Фабр повернувся до Дніпра

24 січня (за старим стилем) 1847 року Катеринославська губернія отримала нового керівника – цивільного губернатора Андрія Фабра. Він обіймав цю посаду впродовж наступних десяти років і чимало зробив зокрема для благоустрою центральної частини Катеринослава. Місцеві мешканці були такі вдячні Андрію Яковичу за його зусилля, що й десятиліття по тому згадували його незлим тихим словом і переповідали про нього добрі кумедні історії.

Неприваблива картина

«Население Екатеринослава со­ставляет 8436 человек… Домов — 1492… Каменных — 46… Из сказанного видно, что ни по народонаселению, ни по строениям нельзя еще его по­ставить наряду с лучшими губернски­ми городами империи, но, взяв во внимание недавнее основание, живо­писное местоположение, настоящие улучшения… можно надеяться, что он вскоре сравнится с ними…» — так ха­рактеризується місто в історико-ста­тистичному описі за 1845 рік. Головна вулиця губернського міста, за спога­дами Порфирія Яненка, котрий тут на­вчався з 1841-го, тоді «представляла самый безобразный вид: постоянная грязь невылазная, где вчастую кареты останавливались и их вытаскивали с пассажирами волами».

Саме за впорядкування централь­ної магістралі — з 1834 року вона офі­ційно іменувалася Катерининським проспектом, але пересічні містяни про це не знали і продовжували називати її Великою вулицею – новий губернатор і взявся одразу.

Зрізали гору

Однією з вад і проспекту, й міста загалом була відсутність нормально­го сполучення нагірного й низинного, тобто центрального районів. Коли Гри­горій Потьомкін замислив розбудува­ти імперське місто на території козаць­кої слободи Половиця, між Старим і Новим Кодаками, він бачив центр Ка­теринослава на Соборній горі, довко­ла Преображенського собору. Проте фактично центр міста сповз униз, бо жити на пагорбі було незручно через проблеми з водою і дорогами.

Під керівництвом Фабра проспект зробили зручним для проїзду екіпажів і візків до Соборної площі. Мешканка Катеринослава Олександра Молчано­ва залишила опис того, як «зрізували гору»: «Начиная от нынешней семина­рии и вниз до казначейства (тобто від суч. вул. Моссаковського до Катери­нославського бульвару. – Авт.) начали орать улицу в несколько плугов, а по­том сбивали короткими перекладина­ми по две доски, положенные ребром; к концам этого ящика припрягали по несколько волов и стаскивали взоран­ную землю вниз; потом снова орали и стаскивали землю, и так продолжали до тех пор, пока срезали весь бугор.

Тогда закипела новая работа: одни пе­рила ставят, другие шоссе прокладыва­ют, а третьи дерева сажают. Фабр все, бывало, сидит на балконе и наблюдает за работой» (губернатор квартирував у будинку Мунштейна за сучасною адре­сою: пр. Яворницького, 41).

Пересуванню транспорту по про­спекту заважали й провалля – кілька канав, утворених річкою, що витікає із Жандармської балки. «Для переез­да через эти провалья были устроены ничтожные деревянные мостики, и уже губернатор Фабр сделал вместо мостиков каменные арки», — згадував Яненко.

Улюблені дерева й старожитності

Деревам на бульварі Андрій Яко­вич приділяв особливу увагу. Майже всі катеринославці, котрі залишили спогади про Фабра, були свідками того, як він «утешался и нянчился с ними, как мать со своим любимым де­тищем». Щодня він кілька разів обхо­див бульвар і стежив за тим, аби нові насадження добре поливали й гілочки не ламали. Коли помічав порушників, карав їх по-своєму: «Прогуливаясь однажды по вновь устроенным буль­варам, Фабр заметил, что идущий впереди его по виду «чиновничек» обрывает с деревьев веточки. Андрей Яковлевич потихоньку догоняет врага вновь призванной к жизни флоры и совершенно неожиданно для послед­него весьма чувствительно дергает его за ухо. Неприятный рефлекс, по­луоборот и… злосчастный чиновник предстал перед лицом г. начальника губернии. Бедняга обомлел от стра­ха, а Андрей Яковлевич прехладно­кровно вопрошает: «А что, больно?» — Пристыженное молчание в ответ. «То-то, братец, — продолжает Андрей Яковлевич, — тебе больно — больно и дереву, когда обламывают у него ве­точки. Другой раз этого не делай!» С этими словами Андрей Яковлевич по­шел дальше, довольный смущением чиновника».

Пристрасть Фабра до зелених насаджень була спадковою. Він наро­дився 20 серпня 1789 року в селі Суук- Су Феодосійського повіту в родині ко­лишнього швейцарського садівника, котрий перейшов на російську службу і став директором Судацьких вино­градників. Кілька років Андрій Якович і сам служив форстмейстером (догля­дачем лісів) Феодосійського повіту й в цей час, зокрема, склав документ «Предположения о разведении лесов в Таврической губернии». Він вивчав рослинність сучасної південної Украї­ни, збирав зразки й зрештою відкрив в Одесі дендрологічний кабінет — музей різних порід дерев.

Коло зацікавлень катеринослав­ського губернатора було широким. Він мав різнобічну освіту, знав п’ять мов. І це дивовижно, адже навчався Фабр удома. У 30 років він склав іс­пити у Харківському університеті на звання чиновника, де показав добрі знання російської, німецької, фран­цузької мов, цивільного й карного права, політекономії, фізики, геогра­фії, арифметики, історії.

Остання – ще одна пристрасть Фабра: він був одним із членів — за­сновників Одеського товариства істо­рії та старожитностей, колекціонував і досліджував предмети старовини, писав статті та книги з історії Криму, а в Катеринославі заснував «громадський музеум».

Дивак із добрим серцем

1857 року губернатор добровільно пішов у відставку й повернувся до рід­ного Криму. Але катеринославці охоче згадували Андрія Яковича ще багато років по тому. Можливо, пам’ять про нього була тривалою не лише тому, що він був людиною «светлого ума, блестящего образования и доброй души», а й завдяки його «дивацтвам». Усі знали про заощадливість губерна­тора, яка межувала зі скнарістю: ро­ками він ходив у старенькому пальті та потертій єнотовій шубі; економив казенні дрова, тому в його квартирі завжди було зимно; на званих обідах у себе вдома наказував подавати сма­жену курку з причепленим хвостом фазана, а на десерт – один і той са­мий ананас, який ніколи не розрізали. «Говорят, что даже жестяные коробки от сардинок, собранные за несколько лет, были им проданы при отъезде», — згадував сучасник.

1857 року губернатор добровільно пішов у відставку й повернувся до рідного Криму.

При цьому Фабр був людиною за­можною: коли Андрій Якович помер (а сталося це в ніч на 25 січня 1863 року), його рухоме й нерухоме майно оцінили у 339 480 рублів сріблом. Не маючи прямих спадкоємців, він запо­вів увесь капітал на відкриття й утри­мання у Сімферополі притулку для 40 хлопчиків-сиріт 4—11 років. Цей сирітський дім проіснував до встанов­лення радянської влади.

1872 року, за клопотанням Кате­ринославської міської думи, бульвар, який влаштував Андрій Якович, на знак подяки колишньому губернато­рові було офіційно названо Фабрів­ським. 2015 року ім’я Фабра у Дніпрі отримала колишня вулиця Сєрова.