Наш код ДНК

Колись давно….коли мені ще не було й 16 років…..

Приїхала я на конкурс читців віршів про велику Перемогу….у обласний центр, у Дніпропетровськ (тоді ще) …велике місто, а ще більша область….скільки було тих
конкурсантів…багатооо, вже й не згадаю скільки саме, але не менше 30 — з усенької
області…..

А ще на отакі великі конкурси в область їздили завжди ще духовий оркестр та хлопець, що ловко грав на гітарі та співав. А ще наш сільський духовий оркестр, де грають малі хлопці і дорослі мужчини….наш духовий оркестр носить вже давно горде ім,я НАРОДНИЙ! Ні, це не той оркестрик, шо ви подумали…ну спорим, шо ви зараз подумали — ой, та який там у селі ДУХОВИЙ ОРКЕСТР…і засміялись…бо чогось у нас так прийнято вважать, шо в селі воно все "таке собі"…а наш ОРКЕСТР, він такий — великий, де всі у красивих білих сорочках, у золотих жилетках, з метеликами…Ось партія тромбону, ось труби-плачуть- кажуть…..Наш Духовий — це багато поколінь разом, це сила, це душа села…..

Так от приїхали ми: я, Антон і ще майже 40 чоловік Духового — кожен виступав у своїй номінації і кожен з нас знав – ми кращі!

Наш сільський Ікарус привіз нас зарані у парк, ми собі поснідали смачним, шо нам з дому поскладали у торбинки….трохи бігали парком молодші духачі, прогулювались
старші…чекали виступу….а тоді,як завжди почали репетицію….Я собі читаю вірші й
гуморески, — знаю безліч, тоді Антон співа пісню, тоді хлопці утнуть яку Польку…..але у нас було правило: ніколи не показувати на публіку конкурсний номер до виступу.
Отож, ми собі розважаємось, повз гуляють люди….повиходили міські жителі, слухають
нас, спиняються, дивляться…. І тут я читала гумореску про студента, коли підійшов цей мужчина…..я запримітила його, бо вдягнений він був якось не так,як всі…наче шо там — сорочка у мілку клітинку, джинси класичного покрою, ремінь рудий такий шкіряний і окуляри від сонця. Він стояв і я відчувала на собі його погляд аж, мені здавалось, шо він аж їсть всі слова, шо я вимовляю…от прямо,як повітря…Він дихає тим, шо я кажу….Я слово, у нього — подих…..І я боялась, шо коли моя гумореска закінчицця — мужчина знепритомніє, бо йому не стане повітря…..

Тому зразу після гуморески я випалила: А тепер про село!

І почала читати вірша про рідне село в яблуневім цвіту….Мужчина аж сумку свою на асфальт поставив, здавалось мені, шо він навіть не помітить, якшо сумку хтось забере й піде….він знову їв мої слова, він дихав тим, шо я кажу….

Я закінчила вірш, стримала сльози, посміхнулась і кажу: Антон, давай! Ти знаєш яку! І Антон знав….він заспівав пісню, яка не може залишати байдужими…..Я не знаю, де тоді він взяв ту пісню, шоб вивчити. Наші однолітки співали здебільшого «Сєктор газа» чи «Пєтлюру», а ми отаких пісень…. Слова я знаю ще з тих часів, назавжди знаю….

Є у мене дім, одіж і авто.
Ранок, вечір, є вишневий сад,
Це у мене вже не візьме ніхто
Як мої літа не вернуть назад…..

Тільки раптом задзвенить
мого серця тятива,
Як почую хоч на мить
Українськії слова

На Україну повернусь,
Через роки, через віки,
Вустами вдячно притулюсь
До материнської руки……

На цих словах нашому глядачеві-слухачеві, тому, шо дихав тим, шо я казала……наче аж стало не по собі…отут він присів, прямо на асфальт, у своїх досконало красивих
джинсах…..присів на отой наш звичайний грязненький бардюр у парку, закрив лице
руками і так просидів усю пісню……

Я дивилась на нього і думала: мабуть так чоловікові тому болить те, про що співає мій
друг…або може він сам із села і так оце сприймає наші тут "виступи"….Бо скажу Вам, шо у ті роки такі пісні публіку Дніпропетроського парку не особо впєчатляли…..може якби ми співали «Ласкового Мая» абошо таке….нравилось би більше…а такі глибокі патріотичні….от шо хочте мені кажіть — не понімало більшість людей — нашо ми таке співаєм…..

Пісня лилась, а я дивилась на дядька… а він не дивився ні на кого, він просто жив пісню…
Сяду у літак, стріну земляків
Поєднаємо всі свої жалі,
Ляже довгий шлях нам у край батьків,

І наздоженем, певно, журавлів.

Може хліб черствіший тут
Та душа враз ожива,
Як почую хоч на мить
Українськії слова…

До свого гнізда полечу я знов,
Певно там уже, діти підросли.
А залишу тут віру і любов,
Може назавжди повернусь колись……

Пролунав останній куплет, почався програш…Антон грав на струнах майстерно, гітара плакала-співала…..а наш глядач-слухач нарешті відкрив обличчя і я побачила, шо обличчя ЗАПЛАКАНЕ! Дорослий чоловік плакав…..

Він підійшов до Антона, пожав йому руку і сказав: «Дякую, сине»!
Тоді ступив до мене.

— Дочко, а ти знаєш, що ти так володієш словом, що воно летить і володіє слухачами? Як не казали тобі про те — то я кажу. Дякую, мої дорогі. Звідки Ви тут такі?? Такі справжні, такі щирі, такі ВЖЕ українські? Ви вже інші! Ви — вже все змінити зможете тут!

— Ми з села, з Гаврилівки. Ви не знаєте таке, мабуть, — посміхаюсь я.

— От яки я знав, що стріну вас тут! Аби ж знав…навіть нема чого лишить на пам,ять.

— А ми сьогодні виступаємо, приходьте пізніше! В 10 початок! Прийдете?

— На жаль, вже пора в аеропорт, у мене вже сьогодні літак…..

Він дістав з сумки велику шоколадку і простягнув її мені…….
Антон -він джентельмен і тому шоколадка вся дісталась мені. Але всеодно з,їли ми її
разом ввечері на лавці вдома, через декілька днів….і то тепер я розумію, шо то була так смачна німецька шоколадка АЕРО, бульбашки, шо тануть у роті…..білий пористий
шоколад….

Ми тоді всі зайняли перші місця, перші місця в області! Це Вам не абишо, це Вам —
талант! Моя «Легенда про Грома» справила таке враження, шо ревли усі, хто слухав, ну може хіба хто глухий — так не плакав, бо не чув….. Наш духовий так заграв тоді, шо аж хто не вмів — танцював….. Бог і Удача — були з нами!
І тільки коли виросла, я зрозуміла, що той мужчина в ідеальних джинсах – українець, що живе на чужині…як не крути, а то чужина….

А ось недавно, слухаючи цю пісню, я згадала цей випадок і стала плакать….бо я як
сьогодні пам,ятаю ті слова: ВЖЕ ВИ МОЖЕТЕ ТУТ ВСЕ ЗМІНИТИ……

Аби ж знати, чи знає той чоловік, шо вже ми намагаємось міняти… Аби ж знати…..І ще оце все вчить завжди лишатись собою, співати свою пісню….навіть коли тобі кажуть, йдучи повз «еті пєсні із сєла». Незважайте, співайте СВОЮ пісню, бо в ній наша сила!