На 200 людей – 30 тарілок: волонтер з Дніпра схуднув на 15 кілограмів у російському полоні

До 24 лютого Ігор Талалай робив меблі. Їздив по справах в Київ, Харків та інші міста України. Мріяв вдосконалювати свої навички у напрямку меблевого дизайну. Справи йшли добре, шафи та полиці 25-річний чоловік стовідсотково продовжував би виготовляти й досі. Як би не війна. Історію відважного волонтера розповість сайт «Наше Місто».

Арештували через картинки в телефоні

Минуло зовсім небагато часу з того чорного дня, як на нашу землю прийшли окупанти, і він став волонтером.  Ігор почав виїжджати з рідного Дніпра заради того, щоб допомогти евакуюватися людям, які ховалися у підвалах від ворожих обстрілів.  Коли Ігорю казали, що там небезпечно, це тільки ще більше підштовхувало його до дій. Хотів довести насамперед собі, що в нього все вийде – такий вже характер. Автівку для евакуації Ігорю надав колега. Йому вдалося вивезти близько 40 людей з Харкова. А потім вирішив поїхати до Маріуполя.

– Це було 19 березня, – згадує Ігор Талалай. – На виїзді з міста мене витягли з машини поліцейські ДНР та військові рф. Їм не сподобався мій вираз обличчя та угги. Мабуть, через це взуття вони вирішили, що я є військовим – гадали, що вдяг угги замість берців.  А ще в моєму телефоні знайшлися декілька картинок зі слоганом «Слава Україні!».  Цього виявилось досить для того, щоб мене арештувати. Чому я взагалі вирішив займатись волонтерством? Тому що мені завжди подобалось допомагати людям. А тут з’явилася така нагода.

Дніпрянин згадує, що тоді зі всієї колони так «пощастило» тільки йому. Але тоді вже був конвейер: людей постійно забирали з машин.  Хлопця затримали на блокпосту, кинули у підвал, а потім відправили до Оленівки під Маріуполем, а згодом перевезли у Донецьк. Там він пробув більше 80 днів в ізоляторі тимчасового утримання.

– Мабуть, собакам живеться краще, – каже хлопець, згадуючи про полон. – Ти взагалі не відчуваєш себе людиною. Тебе переслідує постійне відчуття провини, страху.  Спілкування було приблизно таке: «Ти хохол – на тобі по печінці!». Те місце, де я був, складно назвати тюрмою, хоча це дійсно була територія колишньої тюрми. Зараз це табір для військовополонених . Старе занедбане приміщення, де нема жодної комунікації, окрім каналізації. Постійно стояв жахливий сморід, бо не було води. У камері розміром приблизно 3 на 5 метрів в перший день полону було 26 людей. А одна людина, яка потрапила туди пізніше, ніж я, розповідала, що там було вже 58 чоловік.

На 200 людей – 30 тарілок

Послідовність перебування в полоні була така: спочатку «яма», потім «барак». У кожному місці  – свої, як то кажуть, «прелести». Ігор згадує, що до нього ставилися не так жорстко, як до полонених українських військових. Тобто били не кожен день і не застосовували «поліграф» – катування електричним струмом.

В «бараку» спати доводилося або на голому бетоні, або на підлозі. Кажуть, десь в середині квітня, під тиском Червоного Хреста, туди стали завозити ліжка. А коли там знаходився Ігор, навіть з тарілками були проблеми – на 200 людей їх було десь 30 штук. Годували виключно пшеничною кашою та іноді макаронами. Води катастрофічно не вистачало.

– 250 мл чаю видавали на три особи, – згадує Ігор. – За добу випити більш 100 мл рідини не вдавалося. За той час, поки знаходився в полоні, я схуд на 15 кілограмів. Зараз вже трохи набрав. Коли повернувся додому, відчув, що організм поступово став приходити до тями. Наразі часто болить голова, раніше такого ніколи не було. Ніби то мозок набрякає. А перші два тижні після повернення постійно хотілося спати. Звичайно, в полоні мене били – інакше там не буває. Але вони робили це дуже професійно: по обличчю та голові майже не лупцюють, щоб не залишалося слідів. Б’ють по тілу – так, щоб страждали внутрішні органи, ламались ребра. Десь три тижні після того мені було важко вставати – мабуть, був сильний забій.

 Ігор Талалай вважає, що з полону врятувався дивом. На третій місяць він вже налаштувався на те, що це надовго. Але одного вечора його викликали, дали підписати якийсь папірець та сказали: «Ти вільний». Наказали прийти за документами вранці. Ігор зателефонував родичам та волонтерам. Вони підказали йому, як виїхати з Донецька через перевізників. Коли повернувся до України, пішов до СБУ, все розповів. А потім поїхав додому відпочивати.

Про полонених треба нагадувати

Наразі Ігор Талалай проходить складний етап реабілітації після усього, що було в полоні. Але попри це він не тільки не збирається забувати про знущання, які йому довелося пережити в російській катівні, але навпаки – хоче якомога частіше розповідати людям про це. Адже дніпрянин стверджує, що тільки в тій тюрмі, де він перебував, знаходилося біля 300 цивільних українців з різних куточків країни – від Одеси до Львова.

Саме тому зараз він має на меті створити громадянську організацію, яка займалася б пошуком та звільненням полонених.  Саме зараз він шукає тих, хто вже має схожий досвід – є такі люди в різних містах України та закордоном. Тож результат має бути, і це дуже важливо. Бо зараз в російському полоні залишаються дуже багато українців, яким потрібна допомога таких як Ігор.

 – З російського полону не можливо звільнитися навіть за великі гроші, – пояснює дніпрянин. – Так це не працює. Гадаю, мене звільнили тому, що про таких як я багато говорили. Робило сюжети CNN, докладало чимало зусиль ОБСЄ. Медійне оголошення дуже важливе – тож про полонених треба говорити. Бо ті, про кого мовчать, так і залишаються там сидіти. Зараз в полоні перебувають тисячі наших людей, яких рф буде використовувати для обміну своїх військових. Але Україні це невигідно – як зі стратегічної, так і з логічної точки зору. Я хочу, щоб люди знали про те, що орки несуть тільки зло. Якщо сюди прийде рф, буде так, як в Маріуполі. Там в людей немає ані води, ані їжі – там немає життя. Постійні напруга, стрес, голодування – навіть у цивільних людей.

Рік тому перейшов на українську

Коли я спілкувалася з Ігорем Талалаєм, мене приємно вразили не тільки його щира посмішка, яка дуже часто з’являлась на його обличчі підчас нашої розмови попри всі ті жахіття, які йому довелося пережити. Хлопець одразу попередив про те, що йому зручніше спілкуватися саме українською мовою. І це при тому, що він народився та все життя прожив у Дніпрі, яке ще до недавнього часу було здебільшого російськомовним містом. Звісно, я не могла не запитати про те, як так сталося.

 – З квітня 2021 року я та всі мої співробітники перейшли на українську мову, – з гордістю каже волонтер. – І я пишаюся тим, що це відбулося не зараз, коли пішла така модна хвиля, а раніше. Ще десь за два роки до того ми намагалися робити україномовні понеділки, але остаточного переходу не відбувалося. Поштовхом стало те, що до нас приїхав хлопець, який розмовляв українською, а через нас був вимушений перейти на російську. Тоді ми вирішили – все, будемо говорити тільки українською! Моя мама теж обрала ций шлях. Спочатку розмовляла суржиком, що мене напружувало. А потім  справа пішла краще. Я 24 роки розмовляв російською, а зараз – тільки українською. Бо вона більш мелодійна.

Звісно, Ігор Талалай вірить у перемогу та щасливе майбутнє України. А чи може бути інакше, якщо в нашій країні така молодь?