Мер Дніпра: «Мені не подобається візантійщина Порошенка, але йому немає альтернативи»

Дорогою на інтерв’ю до мера Дніпра Бориса Філатова ми зустрічаємо різних дніпрян, до яких чіпляємося з питанням, як вони ставляться до мера і до змін за його каденцію. Поліцейський біля метро Вокзальної на це тільки усміхається. У трамваї від кондуктора чуємо, що зарплатня завдяки меру збільшилася вдвічі. Кондуктор – молодий хлопець – нарікає, що Філатов більше оновлює тролейбуси, ніж трамваї. Літній чоловік – пасажир трамваю – хвалить Філатова за комп’ютерні курси для пенсіонерів.

Дорогою до мерії нам трапляється жінка, яка каже, що раніше працювала з мером, – Наталя Іванова. За фахом вона психолог. «Ставте йому конкретні питання, він любить конкретику. А ще, скажіть йому, що з його оточення багатьох треба гнати», – каже Іванова.

Під час розмови помічаємо, що Філатов явний візуал: він привертає увагу словом «дивіться». Вірить у карму й силу прокльонів.

«Це добре, уже тішить! – каже Борис Філатов, що його не лаяли містяни. – Дивно, що вона (Іванова – прим. ред.) не сказала погано! Вона психолог така, знаєте, людина трохи не в собі, але вона хороша… багато хорошого і доброго робила під час виборчої кампанії. Але потім, коли тут сидиш, то ти повинен весь час приймати рішення – правильні і неправильні. А вона приходить і довго щось розповідає… «.

Розмовляємо з мером російською, але він сам пропонує зробити переклад і не просить узгоджувати текст інтерв’ю до публікації. Це другий мер після міського голови Тростянця Юрія Бови, хто не цензурує свої відповіді в інтерв’ю Руху ЧЕСНО.

— Проблема полягає не в політичній і партійній приналежності. Вона в особистісному чиннику. У нас у місті балотувалися три мери. Фігури відомі – було три учасники перегонів (Вілкул, Краснов і Філатов – прим. ЧЕСНО). Коли я входив у виборчу кампанію, у мене було третє місце, а потім вийшов на перше. Рецепт успіху: треба було йти напряму і спілкуватися з людьми. У мене було близько 54 тисяч особистих контактів – ходив просто по дворах.

Так склалася ситуація, що я тоді перебував після Верховної Ради в жорсткій опозиції до чинної влади. Якщо ви пам’ятаєте, з мене Рада зумисне не хотіла голосуванням знімати депутатський мандат – спеціально мене «підвішували на розтяжці», плюс була історія, пов’язана з обшуками й арештами.

Близькі люди, з якими ми все життя пройшли разом і будували партію УКРОП, у цей момент знаходилися в місцях позбавлення волі. Тому у моїх політичних опонентів виникла ілюзія, ніби вони можуть мене зламати і зробити «картонним мером». Оскільки ситуація розділилася 32 на 32, вони спробували перетягнути на себе більшість і в подальшому оголосити мені імпічмент.

Те, що мені довелося тут пережити – це довго розповідати. Місто без бюджету 8 місяців, ходіння по стелі, відео ви самі бачили… Потім ситуація ще більше ускладнилася, тому що мої колишні партнери по партії УКРОП теж підключилися. За різними злими чутками, мало не пан Вілкул літав до Женеви, самі розумієте, до кого. Я за Вілкулом не стежу, але кажуть, що літав. Потім у мене всередині в моїй фракції з’явилася фронда: вони намагалися повністю під себе перекувати більшість.

Я просто прийняв рішення воювати «до останнього набою». І в результаті у них ситуація почала «сипатися». Мені вдалося розколоти «Опозиційний блок». Так, про це можна говорити, що це «зрада ідеалів Майдану», але я вам скажу, що моя задача була в фактично наполовину біло-блакитному місті така – що більше різних хороших «регіоналів», то краще. Зараз у нас є «За життя», «Опоблок» (причому я вже не розумію, це той «Опоблок» чи вже «Партія розвитку й миру»), у нас є «Наш край», потім у нас є позафракційний «Опоблок». Тобто з «Опоблоку» в 29 людей, по-моєму, у них залишилося у фракції 7.

З одного боку я «воював», а з іншого боку залишав «вікно можливостей». На моє глибоке переконання, у місцевому самоврядуванні взагалі немає особливої політичної складової.

Я навмисно ветую всі рішення, пов’язані з якимось політичним порядком денним. Наприклад, була така клоунада: депутати голосували «за» і «проти» блокади Донбасу.

Один депутат спочатку проголосував «за», а потім проголосував «проти». Не визначився. Я не пам’ятаю, яке рішення вони тоді прийняли – «за» чи «проти», але я заветував це рішення. Бо це не завдання місцевих рад. Ви не володієте, по-перше, повноваженнями, по-друге, розумінням ситуації повністю, а по-третє, я вважаю, що ці рішення за великим рахунком автономістські.

До чого я це? Напевно, було би правильно в подальшому розвитку децентралізації та реформи місцевого самоврядування взагалі прибрати політичну складову з місцевих рад.

Місцеві депутати повинні займатися місцевими округами і виборцями. І коли вони у мене тут всі вже бігали, я їм кажу: «Хлопці, вам не вдасться мене перекусити. Якщо ви хочете чимось займатися, – займайтеся. Приходьте і кажіть, хто чим хоче займатися, і йдіть займайтеся – у місті повна розруха» . І ось так в результаті якось вийшло.

Може видатися, що я використовую якийсь авторитарний метод управління, але насправді, у нас немає жодного питання в порядку денному, яке було б не узгоджене депутатським корпусом із залученням громадськості в відповідних інституціях. У нас за регламентом, як мінімум, 4 депутатські комісії повинні дати погодження на включення питання до порядку денного.

— Я взагалі ні з ким особливо не спілкуюся. Якщо спілкуюся, то через своїх заступників і профільних фахівців. Моє завдання як мера – давати генеральну лінію і пропонувати стратегічні рішення.

Одного разу зібрав усіх великих забудовників, причому не поодинці, а гуртом, щоб потім не було розмов, ніби вони до мене сюди шастають у кабінет і «шото вирішують». Треба ж знати це місто: у ньому кажуть, що «бульдоги б’ються під килимом»… Так от я їх усіх зібрав і кажу: «Хлопці, історія дуже проста – одні правила гри для всіх. Якщо ви приходите з проектом на будинок на 10 поверхів, а потім в результаті він стає 14 поверхів, ви документи від мене не отримаєте…

Щоб усе було гарне і модне, треба, щоб проїзд коштував десь 3 євро. Але ми ж не можемо собі дозволити такі гроші.

Я не придумував якісь історії а-ля Сінгапур і все інше… я вивчив досвід Вінниці. Дуже близько товаришую з мером Вінниці Сергієм Моргуновим. Зрозуміло, що це інше місто, там інша логістика, їм пощастило – їм Швейцарія подарувала колись трамваї… Ми звернулися до Вінницького технологічного університету чи транспортного інституту. І разом з нашим транспортним інститутом вони нам зробили концепцію розвитку міського транспорту без якихось там суперфантазій. Зараз ми взяли останній кредит, і я думаю, що ми в місті поміняємо половину рухомого складу тролейбусів. З трамваями дуже важко, тому що вони дуже дорогі. Ми прекрасно розуміємо, скільки коштує нова трамвайна пара, ми зі «Шкодою» проводили переговори. Думаю, що ми все-таки зупинимося на вживаних.

— Давайте спершу про тюльпани. Дуже багато критикували, але це вже стало міською традицією. Жінки задоволені! Кажуть, що мер таким чином заробляє собі симпатії виборців, але що б я не зробив, знайдуться люди, які критикують.

Щодо домашнього насильства, я пам’ятаю, вони у мене були, але чим це закінчилося – не пригадую. Я думаю, що нічим. Гадаю, що це питання, більше пов’язані з поліцією, юстицією та іншим.

Іноді мене вбиває патерналізм нашого суспільства. У мене навіть є добірка – я колись рано чи пізно викладу це в фейсбук – ви напевно чули знамениту історію про те, як таксистка з Запоріжжя влаштувала істерику моєму заступнику. Не чули?

— Я вам поясню. Намагався це пояснювати товаришам із НАЗК і писав пояснення… Це моя любов, знаєте, passion.

Основна проблема в тому, що 90% нецке, які є у продажу, в інтернеті, – це або підробки, або копії. По-друге, в японській художній традиції, на відміну від європейської, нічого не мав значення підпис і, навпаки, учень ставив підпис учителя. Це вважалося правильним. Наприклад, це робота школи Суки-наго, і там ще були Суки-таго, Суки-юки, Суки-томо, і ніхто не може визначити, хто саме це зробив. Якби на ній був підпис, це була б уже зовсім інша ціна.

Але ще складніше, коли тобі потрібно оцінити колекцію. Колекція може будуватися за хронологією, або за сюжетною лінією, або за відсутністю лакун. Умовно, нецке коштує 1000 доларів, але якщо це буде нецке Суки-таго, Суки-томо, Суки-нагі, Суки-яки і зібрана вся колекція шкіл, то вартість такої колекції буде консолідовано зростати. Тому я оцінював свою колекцію, виходячи з ринкової вартості і витрачених коштів на той момент. Скільки вона коштує зараз – я не знаю.

Я один із колекціонерів, на яких світові аукціони посилаються як на експерта. Мій висновок можуть прийняти як думку – це цей майстер або не цей майстер.

— Ні, звичайно. Порушення ж виявив аудит.

Я завжди говорив і підкреслюю: я не прокурор, і не міліціонер. Ні за ким не збираюся підглядати або звинувачувати, чи вішати ярлики. Але я всім своїм підлеглим сказав: «Хлопці, у разі, якщо ви попадетеся, я не збираюся вас покривати. Моє завдання, – щоб про мене не писали в газетах»… Я говорив про це раз, два, три, чотири, але таке відчуття, що дуже багато хто не чують.

Наприклад, із цим злощасним мостом. Вся преса писала, що до будівництва мосту причетна родина колишнього секретаря ради… Закінчилося тим, що я подав до ради подання, що нам такий секретар ради більше не потрібен. І все. Він загубився, і його не видно і не чутно – його більше не існує. Така сама історія була з паном Глядчишиним – начальником мого виборчого штабу! Я не знаю, винен він у 10-й школі, чи не винен, я його просто викликав і сказав: «Гено, давай так. Ти, напевно, напиши заяву. Я не хочу читати в газетах про те, що ви там якісь горщики купили по 10 грн, коли вони коштують 3 грн, або якусь капусту, або ще щось». Пишуть журналісти-розслідувачі, причому я це читаю дуже багато… Може здатися, що я на це не зважаю, але я це все читаю. Врешті Глядчишин загубився.

Потім Катя Буря, начальник департаменту активів, – теж загубилася. Потім, були тут такі депутати – Безуглий, який типу ліфти ремонтував, або якісь їхні фірми – вони теж загубилися.

Моя задача – не змінити світ, моє завдання – створити такі умови, як я кажу «стиснути горлечко», щоби вони тут менше тирили. Якщо раніше вони тирили тут на всьому, від паперу – до ще чогось, то зараз я весь час це засуджую.

— Ні. Томос – це дуже хороша річ, він увійшов в історію. А візантійщина – це я про стиль управління: всіх сварити з усіма, всіх мирити з усіма, тобто одного обійняв, тут же погладив, тут же покарав… Але я вважаю, що йому немає альтернативи: розумні люди розуміють, що у нас стоїть на кону доля держави.

А агітації БПП тут не буде не те що поруч, а в радіусі 150 кілометрів!

— Усі бомбосховища були зроблені ще за часів Союзу в очікуванні нападу ймовірного противника. Я, чесно, в бомбосховища не лазив, але у нас з цього приводу було видано 150 тисяч розпоряджень мера, і займається цим департамент. Є відповідний мобілізаційний підрозділ… Як мене інформують, входи-проходи всі розчищені, і ми готові…

Думаю, що Дніпро готовий краще, ніж інші міста. Знаменитий батальйон «Госпітальєри» ми повністю забрали. Ми створили КП «Госпітальєри Дніпра», тобто відділення парамедиків УДА (колишній ДУК Правий сектор), яке очолює знаменита Яна Зінкевич, і куди входять парамедики, які врятували сотні бійців… У них є план, є бюджет, є штатний розклад. І ми вчимо всіх – поліцейських, муніципалів, учителів, лікарів наданню першої допомоги. Ось зараз, дай Бог, у мене з’явиться час, і я теж пройду курс. Це не просто жарти або якесь шоу, це реальний курс, іспит і отримання відповідного сертифікату.

— Я не буду коментувати те, що в Києві. Я взагалі не коментую колег: намагаюся дотримуватися корпоративної етики. Ніколи ви не почуєте від мене поганого слова ні на адресу Гени Кернеса, ні на адресу Гени Труханова. Нічого не скажу з приводу Києва, це велике місто, столиця, але я згоден з тим, що райради – це рудименти радянського минулого.

Ми ліквідували райради і теж будемо створювати райадміністрації. Причому, в Харкові, у Львові, в Одесі вони були ліквідовані ще в 2006–2009 роках. Ми дійшли до цього тільки зараз. Але в зв’язку з тим, що депутатів обрали, вони повинні досидіти цю каденцію.

Коли я говорив на форумі, у цьому немає ніякого протиріччя. Я говорив про те, що ми повинні спустити гроші людям вниз і посилити децентралізацію, але ми повинні їх спустити не на рівень району, а на рівень ОСН.

У мене така логіка. Дніпро за площею більше, ніж Одеса та Харків, досить довгий по протяжності. Він історично склався як конгломерат із селищ, сіл і житлових масивів у середньому на якому живе близько 15–20 тисяч осіб. Ось гроші й повинні бути там. Я не хочу, щоб люди ходили сюди до мене по дитячі майданчики…

— Можуть. Зрозуміло, що ми можемо повернути райрадам якусь частину повноважень. Але я хочу спустити гроші ще нижче. В історично сформовані територіальні утворення. Райони нарізані адміністративним шляхом за радянської влади, а потрібно щоб цей поділ був територіально-історичний.

Також я вважаю, що ми повинні спустити гроші вниз у школи й лікарні. Хочу, щоб кожна школа у нас мала свій ступінь автономності. Щоб вони не ходили в гуманітарний гіпердепартамент, в якому сидить 10 тисяч 500 осіб,які все купують… Я хочу кожній школі дати гроші і сказати – «Ви не ходіть сюди. З батьками зберіться, у вас є субрахунок в казначействі, і купуйте, що хочете! Визначайте, що ви купуєте, – самі»… Завдяки цьому ми усунемо корупцію.

— Мені там робити нічого. Я точно не планую. Не бачив жодного мера, який би хотів до Верховної Ради. Але давайте залишимо інтригу. Я зрозумів за час своєї роботи, що у місцевого самоврядування в ВР має бути потужне лобі. Бо перед кожним бюджетом нас хочуть пограбувати. Причому це не тому, що знущаються політично, або Петро Олексійович роздає якісь команди. Просто будь-який бюджет – це предмет торгу.

У нас, наприклад, бюджетом від Дніпра займається депутат Максим Курячий і Іван Іванович Куліченко – колишній мер. Обидва шановні депутати, в різних комітетах. Приймається бюджет, я дивлюся, а у нас «дірка» в 150 мільйонів гривень в результаті пільги для «Укрзалізниці». Я їм дзвоню, як це сталося. А вони кажуть, що не помітили. Хтось у бюджет заніс одну правку в дві цифри – вніс пільгу по землі для «Укрзалізниці». І «УЗ» її отримала, а в результаті у нас дірка в 150 млн грн! І про це, навіть люди, які займалися підготовкою бюджету, не знають!

Коли ми говоримо, що має бути лобі, – це моє щире переконання, а в якому вигляді це лобі буде – незрозуміло. Буде це партія мера з іншими мерами, чи це буде представництво десь іще. Але я хочу, щоб голос місцевого самоврядування почули у вищому законодавчому органі.

— Цьогоріч ми хочемо домучити все, що ми не домучили в минулі роки. Я вже впевнений, що до кінця року ми закінчимо Набережну на Перемозі – наш довгобуд. Нарешті, ми «доб’ємо» міст у зв’язку зі зміною підрядників. Він уже в робочому стані, тобто конструктив там зроблено, – треба доперекласти асфальт і деформаційні шви. Це питання літа.

Цьогоріч, я гадаю, ми закінчимо на Сонячний тролейбусну лінію.

Розумієте, я вже починаю боятися щось говорити, тому що в процесі стикаєшся не тільки з недобросовісністю виконавців і відвертим ідіотизмом підрядників, але ще і дуже багато вилазить прихованих дефектів.

Також є ваші колеги, журналісти, вони починають писати, що щось мер наобіцяв. І виходить так: не говориш – значить не інформуєш громаду, не маєш прозорості влади, а починаєш щось говорити – значить не виконуєш обіцянки. Тому я намагаюся говорити більш-менш обтічно: сто разів уже наступили на міну, і помилки краще не повторювати.

На Західному ми будемо робити сквер. Планів багато – і дитячі садки, і школи-тисячники, і величезні кількості ремонтів. І той самий стадіон, я думаю, що до жовтня ми не зевершимо, але до травня (2020 року – прим. ред.) закінчимо. Тобто ми займаємося. Але я ж кажу, пообіцяєш зробити в жовтні, а зробиш в листопаді, – і тобі вже пишуть, що ти десь набрехав, у тебе невиконання обіцянки, і тебе вже десь опублікували. Так краще вже й не говорити.