Степовий орел

Редакция "Наше мiсто"
    -
Степовий орел – новости Днепра

109 років тому на Катеринославщині народився хлопчик, який за своє недовге життя  нагнав чимало страху на ворогів і зрадників України

У Костя Пестушка було два псевдоніми – Блакитний і Степовий. Уявляю, як  потайки глузуватимуть з першого у нинішній школі. У школі, де розповідати справжню історію країни ще не навчилися навіть учителі. А більшість батьків роздратовано буркнуть: «Нам викладали по-іншому…» Навмисне для таких я не стану чекати круглої дати – 10 лютого наступного року. Адже згадувати героїв нації точнісінько в ювілей — принцип саме радянської школи. Яка, до речі, дуже не любила таких незалежних і думаючих хлопчиків, як Кость Пестушко…

Вже в дитинстві він виявив неабиякі здібності до навчання, зокрема в математиці. Але невідомо, з яких «педагогічних» причин учитель примусив юнака перескласти випускний іспит восени. Минуло літо, і Кость склав іспит на «відмінно». Після цього він чесно повідомив учителя, що протягом літа… взагалі не брав у руки підручника. А далі взяв і покарав першого лицеміра, якого зустрів у житті, побивши у вікнах шибки…

Ця згадка сестри, яка  скидається на родинну легенду, стала гарною прелюдією до гучніших, ніж дзвін скла, подій. Неповнолітнім юнак іде на фронт, де два роки воюватиме з рідкісною звитягою. Спочатку за царя-батюшку, з пораненням і не одним Георгіївським хрестом. Після лікування Костя відправлять до офіцерської школи міста Горі, неподалік від якого бешкетував зі своїми абреками «чудовий грузин Джугашвілі». Так майбутнього Сталіна називав Ленін. Разом вони неодноразово будуть топити у крові Україну. А опір їх злочинам перед людством будуть чинити такі патріоти, як Кость Пестушко.

Хоча у 19 років він ще про це не здогадується. Підтримавши Лютневу революцію, Кость іде на заклик Тимчасового уряду в «ударний батальйон смерті», де опинилося чимало молодих і гарячих георгіївських кавалерів.

Прозріння разом з батьківщиною

Вмирати за уряд Олександра Керенського, якого більшовики виставили «трансвеститом» за втечу у жіночому вбранні, молодому українцю, на щастя, не довелося. Проте і жовтневий переворот у Петрограді не по роках прозорливий Кость не сприйняв. У 1918-му він повертається додому, де підпадає під гетьманську мобілізацію, а потім іде до війська Симона Петлюри.

Далі ж події  трохи нагадують  улюблену стрічку наших бабусь і дідусів «Весілля в Малинівці». Зокрема дійшла черга до білих захопити рідне для Пестушків село. Аби не попасти під денікінську мобілізацію, колишній офіцер царської армії Кость Пестушко зникає у таврійських степах. І тут з аналогіями не складається, бо блискучий «радянський голлівуд» бреше не менш нахабно, ніж така ж лукава радянська пропаганда. У будь-якому разі Кость Пестушко і приблизно не нагадував типаж «пана отамана Гриціана Таврійського».

Усі, хто бачив легендарного отамана Степової дивізії, відзначали його чоловічу мужність і військовий вишкіл. Бандитському недобитку не пасували б далекогляд, планшетка і елегантний парабелум. Усе було скромно і зі смаком. Інший образ від  заздрісної неповноцінності змальовували червонопикі від самогону або бліді від сухотної злості чекісти… Приєднаються до них і писаки на кшталт Ісаака Бабеля, і менш вправні. Вони старанно паскудитимуть патріотичний порив українського селянина до свободи, а військо Костя Степового малюватимуть бандою з обрізами в одній руці і чвертю оковитої в іншій…

Де народна самооборона, а де мало самогону?

Дивна річ як давно почали романтизувати образ Нестора Махна. Зокрема відомий ро­сійський актор Лев Дуров і той зізнався у прихильності: «Я завжди знав, що Нестор Іванович був за простий народ…» Аякже! Мабуть, недарма Махно отримав орден бойового Червоного Прапора раніше за більшість більшовицьких воєначальників. А потім вчасно дременув до Парижа. І там тужив за степами, спорожнілими після голодомору…

Та у нашому випадку цікаво інше. Близький до Махна анархіст Шуба запевнив Нестора Івановича видати зброю чималій частині війська Костя Степового. Проте скоро Махно буде заходитися у фірмовій люті: «УНР — наш классовый враг! Не позволю отпустить им ни одной винтовки…» Кость парирує холоднокровно, бо під час сумісних  з махновцями дій він пересвідчився: «Це – банда, яка живе одним днем. Махно ніколи і нічого не мав спільного з українською справою».

Сам же Степовий зі своєю Середньодніпровською групою у кілька тисяч багнетів уже контролював простір, до якого входили Кременчук, Знам’янка, Черкаси, Чигирин та інші міста. Для його дивізії відкривався шлях на Білу Церкву, з якої можна було рукою дістати до Києва… Група,  яку сам очільник назвав «Республіканським військом» без великих зусиль вибила зі станції Знам’янка гарнізон генерала Слащова. Того самого, що став прототипом генерала Хлудова у радянському фільмі «Бег»…

Особливі заслуги Катеринославської губЧК

Більшовицька навала примусила в кінці 1919 року перейти від активних дій до підпільно-очікувальних. У січні 20-го у рідній Ганнівці Кость опиняється невчасно. Туди прийшли безжальні латиські стрільці Червоної Армії, які за доносом ледве не розстріляли його як денікінського офіцера. Та після з’ясувань фактичного ворога більшовиків призначають… головою місцевого ревкому. Це істотно полегшило підпільну роботу українських  патріотів, а новоспечений голова Ганнів­ського ревкому користувався особливою довірою.

Головною проблемою для Степового залишалися нові бійці та зброя. Від барона Врангеля він принципово не бажав отримувати допомогу. Навіть чекісти визнавали, що лозунгом Степового завжди була самостійна Україна. І заради цієї мети Кость виявляв рішучість і витримку, яку радянська політпроп приписувала хіба що… професійному нальотчику Григорію Котовському.

У травні 1920-го у Кривому Розі більшовики робили призов юнаків. Місцевий воєнком штовхнув гарячу промову до величезного натовпу. А коли повернувся до «товариша» Костя Пестушка, то отримав кулю у скроню прямо на трибуні… Працівників військкомату охопив стовбняк, а всі інші приєдналися до вже підготовленого повстання.

Потік, який з новою силою хлинув з Кривого Рогу, бентежив чекістів. 20 тисяч озброєних людей, які мали набої, кулемети, гармати… До того ж під Кривим Рогом повстанці ще й захопили дві автоколони. Мотоцикли й авто додали війську Степового додаткової маневреності. Та він постійно думав про дисципліну. За найменший натяк на пограбування місцевого населення було введено суворі санкції. До розстрілу міг приговорити дивізійний суд. Окрім нього, в чіткій структурі Степової дивізії існували: головний штаб, контррозвідка, політуправа, дивізійний шпиталь…

Відчувався вишкіл перспективного офіцера, який понюхав пороху в багатьох війнах. Легко уявити жах більшовиків, які  благали про допомогу після зустрічі з одним з полків Костя Степового: «Сводно-объединенный отряд особого назначения 6-й армии т.Юдицкого вступил в бой с организованной бандой в составе пехоты, кавалерии, артиллерии и пулеметов с большим количеством боеприпасов…»

Товаришу Юдицькому не позаздриш: згідно з наведеним донесення його загін особливого призначення було розбито вщент.

А у мемуарах чекіста Бориса Козельського є скарга, що у повітах, які контролювали  повстанці, було неможливо проводити радянську роботу: «Банди перетворили цілі повіти на киплячий котел…»

Сьогодні особливо не хочеться співчувати товаришам «козельським». Бо киплячий котел утворили не «банди», а патріоти з населення, які не бажали йти у російсько-більшовицьке ярмо.

Нам довго розповідали, що українці по селах зустрічали окупантів хлібом-сіллю. Тим часом боротьбою з «бандитизмом» в Україні силою армій і фронтів займалася Рада оборони на чолі з самим товаришем Михайлом Фрунзе.

І ще невідомо, чи зупинили б ці орди стихійний порив українців, якби не зрада і підступна діяльність агентів ЧК.

Під час першотравневої демонстрації провідники УНР готували у Єлисаветграді, за зізнанням самих чекістів, грандіозне повстання. Через підступну необережність задум зірвався. Почалися масові розстріли.

Чи можемо ми пишатися подіями у сучасному Кіровограді, кожен хай вирішує сам. Бо найбільшу роль у цій кривавій справі зіграла Катеринославська губЧК. На відміну від багатьох захоплених, Костю Степовому вдалося вирватися з міста. Та через місяць зрадник вказав його схованку…

Замість епілогу

Три дні комісари не дозволяли поховати героїчного отамана, якому незадовго до загибелі виповнилося лише двадцять три… Зі спогадів батька Костя, чекісти ще й намагалися його виховувати. Зокрема один з насмішкою мовив: «Хорошего же сыночка ты воспитал…»

На що комісар отримав таку відповідь: «Ваші батьки, мабуть, не здогадуються, де ви є і що робите».

Отримавши дозвіл на поховання сина, Юрій Пестушко відвіз його до рідного села. Та на другий день комісари «згадали», що не сфотографували отамана. Труну викопали  і відвезли у Кривий Ріг. Лише після цього батькові дозволили вдруге поховати сина…

…Я ж на певний час повірю у справедливість і вільну країну тоді, коли на місці загибелі видатного українця Костя Пестушка встановлять монумент, гідний його любові до батьківщини.

Ігор СУХОВИЙ.

Тим часом…

…Двiчi «Республiканське вiйсько» на чолi зi Степовим мало слушну нагоду для рейду на Київ. Проте там у штабi Винниченка бiльшовики у вишиваних сорочках розмовляли росiйською мовою. Та й сам посереднiй письменник полохливо виступав проти творення справжнього українського вiйська. Вторив йому i кiмнатний теоретик Михайло Грушевський: «Українцi не мають намiру одривати ­Україну вiд Росiї…» Як мiнiмум дивними бачились такi рiшення за народ, який зi зброєю в руках прагнув свободи.

Поделиться: