Історія Дніпра: вулиця імені алкоголіка

«Он был маленький человек, очень желавший стать большим человеком», — так письменник Марк Алданов охарактеризував Мойсея Урицького, сина заможного черкаського купця, котрий навесні 1918 року очолив Петроградську надзвичайну комісію, став комісаром внутрішніх справ Північної області й, за висловом Луначарського, «был железной рукой, которая держала за горло контрреволюцию». На початку 1920-х у Катеринославі його ім’я дали провулку, що до цього називався Струківським; згодом з’явився у нашому місті ще й узвіз Урицького. З кінця 2016-го узвіз перейменували на Струківський, а провулок назвали іменем Євгена Коновальця, одного з діячів Української революції 1917—21 років.

Урицький народився 14 січня 1873 року в Черкасах Київської губернії, у родині торговця лісом. Коли Мойсею було три роки, його батько втопився у річці. Релігійна мати виховувала сина так, аби з нього вийшов благочестивий іудей, однак старша сестра поступово навернула Мойсея до російської куль­тури. Кинувши студіювати Талмуд, у 13 років Урицький всупереч волі матері вступив до Черкаської прогімназії, у 20 — на юрфак Київського університе­ту ім. св. Володимира. Після закінчення вишу він подався на військову службу, однак за кілька днів його заарештува­ли за участь у соціал-демократичній організації.

ХТО БУВ НІКИМ

Як революціонера царська охранка заарештовувала Мойсея неодноразо­во, а 1906 року, як писав радянський біограф Урицького, «царские чино­вники нашли возможным заменить ему ссылку принудительным отъездом за границу». До весни 1917 року він жив у Німеччині, Швейцарії, Данії, на­зивав себе меншовиком-інтернаціона­лістом, виступав за поразку всіх країн у Першій світовій війні.

Після Лютневої революції Уриць­кий повернувся до Росії, перейшов на бік більшовиків і досить швидко став членом Центрального комітету партії. Деякі історики й досі дивуються такій стрімкій політичній кар’єрі Мойсея Со­ломоновича, котрого ніхто з однопар­тійців не вважав спроможним на висо­кі посади.

У жовтні 1917 року Урицький увій­шов до складу Військово-революцій­ного центру, який керував більшовиць­ким повстанням у Петрограді. У березні 1918-го він очолив Петроградську НК (ЧК) і став одним із організаторів пер­шої хвилі «червоного терору» в Петро­граді. «Жизнь Урицкого была сплош­ная проза. И вдруг все свалилось сразу: власть, громадная настоящая власть над жизнью миллионов людей, власть, не стесненная ни законами, ни форма­ми суда. У него знаменитые писатели просили пропуск на выезд из города! У него в тюрьмах сидели великие князья! И все это перед лицом истории! Все это для социализма!.. Слабая голова Урицкого закружилась… Этот человек, не злой по природе, скоро преврати­лся в совершенного негодяя… Первые ведра или бочки крови организован­ного террора были пролиты им… Он укреплял себя в работе вином… под конец жизни Урицкий стал почти ал­коголиком», — писав Алданов у книзі «Вбивство Урицького».

Наприкінці літа 1918-го для Мой­сея Соломоновича все закінчилося. Аби помститися за арешти російських офіцерів і розстріл свого товариша, молодий поет Леонід Каннегісер 30 серпня застрелив Урицького, за що й сам поплатився життям.

ДВОРЯНИ-ВОЛОНТЕРИ

Струкови були однією з найвідомі­ших родин у дореволюційному Кате­ринославі відтоді, як 1797 року Ананія Герасимовича Струкова обрали мар­шалком (предводителем) дворянства губернії (до 1805 року). Згодом цю по­саду обіймали і його син Петро Анані­йович (1865—1874 рр.), і онук Ананій Петрович (1886—1902 рр.).

Традиційно ватажки дворянства та їхні дружини також були активними громадськими діячами, говорячи су­часною мовою, волонтерами різних комітетів, товариств, комісій. Ананій Петрович, приміром, був головоюмісцевого управління Товариства Чер­воного Хреста, окружного правління Товариства порятунку на воді, членом піклувальної ради безплатного поло­гового притулку, який очолювала його дружина Ольга Олександрівна. Вона також головувала у піклувальній раді місцевої громади сестер милосер­дя Товариства Червоного Хреста. І це були не формальні посади; вони дійс­но опікувалися цими організаціями, шукали гроші на їхнє утримання.

Струкови брали участь у житті Ка­теринослава і в ті роки, коли не були ватажками дворянства. Наприклад, під час російсько-турецької війни 1877—78 років вони надали кілька кімнат свого особняка під майстер­ню, де місцеві пані й панночки шили постіль, білизну, халати для армії. А 1903 року, коли в місті збирали кошти на будівництво крайового музею імені Поля (теперішнього історичного), Ана­ній Петрович Струков надіслав лист го­лові губернської управи із проханням прийняти від нього 2 тисячі рублів на музей.

Перша комісія з перейменування вулиць у нашому місті, яка утворила­ся восени 1904 року, між іншим, за­пропонувала провулок, що піднімався вгору від особняка Струкових, назвати на їхню честь. Будинок цей чи, як його називали, палац зберігся за адресою: вул. Вернадського, 33.

ЄДИНИЙ ВОЖДЬ

Євген Коновалець, один із лідерів українського визвольного руху, наро­дився 14 червня 1891 року на Львів­щині, у родині вчителя. Після сільської школи й Львівської академічної гімна­зії вчився на правничому факультеті Львівського університету. У студентські роки розпочалася його активна гро­мадсько-політична діяльність, спрямо­вана на поширення української культу­ри й здобуття Україною самостійності.

У серпні 1914 року Коновальця мо­білізували до австрійської армії. Влітку 1915-го він потрапив у полон і рік про­вів у російському таборі для військо­вополонених. Після Лютневої револю­ції приїхав до Києва, де став одним із організаторів Галицько-буковинського куреня Січових стрільців.

У січні 1918 року Коновалець очо­лив курінь Січових стрільців Централь­ної Ради УНР, який відзначився у кіль­кох боях з більшовицькими військами. За наказом голови Центральної Ради Михайла Грушевського 26-літній Євген Коновалець був удостоєний чину пол­ковника армії УНР.

Після поразки Української революції Євген Михайлович емігрував до Євро­пи. Не втрачаючи надії на незалежність України, у серпні 1920-го долучився до створення Української військової організації, а 29-го — Організації укра­їнських націоналістів (ОУН) (обидві й очолював).

Упродовж 1920—30-х років агенти радянських спецслужб вчинили кілька замахів на Коновальця, котрого в пресі називали «єдиним вождем української нації». 23 травня 1938 року радян­ський диверсант Павло Судоплатов у Роттердамі передав Євгену Михайло­вичу «подарунок від друзів» — коробку з цукерками, яка виявилася замаско­ваною вибухівкою.