Намагаюсь згадати, як я стала українкою. Вірніше, усвідомила себе українкою. Це було зовсім не просто в російськомовному Дніпрі, де проповідувалась славнозвісна «дружба народів» та «единая общность – советский народ».
Можливо, тоді, коли бабуся охрестила мене в десять років та навчила молитись? Чи тоді, коли хрещений навчив мене українських пісень? З батьками було складніше. Виїхавши ще замолоду з села, вони велику частину життя пнулися стати городськими, але кров узяла своє.
Вона проступала всюди: у співочій вимові, в борщі, у сльозах над «Катериною» Шевченка. До речі, «Кобзар» був найбільш шанованою книгою в нашій сім’ї. А вишиванку я одягла ще років у 15. Знайшла у когось із родичів і перешила на свій манер, по-модному. І не могла зрозуміти, чому бабуся дивиться на мене крізь сльози.
Потім були правильні люди і правильні вчителі. Особливо у Київському університеті імені Тараса Шевченка. Там були ті, хто знав правду. Завдяки їм я дізналася про Голодомор та репресії значно раніше, ніж про те почали писати в пресі.
Можливо, саме тому День Незалежності я сприйняла як закономірність і данину. Так, вона впала нам в руки, як стигле яблуко. Але ми не зрозуміли, що це – божий дар. На цьому фото я з дітьми на першій річниці Незалежності у Дніпрі. Це було поки що дуже непафосне свято. Ми раділи і були сповнені надій.
Але ми розпорошили свою незалежність в надмірній ейфорії, втратили багато часу в нав’язаних дискусіях та демагогіях. Ми незчулися, як компартійна еліта трансформувалась у «крепких хозяйственников», і це призвело до нових революцій.
Вже мої діти будили Дніпро і виходили на місцевий Майдан 2004-го. Ми з чоловіком були свідками бійні під стінами облдержадміністрації 2014-го.
Трапилося найстрашніше – війна. Але є Україна. І поки вона в нашому серці, ми непереможні.
Подписывайтесь на нашу страницу в Facebook.
Подписывайтесь на наш канал в Telegram.
Категория: Архив, Новости Днепра, Общественные и социальные новости Днепра, Особое мнение
Метки: День Независимости Украины, независимость
