Без нього тієї Лесі Українки, яку ми знаємо, швидше за все, не було б. Він неабияк вплинув на її самоосвіту й світогляд: наполягав на вивченні європейських мов, радив, що читати і перекладати, аналізував її твори, скеровував фольклорні розвідки та громадську діяльність. Михайло Драгоманов був для Лесі не тільки любим рідним дядьком (по матері), а й вихователем і вчителем, як пише один дослідник, «досвідченим лоцманом для молоденької послідовниці-радикалки в морі світової культури, наукової літератури, куди юнка сміливо рушила». І таким лоцманом він, публіцист, історик, філософ, перекладач, літературознавець, педагог і громадський діяч, став не лише для небоги, а й для цілої плеяди українських літераторів та громадських діячів. Його ім’я тепер носить колишня вулиця Георгія Димитрова, керівника міжнародного відділу ЦК ВКП(б), «вождя» Болгарії у перші повоєнні роки, за якого цю країну називали 17-ю республікою СРСР.
МІЖ РОСІЙСТВОМ ТА УКРАЇНСТВОМ
Михайло Драгоманов народився 6 (18) вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині, в дворянсько-поміщицькій родині, в якій, як писав сам Михайло Петрович, «все старосвітське українство було підковане новішою російською або ліпше російсько-європейською культурою». Його батько 24 роки прожив у Петербурзі, «де вивчився сам французької, англійської і трохи німецької мов», та так, що навіть перекладав для друку французьких і англійських поетів. Проте він «од України не одстав», повернувшись на батьківщину, «зараз же почав збирати пісні народні», пробував писати українські байки, і хоча Петра Якимовича не можна назвати свідомим українофілом, не було в його сім’ї і «того нагону проти українства, як проти мужицтва, який бував по панських (по малопанських часом ще більше, ніж по великопанських) родинах». Середню освіту Михайло здобув у Полтавській гімназії, де вчили російською, але при тому «не гнали української мови, до котрої обертались часом і учителі, звісно, більше, коли треба було пустити юмор, а «Наталка Полтавка» була в Полтаві, мов офіціальна п’єса», згадував Драгоманов. Це була перша вистава, яку він побачив; вона вразила його настільки, що він вивчив її напам’ять і на перші різдвяні канікули «проказав і проспівав на всі голоси» перед дівчатами-кріпачками, що працювали в їхньому домі. До вступу на історико-філологічний факультет Київського університету (1859 року) він ніколи не думав, що «міг бути принципіальний конфлікт між… українством і культурним же російством». Уперше Михайло зіткнувся з цим, коли сам почав виладати у недільній школі, створеній «полтавським кружком» студентів. Перед молодими вчителями постало питання, якою мовою вчити. Вирішили, що треба двома, але позаяк переважали підручники російською, то цієї мови в школі й було більше. Коли у Києві почали виникати українофільські гуртки, Драгоманов тримався від них осторонь, бо, на відміну від них, «не цурався російщини» і вважав їх здебільшого малоосвіченими «антиєвропейцями» (через незнання іноземних мов).
«ДАЙТЕ ВОЛЮ ТА МОВУ»
Між тим робота в школі все більше, як згадував Драгоманов, затягувала його «в одну з практичних справ, з яких складається реальний бік українства, — в справу народної освіти», і це спонукало поглиблювати знання з української словесності та історії.
1864 року довкола Драгоманова, приват-доцента Київського універ- ситету, та його товариша-однодумця Судовщикова спонтанно згуртувалися молоді лінгвісти і етнографи, які, на думку самого вченого, стали «осередком нового українського руху в Києві». Вони збирали і видавали народні казки, пісні, працювали над словником української мови. Драгоманов також писав статті для ліберальних російських журналів (згодом і для київських та львівських видань).
Зокрема про те, що освіта в українських земських (початкових сільських) школах має бути рідною мовою з поступовим переходом на державну – російську (аби навчання йшло від зрозумілого й відомого до невідомого).
У роботі «Малороссия в ее словесности» доводив, що Україна відіграла значну роль у формуванні російської культури, що вона є спадкоємицею не лише козацької, а й великокнязівської держави (тобто Київської Русі), про що свідчить порівняння мови літературних творів цих періодів. 1870 року вже доцента Драгоманова університет відрядив до Європи, аби він міг попрацювати в архівах і бібліотеках Гейдельберга, Берліна, Відня, Праги, Рима, Флоренції та підвищити свою наукову кваліфікацію. Знайомство з політикою Європи, тамтешніми політичними рухами допо- могло йому сформувати власну полі- тичну теорію. Якось, гуляючи парком, він навіть заримував її у пісню «Поклик до братів слов’ян», де йшлося про те, що «українець просить не много: волі для люду і мови», що росіянин – один із братів українця, що всі слов’яни ма- ють стати докупи, забути чвари і ра- зом боронити свої землі. Через три роки Михайло повер- нувся до Києва федеративним соціалістом: держава бачилася йому федерацією вільних громад, що мешкають на певній території; аби досягти такого устрою, слід провадити культурно-просвітницьку роботу, потім здобути політичні свободи, запровадити конституцію і реформувати соціально-економічні відносини у суспільстві. Причому Драгоманов вважав, що будь-які перетворення мають іти знизу вгору, тобто від народу, а той тільки тоді зможе взяти свідому участь у політиці, коли стане освіченим і культурно розвиненим. Тому вчений активно опікувався питаннями народної освіти і просвіти.
ВИМУШЕНА ЕМІГРАЦІЯ
Хоча Драгоманов був противником насильницьких революцій, 1875 року імперські урядовці внесли його до списку політично неблагонадійних, за що виключили з університету без права викладати й обіймати посади в системі освіти, встановили за ним суворий нагляд поліції. Навесні наступного року він емігрував до Женеви (Швейцарія), де намірився створити видавництво, яке б постачало українців книгами і жур- налами рідною мовою, а Європу – інформацією про Україну. Влітку 1878 року Михайло Петро- вич підготував брошуру французькою «Українська література, заборонена царським урядом» для Міжнародного літературного конгресу, скликаного у Парижі під патронатом Віктора Гюго та Івана Тургенєва (останній і покликав туди Драгоманова). Промова українського вченого привернула увагу багатьох учасників конгресу. Цікаво також, що брошура потрапила до особистої бібліотеки Карла Маркса, і той підкреслив у ній деякі речення і зокрема таке: «Тарас Шевченко – син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета». 1889-го Драгоманова запросили викладати на історико-філологічному факультеті Софійського університету (Болгарія). У Софії він і помер раптово 2 липня 1895 року, на 54-му році. Як за життя Михайла Петровича, так і після його смерті співвітчизники ставилися до нього по-різному: одні вважали великим ученим-просвітиком і не вбачали москвофільства в його захопленні російською літературою, інші навпаки – називали москалем-космополітом, що ховається під маскою українця і зросійщує українців. Однак безсумнівним є те, що Драгоманов був одним із найпомітніших вітчизняних діячів, котрий вплинув на розвій української політичної та громадської думки і передовсім сприяв її європеїзації.
Подписывайтесь на нашу страницу в Facebook.
Подписывайтесь на наш канал в Telegram.
Категория: Архив, Новости Днепра, Общественные и социальные новости Днепра, Особое мнение
Метки: История Днепра
