Запрошуємо дніпрян в подорож у часі

Відшукати родинні корені чи дослідити життя видатного діяча краю, дізнатися долю розкуркуленого чи репресованого родича, підтвердити свою національність чи факт перебування в області під час нацистської окупації, отримати довідку про зарплатню та стаж роботи – це лише невеликий перелік запитів, з якими громадяни звертаються до державного архіву. 24 грудня в Україні відзначається День працівників архівних установ. З нагоди прийдешнього свята «Наше місто» відвідало обласний архів, який до того ж цього року святкує 95-ліття, і поцікавилося його буденним життям.

Понад мільйон справ

Своє літочислення державний ар­хів Дніпропетровської області (ДАДО) веде від 1 лютого 1922 року, коли було утворено Катеринославське ар­хівне управління та губернський архів. Утім, історія взагалі архівної справи в нашому краї більш давня: у місцевій пресі ХІХ століття зустрічаються згадки про те, що офіційні установи міста з моменту створення збирали докумен­ти про свою діяльність; вели діловод­ство й запорозькі козаки, які мешкали на території сучасної Дніпропетров­ської області. Тому новостворений радянський губархів відразу отримав великий масив раніше накопичених у губернії паперів.

До сьогодні з них збереглася мі­зерна частина. Влітку 1941 року були евакуйовані переважно секретні доку­менти та описи дореволюційних фон­дів, а самі фонди залишилися в місті. Вони вельми зацікавили німецьких істориків: упродовж 1942—43 років ті працювали з фондами дніпропетров­ських обласного та партійного архівів. Німці ж і полічили, що їм дісталося 1 млн 195 тисяч справ.

Згодом дніпропетровські архівісти підрахували, що від довоєнного доку­ментального багатства, яким володів обласний архів, лишилося менше 10 відсотків. Доля решти матеріалів не­відома.

— Уявляєте, яким був би наш архів, якби він не втратив понад 90 відсотків своїх фондів! – каже начальник відді­лу організації та координації архівної справи Ольга Шумейко.

— Хоча за кількістю справ ми й за­раз лідируємо в Україні, — додає ви­конуюча обов’язки директора ДАДО Олена Легостаєва.

Організації та люди 

Що і як потрапляє в архів? Цю уста­нову цікавлять документи, які мають культурне та історичне значення, роз­повідають про розвиток краю.

— Ми виявляємо ті організації, ді­яльність яких потім відображатиме історію регіону. Звертаємося до них, проводимо експертизу цінності їхніх паперів, приймаємо на зберігання, — розповідає Олена Легостаєва. – Будь- яка організація за законом може рік працювати без номенклатури справ, а потім має заявити про себе у держар­хів, а ми – оцінити, чи створює вона важливі для історії документи. Органі­зації обласного значення десять років зберігають матеріали в себе, міського та районного підпорядкування – п’ять років, а потім вони мають здавати їх до архіву. Ми вчимо організації, як оформлювати документи тривалого зберігання, аби вони мали юридичну силу.

Окрім державних установ, заводів, підприємств, вишів, театрів та інших закладів і установ, архівістів цікавлять і видатні діячі краю. В ДАДО створені 56 особистих фондів.

— Іван Іванович Шулик, художник, активіст, громадський діяч. Ірина Фе­дорівна Ковальова, професор, архео­лог. Тетяна Шпаковська, театральний критик. Марк Озерний, знаний куку­рудзовод, Герой Соцпраці, — вихо­плює очима окремі імена із переліку відомих діячів, що мають свої фонди в архіві, Людмила Новікова, заступник начальника відділу зберігання, обліку та довідкового апарату. — Цього року надійшов фонд Дмитра Павловича Пойди, історика, педагога, доктора історичних наук. Комплектуємо фонд Володимира Платонова, відомого журналіста, дослідника.

Створення фондів сучасників іде важко. Хтось не має часу на правильне оформлення своїх матеріалів (примі­ром, архів не приймає фотографії без анотацій), хтось дивується пропозиції віддавати свої документи на зберіган­ня.

— Ми б дуже хотіли мати фонд народної артистки України Людмили Вершиніної. Але наразі вона переда­ла нам лише рукопис свого чоловіка. Михайла Мельника з Театру одного актора «Крик» теж умовляли дати до­кументи для особистого фонду, а він відповідає: «Так я ж іще молодий». Але ж ми не лише посмертні збірки ство­рюємо!

Унікальні та цінні?

Ще одне завдання архівістів – по­шук у своїх фондах унікальних доку­ментів. Щороку працівники ДАДО пе­реглядають для цього 400—600 справ, каже начальник відділу зберігання, обліку та довідкового апарату Калерія Попова.

— На жаль, за останні два-три роки такі матеріали у нас не виявлені. Ми надіслали до Києва перелік з 26 до­кументів, які вважаємо унікальними, але отримали у відповідь методичку з критеріями унікальності. І вийшло, що тільки один лист хіміка Дмитра Мен­делєєва, який ми знайшли у фондах, є таким. Решту паперів віднесли до роз­ряду особливо цінних.

До цього переліку потрапили листи Дмитра Яворницького, лист голови земської управи Михайла Родзянка; справа про встановлення поліцей­ського нагляду за Марковичем Бог­даном Опанасовичем, сином відомої письменниці Марка Вовчка, з відомо­стями про перебування його з матір’ю у Новомосковську Катеринославської губернії у 1885—87 роках, запис у ме­тричній книзі катеринославської сина­гоги про народження поета Михайла Свєтлова і запис про народження у Катеринославській губернії Олексан­дра Біличенка (письменника Олеся Гончара).

Чарівних кнопок немає

Вивчення фондів архіву – спра­ва цікава, проте у самих працівників ДАДО на це майже не лишається часу. Левова частка їхніх буднів іде на опра­цювання запитів громадян. Понад чо­тири тисячі звернень обласний архів отримав цього року, каже начальник відділу інформації та використання документів Нонна Юзбашева, і май­же 90 відсотків з них – це запити со­ціально-правового характеру. Тобто здебільшого люди звертаються по до­відки про громадянський стан, розмір зарплатні, підтвердження трудового стажу та майнових прав.

Усім, хто приходить чи пише до ар­хіву, його працівники намагаються до­помогти, проте це не завжди вдається. Інколи люди неправильно оформлю­ють свої запити, інколи звертаються не за адресою або просять матеріали, яких в архіві немає.

— Калерія Попова пригадує, як пе­реглядала якось домові книги періоду окупації Дніпропетровська і побачила підшиті до них хлібні картки, що вида­вала управа.

Написано: «Петров, двоє дітей. Видати літр молока». І тут до архіву звертається жінка для підтверджен­ня того, що вона перебувала тут під час окупації: «Я – донька Петрова, ми з татом і сестрою мешкали у Дні­пропетровську». Ніби все співпадало. Попросили її дати більше інформації, вона почала пригадувати, де саме вони жили, і за адресою все співпало. Це було просто диво, що я випадково натрапила на цей маленький доку­ментик – хлібну картку, за яким була доля людини.

— Часто люди думають, що в архіві все є і все легко знайти, — каже Люд­мила Новікова. – «Хіба у вас немає комп’ютерів? Так чого ви не натиснете кнопку? Хай покаже», — інколи таке можна почути. Ми теж хотіли б, аби у нас були такі кнопки.

Працівники ДАДО мріють про книжковий сканер для якісного і швидкого оцифрування документів, ліцензійні програми для зберігання і обробки даних, гроші на видання підготовлених збірок статей і доку­ментів, більший штат. І напередодні професійного свята згадують про до­сягнення. Зокрема, цього року ДАДО купив сервер, аби створити сховище оцифрованих документів, і експертна рада рекомендувала науково-видав­ничій раді Укрдержархіву збірці доку­ментів ДАДО «Українська революція 1917—1921 років на Придніпров’ї», яку уклали Юрій Пахоменков і Нонна Юзбашева, присудити премію Василя Веретенникова у галузі архівознав­ства, археології та документознавства.