Історія кохання дніпрян: побачення під годинником

Для подружжя Ларіних вихід на пенсію не став виходом у незвіданий відкри­тий космос. За їхніми словами, саме на пенсії і починається золотий вік. За­ймаєшся не тим, чого від тебе вимага­ють роботодавці, а тим, що до душі. І хоч Михайло, як і раніше, пише книги, а Марія професійно як коректор їх чи­тає, це вже зовсім інше життя. Збулася на всі сто і їхня мрія про дачу – хату в селі, де господар майже все побудував власноруч. Є де попрацювати, накача­ти м’язи на городі та й рибу половити можна – десять хвилин до річки йти. В саду яблуні, груші, сливи, абрикоси, вишні, персики, зізіфус, інжир — усього й не перелічиш, одного винограду до 20 сортів, а ще розкошують різнома­нітні квіти, в які вкладає душу господи­ня. Найбільша радість, коли приїздять діти та онуки. А друзі говорять, що грі­ють душу в теплі їх сімейного вогнища.

Досьє

Михайло Васильович Ларін народився на Кіровоградщині 28 березня 1949 року, вчився в будівельному технікумі, служив у армії. Закінчив заочно філфак ДДУ і пройшов шлях від кур’єра до відповідального секретаря обласної газети «Прапор юності» (1971—1994). Разом з тим з 89-го був редактором фантас­тичного та науково-популярного журналу «Кентавр», згодом став директором видавництва «ІМА-прес», де працював до виходу на пенсію і трохи більше — до 2012 року.

Марія Григорівна Ларіна народилася 24 листопада 1951 року. Після деся­тирічки вчилася заочно на філфаці. З 70-го працювала коректором у «Прапорі юності», пізніше – у «Днепровской правде» та «Зорі».

У сім’ї народилися дочка Наталія та син Василь. Дочка закінчила факультет журналістики ДДУ, син — Львівську академію друкарства (факультет живопису). Працюють. У Ларіних троє онуків: Максим цього року закінчує середню школу та шестикласник Микита, Мартіні днями виповнилось два роки.

Як це було

Наталія Гармаш:

— Ларіни — унікальна пара. При­гадую, в середині 70-х я з Миш­ком працювала в одному кабінеті на восьмому поверсі видавництва «Зоря», а Маша – на третьому. Вони телефонували одне одному щоп’ят­надцять хвилин і всі розмови завершували словом «цілую». Все вирішували разом, дружно.

Пам’ятаю, лише раз виникло напруження з приводу іме­ні для новонародженої донечки. І Михайло сам пішов до ЗАГСу і поставив дружину перед фактом — приніс докумен­ти на ім’я Наташа. Маша усміхнулася — саме це ім’я хотіла й вона.

Любити, розуміти, поступатися

— Шановні, як усе почалося? Вам пощастило знайти свою половинку, чи маєте секрети сімейної злагоди?

— Познайомилися ми у лютому 69- го в Школі молодого журналіста при газеті «Прапор юності». Спочатку нас було понад двісті, а залишилося з де­сяток. Вони й стали газетярами. У лю­тому почалися наші побачення, а 17 травня мене призвали до армії. Марія, як і обіцяла, два роки чекала, і 7 серп­ня ми одружилися. Живемо майже 50 років разом. Таких-сяких сварок ніколи не було. Про секрети… Та хто ж скаже про свої секрети? Ми розуміємо одне одного з чверть слова, а буває, починаємо щось говорити одночасно. В чому полягає сімейна злагода? Ду­маємо, в тому, щоб любити, розуміти, поступатися одне одному…

Графоманів не друкував і за гроші

— Михайле Васильовичу, вида­ючи книги, доводилося відмовляти авторам?

— За час роботи у видавництві від­редагував і випустив понад 700 кни­жок різних авторів. Погані рукописи та графоманів не друкував принципово і ні за які гроші.

— Скільки своїх книг написали, видали?

— Перше оповідання написав 1971 року. За весь час видав у різних ви­давництвах Києва, Мінська, Дніпро­петровська, Москви, Харкова, Ал­ма-Ати не знаю скільки оповідань, два десятки повістей, сім романів. Пишу українською та російською мовами в основному фантастику, казки. Вірші принципово українською, прозу — зде­більшого російською, оскільки укра­їнською мені «забороняли» писати наші ж українські письменники – я ж бо відсьорбну від їхньої жирної юшки і заберу добрий шматок гонорару. Че­кав виходу книжки українською мовою майже десять років. В інших (спочатку республіках СРСР, а потім і самостійних країнах) друкували одразу. Перекла­дали мої твори білоруською, узбець­кою, туркменською, казахською, французькою, японською та іншими мовами. Навіть якутською. Я – дипло­мант міжнародного конкурсу на краще фантастичне оповідання, котрий про­ходив у журналі «Вокруг света». Най­більший тираж одного з моїх творів – близько п’яти мільйонів примірників. Нині пишу казки, а також два фантас­тичних романи, оповідання.

— Яка книга ваша улюблена? Як пишете: складаєте план чи герої диктують автору?

— Улюблена та, яку пишу зараз. Це фантастичний роман з умовною назвою «Остання електричка». Ціка­во створювати світи, де герої живуть своїм життям. До речі, буває, й герої диктують автору. А щодо планів – про­бував. Склав розширений план нового роману сторінок на сто п’ятдесят, як ро­бив це, наприклад, Золя. В результаті — все даремно. Плани летять шкереберть уже з третьої-четвертої сторінки. Одні пишуть, як прийде натхнення. Коли я сідаю до столу, воно одразу й прихо­дить. Як сказав колись мені Валентин Савич Пікуль, кожному своє…

— Сьогодні українці мало чита­ють. Чому?

— Бо гарних сучасних книг майже немає. Хорошим авторам бракує гро­шей, а ті, хто може, видають ширвжи­ток. А де ви бачили останнім часом твір, написаний чисто українською мовою? Або якийсь суржик, або… Швидше за все люди, прочитавши одну-другу книгу сучасного автора, розчарували­ся. До того ж сюжети перекочовують з твору в твір. Та вірю, гарна книга знай­де шлях до читача. Хіба мало випадків, коли автора взагалі не хотіли друку­вати, а потім видавали мільйонними накладами чи не всіма мовами світу. Наприклад, Толкієна «Володар Кілець» чи пані Роулінг «Філософський камінь» та інші її твори, або книги українського видавництва Івана Малковича «А-ба- ба-га-ла-ма-га».

— А який ваш улюблений фільм?

— У нас його немає. Хіба що «Діа­мантова рука» Гайдая. Його вперше подивились разом в кінотеатрі «Укра­їна». Він пам’ятний обом. А то як же? Є такий вислів: муж та жона – одна… Ой, не будемо про це вголос.

Сімейні історії

Марія Ларіна:

— Це було в лютому 69-го, коли Міша призначив мені побачення на вулиці Робочій, як він сказав, під годинником. Прийшла, стою під годин­ником на стовпі, і кожна хвилина наче гупає в душі, бо Міші немає вже п’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять хвилин. Стою. Мобілок тоді не було. На сороковій хвилині прибігає Міша. Виявляється, на Робочій були два годинники. Під одним стояв він, а під другим – я…