатись в Україні було страшно

Дніпрянка Аліса за 2 тижні до повномасштабного російського вторгнення в Україну, відпочивала з подружкою у Єгипті. Там вони познайомилися з аніматорами і у них залишилися їх контакти. Їм ще тоді здалося, що то класна робота, жити біля пальм, проводити зарядки та інші активності для гостей. Із початком війни виїжджати з країни у неї планів не було. Але кожного дня ситуація погіршувалася, а надія на те, що все ось-ось закінчиться, швидко та впевнено зникала.

«Виїжджала з України у другий тиждень після початку війни. Я працювала журналістом і доводилось читати усі новини, морально не витримувала, а перспектива залишитися в країні у такий час без роботи лякала. Тому ми із подружкою зв’язалися із знайомими і вирішили поїхати до Єгипту працювати аніматорами. Брала із собою усі найулюбленіші речі, бо заздалегідь знала, як буду сумувати. Але все одно вірила, що повернуся вже у червні в єдину Україну», – згадує дівчина.

Шлях був надзвичайно важким та довгим

Виїжджали вони евакуаційним потягом спочатку до Львова, потім у Польщу, а вже звідти літаком до Єгипту.

«На вокзалі був жах. Люди по декілька днів стояли на холоді, щоб запхатися у потяг. Нам пощастило – їхали 18 годин по 3 людини на місце, про сон і мови не йшло. Валізи деяких людей навіть виставляли з потяга. Потім ми ледь доїхали до Польського кордону – 9 годин простояли на морозі у черзі. Здавалося, що це ніколи не скінчиться. Ми трохи перепочили у Варшаві і полетіли до Єгипту», – розказує Аліса.

Реальність повністю знищила всі очікування

Але їхні сподівання щодо роботи аніматора не виправдалися. Робота виявилася важкою, а конкуренція – ще гіршою.

«У туристичному бізнесі Єгипту працювати дуже важко. Тебе постійно намагаються обдурити на гроші, працюєш по 6 днів на тиждень, не маєш ніяких прав. Я плакала через день, щось траплялося, якісь нові заборони, незручності тощо. Увесь лоск сонця і пальм зійшов у перші 3 тижні. Дуже хотілося додому, а ти вже банально не знав як і куди повертатися. Місцевим було усе одно – ти українець, поляк чи німець. Співчували та висловлювали підтримку гості у готелі – чехи, поляки, німці, італійці. Пройшов рік з початку війни, і єдині хто так само сильно підтримують – поляки», – додала дівчина.

Аліса каже, що у Єгипті знати мови, це не вибір, а необхідність. 70% всього часу вона спілкується англійською. Але згодом стала розуміти польську, вивчила якісь фрази на італійській.

«У липні 2022-го я повернулася на місяць до України, але так і не розуміла, як жити в новій реальності війни. Тому знову поїхала. Змінила аніматорство на посаду менеджера по роботі з гостями готелю. Морально стало легше, умови праці змінилися на краще, навіть люди навколо (колеги) інші, ніж у аніматорстві. Враховуючи, що я єдина дівчина, яка працює у готелі, тут до мене більш шанобливо ставляться, допомагають. Можна сказати, що мені пощастило», – говорить Аліса.

Хочу додому, назавжди

У лютому цього року дівчина знову на місяць приїздила додому. До війни шлях займав 4 години, а тепер 2 доби.

«За тиждень до повернення в Україну у мій будинок влетіла ракета. Це 5 під’їздів від мого, але вікна на балконі повністю вибило, у кімнатах між стіною та вікнами пішли тріщини, та скло витримало», – з жахом згадує трагедію на Перемозі Аліса.

Прибувши у рідне місто вона побачила, як люди пристосувалися до тривог, ракетних атак, відключень світла. Зрозуміла, що краще бути щасливим у своїй домівці, ніж на чужині у безпеці. Через контракт вона повернулася до Єгипту ще на 3 місяці. Але з нетерпінням чекає, коли вони закінчаться, бо хоче якомога скоріше повернутися додому, назавжди.