Він не вважає себе героєм і не дуже полюбляє давати інтерв’ю. Певно, це одна з перших публікацій про нього у ЗМІ. Двадцять років тому ми вчились в одному класі, полюбляли уроки історії у Наталії Олександрівни та шкільні дискотеки. А сьогодні він Дмитро Тихоненко, позивний «Кот», а я журналіст і волонтер. І говоримо ми про страшні уроки історії сьогодення і те, де взяти для бригади газові балони.
Історія Дмитра, який щиро любить Україну і захищає її майбутнє – ексклюзивно для читачів «Наше Місто».
Він чекав війну знову
В цивільному житті в нього була стабільна робота, кохана дружина і маленька донечка. Але в 2014 році він зрозумів, що не піти воювати він не може. З багатьох причин.
Починав Дмитро звичайним стрілком, потім став командиром відділення, а зараз – головний сержант роти.
«Це також свого роду робота. Героєм я себе не вважаю. Коли перші заворушення почались у Криму я 16 березня 2014 року я записався добровольцем у військкомат. А вже 29 березня мене офіційно призвали. Звичайно, тоді було все інакше, ніж зараз. Набирали усіх, а потім з такими людьми важко працювати і воювати» – каже він.
Дмитро наголошує, тоді хто хотів воювати прийшов в березні –лютому 2014 року. Багато було і чоловіків 50+ які не маючи досвіду, мали мотивацію.
«Були і загиблі побратими. Я загалом вірю в долю – якщо там на горі вирішили, що твій час настав, то він настав. І ти нічого не зробиш!», – посміхається Дмитро.
В його житті війна всі вісім років. Не весь цей час він був на передовій, але каже відверто – морально відчув все дуже сильно на собі. Тому часто уникає тепер нових знайомств і не пускає багато людей в своє життя.
«У мене є побратими, які зі мною з перших днів. І я ними дуже дорожу, вони за мною підуть в пекло!» – посміхається він.
Для Дмитра початок повномасштабного вторгнення не став чимось дивним.
«Я ще дружині казав в 2014 році, що це буде. Але тоді з мене деякі знайомі ледь не сміялись. Але я пояснював: вони, росіяни, вклали купу бабла в цю війну, а результат який? Це мало б мати якесь продовження після подій 2014-2016 рокі, і питання часу, коли б вони напали б так на нас», – каже він.
Дмитро наголошує – війна зараз, це не легка прогулянка, попри позитивні звершення ЗСУ на фронті чи підтримку західних партнерів.
«Для когось мотивація – це гроші, люди бувають різні. Моя мотивація – я завжди любив свою країну. У мене є моя родина. Моя країна і народ. Ми могли б поїхати до сестри в Ірландію, вона там вже живе двадцять років. Але таких думок не було- я розумів що буду робити тут, в Україні», – каже він.
Дім є дім
З початком лютневих подій Дмитро відправив шестирічну доньку з бабусею до сестри в Ірландію. Дружина відмовилась – вона його вірна бойова подруга. І вона поруч, чекає його вдома.
«Донька там тимчасово ходить в школу, адже приїхала туди в травні. Але я ніколи для себе не розглядав іншу країну, мені і раніше пропонували варіанти роботи. Але це не цікаво для мене. Дім є дім!», – посміхається він.
Каже, що його шестирічна донька маленька і сильна принцеса.
«Ми завжди спілкувались на одному рівні. Я суворий, але справедливий. І якщо дружина більш м’яка, то я можу трішки насварити! Але вона татова доця!» – посміхається він.
До речі, з дружиною Дашею вони розписались теж під час війни, в 2014 році. І Дмитро потім відправився на Донеччину. Даша, до речі, приїжджала до нього в Краматорськ тоді.
Пішов у військкомат одразу
24 лютого йому подзвонив товариш.
«Це мій давній побратим, сам він з Краматорську. В 2014 році ми хрестили його дитину прямо на блок-посту! З тих пір ми з Ігорем друзі, і він мені зателефонував з Краматорську і сказав – «Нас накривають, почалась війна!». Я як раз тоді вийшов теж на вулицю курити і чую – вибухи у Дніпрі». – розповідає Дмитро.
Каже, закінчив свої справи і не витримав – о 16 годині вже був у військкоматі. Там сказали, що відправки закінчились і треба прийти завтра.
«І вже 25 мене забрали на полігон. Далі я потрапив до 53-тої окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Далі була Волноваха, були важкі бої. Я отримав контузію, 120 міна поруч розірвалась. Побув трішки в госпіталі, обкапали-обкололи і я потім повернувся на передову», – каже Дмитро.
Зараз він під Бахмутом, де точаться не менш важкі бої. На питання, чи вірить він, що росії прийде кінець, каже, що ні.
«Обезкровлення – так, але не кінець. Багатьом країнам вона ще потрібна. Я думаю, єдиний гравець, який зараз може регулювати ситуацію – це Китай. Війна США і Китаю зараз виходить на новий рівень і коли Китай побачить, що він втрачає американські та європейські ринки, все може змінитись. Я впевнений, що путін не міг іти війною в Європу без узгодження з Китаєм. Плюс підтримка США, озброєння. Але враховуючи, скільки наразі йде фінансових втрат, я думаю війна скоро або призупиниться, або закінчиться», – каже Дмитро.
Пухнастий позивний і чому ми переможемо
Позивний Кот з’явився у Дмитра ще на початку війни. Він сміється жартує, що обожнює тварин і ненавидить людей. До речі, вдома у Дмитра є пухнасті діти війни – кіт і собака.
«Тоді у 2014 році побратими казали, що я схожий на такого вал’яжного вгодованого кота, який неспішно так ходить. Ось так і назвали – кіт! І так і залишилось, я собі щось сам не вигадував, як часто буває – Боги Війні або інші пафосні позивні!» – каже він.
Він каже, що перемога врешті буде.
«Я дуже хочу додому, адже всі ці приїзди на пару днів – цього мало. Я втомився морально, це зрозуміло. Але віру в перемогу я не втратив і не втрачу. Адже, як то кажуть – ніхто крім нас!», – посміхається Дмитро.
Дарина Сухоніс-Табацька, фото автора, фото з архіву героя публікації
Категорія: Війна, Інтерв'ю, Новини Дніпра
Позначки: ЗСУ, Новини Дніпра, Україна Росія війна
