Молитва

-Шо ви там робите? А ну йдіть в холодок, пече отаке, як свічкою!

-Бабу, та ми там калачики їли!

І ми наввипередки прибігли під величезний горіх, який накривав добру частину двору.  Тут був синій зручний стілець, на якому бабця сиділа майже увесь день, спираючись на ціпок.

-Нашо ви їсте ті калачики? Он обідать скоро!

-Ну вони такі солодкі, смачненькі! – в один голос щебечемо ми з Сашком. Ми хоч і двоюрідні, та літо часто проводили разом.

-Ой…то ми їх їли, як не було шо…а ви тепер чого їх їсте, дітки? Воно і не полєзне ж мабуть…хоча…ми ж живі…і лободу їли і щарицю.

-Щарицю, шо ото колюча, ба?

-Та її, дітки. Тіко вона не встигала до колючої дорости, зривали одразу, як зазеленіло…

-Ба, а хіба вона добра?

-Та тоді все добре було. І гілка, і брунька, і мерзла картоплина…

Бабусині очі дивились кудись так далеко, що здавалось, вона прямо зараз бачить те все, як кіно….наново передивляючись…в її очах був біль, але він так глибоко був схований, що годі й помітити….ми малими не дуже то помічали….але і не розпитували зайвого…відчували, що їй важко про те говорити…

-Бабусю, заспівай про уточку, — попросила я і поклала голову на коліна їй.

-Про уточку? – вона зітхнула і погладила мене по волоссячку тремтячою рукою. В неї вже давненько тремтіли руки. Вона сердилась на них, казала, що от раніше вони скільки роботи робили! А тепер – не слухаються!

-Про уточку, ага, — не вгавала я. І мені було так затишно під бабусиною долонею. Брат Сашко примостився на манюній зелений ослінчик поряд і теж чекав «про уточку».

-Ой ти ж селезень, а я уточкаааа, а ти знявся полетііів, а я – туточки. А ти знявся полетів, на море купаццяаааа, мене киув молодую, людям насміхаццяаааа….

-Ба, а хто тебе навчив?

-Та хто зна, колись же була отака мала, як ви і чула від своїх бабів. Воно залізло в голову і сидить там.

-А от мені нічого не залазе в голову! Мамка лається, а мені ні вірші, ні правила не залазять в голову! – похнюпився Сашко.

-А ти співай їх! Бери і співай! – підказала бабуся.

-Про цифри оті співать? – засміявся брат.

-Та про все, онучку. Вчіться дітки, бо я не вчилась. Не було мені як. То і досі, як пенсію принесуть – хрестик ставлю.

-Бабу, а вже пора липу рвать? Підемо? – питаю я.

-Пора, тільки підете самі. Я вже хіба посидю там біля вас, не встою.

-А шо ми з нею будемо робить?

-Саня, ну насушимо ж! Зимою чай буде! Ти шо, не любиш чай з липи? Він же медом пахне!

-Не чув, шоб він пахнув медом, — дивується брат.

-Ну ось я тобі покажу! Ти і не вірив, шо калачики солодкі! І акація!

-Акацієві вареничики солодкі, то правда!

-Дітки, так і акацію можна сушить на чай. Я було насушу, та як заварю взимку, так панова жінка все хвалиться подругам, шо її Варка такого чаю наварила, шо куди там тому, шо з-за гряниці десь привозили!

-А я от люблю канфети, акація називаються! – каже Сашко. Він був знатний цукеркоїд в дитинстві.

-А найдобріше знаєте що, дітки? Це свіжий спечений хліб на хмелі, та намазать його медом! Запить молоком, або водою з криниці.

-А давайте намажемо хліба медом, раз нема канфет!

-Та канфети є, в хаті десь лежять, онучку!

-Нє, давайте вже мед!

І ми їли хліб з медом, що стікав нам по руках, а оси лізли прямо в рота. Я їх страшенно боялась і верещала, Сашко бігав від них, а бабуся казала, шоб ми не мотались, бо ХЛІБ  їмо. А їсти Хліб – це як Молитва. Це ж не канфети! І ми сідали рівненько і ласували, і запивали молоком, що самі принесли його в бідончику від нашої корови Луни.

Через роки, студенткою вже, я співала собі правила, які край треба було запам’ятати, а вони не лізли в голову.  Досі найулюбленіший чай – липовий, а влітку я інколи гризу оті калачики і варенички акацієві…..не знаю чому…просто тому, що вони – смак гри з дитинства, мабуть….не можу хліб їсти на ходу, на льоту….а крихти хліба завжди збираю рукою, як бабуся….точніше — прабабуся….бо їсти Хліб, то як Молитва…