Українська революція 1917—21 років була надважливим періодом національного визвольного руху, який зрештою завершився появою на світовій мапі омріяної мільйонами українців самостійної держави. Тому не дивно, що 2015-го, складаючи перелік нових дніпровських топонімів, комісія з перейменувань внесла до нього чимало назв, пов’язаних із тогочасними подіями й лідерами. «Наше місто» найближчими місяцями розповість про значних українських революціонерів, прізвища яких тепер є на карті Дніпра. І почнемо з людини, котру один біограф назвав містером Парадоксом, — Володимира Винниченка, видатного політика, який з юності боровся за вільну Україну і був соціалістом, письменника і драматурга, що вивів українську літературу на новий рівень.
«Мужицький син» та інтелектуал
«Я не знаю у ХІХ та ХХ столітті в Україні більш суперечливої та парадоксальної постаті, ніж Винниченко. Він прагнув універсальної формули щастя, всеосяжної гармонії, а сам по собі був далеким від внутрішньої гармонії», — сказав якось про Володимира Кириловича один із дослідників його спадщини Володимир Панченко, автор книги «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості».
Винниченко народився 16 липня (за ст. ст.) 1880 року в Єлисаветграді (теперішній Кропивницький) у родині безземельного селянина й міщанки з невеликим статком і трьома дітьми від попередніх шлюбів. У дитинстві Володимир багато часу провів у селі Веселий Кут (Григорівка), де була батькова хата, там у сім років і пішов до народної школи.
Згодом він вступив до єлисаветградської гімназії, яку, попри свої здібності й допитливість, не закінчив. «Мужицький син», що вдягався не по-панськи, говорив виключно українською, боронив від «благородних» гімназистів себе й слабших товаришів, а в сьомому класі ще й організував гурток для боротьби за права людини, став небажаним учнем – і його виключили з гімназії.
У 17 років Володимир подався у мандри: наймався у поміщицькі економії, працював на заводі й залізниці та водночас готувався до іспитів на отримання атестата зрілості. Склавши їх екстерном, 1901-го вступив до Київського університету ім. Св. Володимира, на юридичний факультет. Але провчився там недовго: 4 лютого 1902 року Винниченка вперше заарештували — за членство в Революційній українській партії (РУП, яка 1905-го реорганізувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію) та активну пропаганду. І хоча незабаром його випустили з в’язниці, з університету виключили без права вступу й заборонили жити у Києві. 1905-го він закінчив виш екстерном.
Катеринославський період
Революційної діяльності Винниченко не припинив, тому відтак на нього чекали постійне переслідування поліції, ще не один арешт, втечі за кордон, поневіряння Україною та Росією під вигаданими прізвищами.
У травні-жовтні 1914 року Володимир Кирилович нелегально жив у Катеринославі. Як зазначає краєзнавець Микола Чабан у виданні «У старому Катеринославі (1905—1920 рр.)», разом із майбутньою дружиною Розалією Ліфшиц він певний час мешкав у готельчику Тихвинського жіночого монастиря. За спогадами письменника Юрія Тищенка, Винниченко відігравав велику роль у революційному русі на Катеринославщині, яка ще до Першої світової війни «вважалася однією з національно найсвідоміших губерній».
Різнобічно талановитий
Твори Винниченка входять до золотого фонду української літератури. Він почав писати ще в гімназії, а з 22 років успішно друкувався. «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка», — писав Михайло Коцюбинський 1909 року. Літературна спадщина Володимира Кириловича становить близько 30 томів: 14 романів, сотні оповідань, десятки повістей і драм. Серед найвідоміших — романи «Записки Кирпатого Мефістофеля» й «Сонячна машина», п’єси «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». П’єси Винниченка ще за його життя ставили театри мало не в усій Європі.
З кінця 1920-х років він брав уроки малювання й писав картини, які досить високо оцінював сам Микола Глущенко.
Комуніст і націоналіст
Після Лютневої революції 1917 року Винниченко став до активної державницької роботи. Його обрали заступником голови Центральної Ради – першого парламенту Української Народної Республіки, він також очолив уряд УНР – Генеральний секретаріат – і став Генеральним секретарем внутрішніх справ. Володимир Кирилович був автором майже всіх законодавчих актів і декларацій УНР включно з чотирма Універсалами (тут стали у нагоді його літературний хист і юридична освіта).
У листопаді 1918-го він очолив Директорію – найвищий орган УНР, відновленої після повстання проти гетьмана Скоропадського. А за місяць більшовики розпочали черговий агресивний наступ на Україну. «Винниченко був прихильником зв’язку з більшовицькою Росією, тому не повірив, коли дізнався, що російські війська почали збиратися у Харкові, потім пішли на Катеринославщину, — розповідає Тетяна Цимлякова, завідуюча відділом ДНІМ ім. Яворницького. – Симон Петлюра (головний отаман військ УНР) каже: «Я зі своїми військами піду на Лозову – й російські війська підуть з України». І що робить Винниченко? Звинувачує Петлюру в перевищенні повноважень і звільняє».
10 лютого 1919 року Винниченкові самому довелося подати у відставку й емігрувати до Відня. «Я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю у своє справжнє, єдине діло — літературу», — написав він у щоденнику.
Проте у травні 1920-го Володимир Кирилович приїхав до Москви відстоювати автономію України. І зазнав поразки. У щоденнику він написав, що йому запропонували «або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером», «або вийти зовсім з революції і тоді можна бути українцем». Винниченко, хоча й мав комуністичні погляди, співпрацювати з тими, хто вважав, що «України не було і немає», не міг, тому обрав еміграцію. А радянська влада викреслила його ім’я з політики та літератури.
Поет і нещадний злочинець
Іменем Винниченка тепер називається вулиця у Соборному районі (колишньому Жовтневому), яка до листопада 2015 року носила ім’я Валеріана Куйбишева, котрий з юності, як і Володимир Кирилович, був революціонером, але російським, а згодом став радянським політичним діячем і обіймав керівні посади в політбюро й центральному комітеті компартії. Спільною із Винниченком у Куйбишева була й пристрасть до літератури — в автобіографії він написав: «Немного поэт, интересует работа в области пролетарской культуры, где, мне кажется, я мог бы многое создать».
Проте начитаність, любов до поезії й музики не завадили Куйбишеву, відданому соратникові Сталіна, опинитися серед найжорстокіших злочинців ХХ століття. Уже будучи секретарем ЦК КПРС, він писав своїй знайомій: «Я весь в происходящей борьбе, весь без остатка. Не только приемлю ее всю, с ее грубостью, жестокостью, беспощадностью ко всему, что на пути, не только приемлю, но и сам весь в ней».
З 1926-го Куйбишев очолював Вищу раду народного господарства й брав участь у розробці першого п’ятирічного плану. Він обіцяв зростання промислового виробництва за п’ять років на 135 відсотків. Коли опоненти намагалися довести Куйбишеву, що план розвитку держави має ґрунтуватися на економічних показниках, а не чиїхось бажаннях, той заперечив: «Задача большевиков перестроить экономику, а не изучать ее. Нет такой крепости, которую большевики не могли бы взять штурмом… Вопрос темпов промышленного производства решается с помощью человеческой воли». Цими словами Куйбишев у черговий раз підтвердив, що для більшовиків людське життя вартувало мізерно мало, коли йшлося про їхні цілі.
Однією з них була побудова Дніпровської гідроелектростанції у найкоротші терміни, за які тисячі робітників поплатилися здоров’ям, а хтось і життям. Ще одним завданням було 1932 року будь-що зібрати в Україні зерно, аби розрахуватися із західними промисловцями за техніку, і партійним вождям, включно з Куйбишевим, діла не було до того, що у цей час мільйони українців помирають з голоду.
Категория: Архив, Новости Днепра, Общественные и социальные новости Днепра, Особое мнение