Пам’ятати людей, яких ніколи не знали
Прагнучи вписати в історію імена тих, хто сьогодні воює на сході України, та увічнити бійців, чий шлях завершився на фронті, київські волонтери створили багатогранний фотопроект «Якби не війна». Результати року роботи вже побачила столиця. Тепер більше сотні історій, втілених у фотографіях, були виставлені у нашому місті, в інноваційному центрі Space Hub у Парку ракет.
Дівчата-волонтери познайомилися у Київському міському шпиталі. Вражені розповідями знайомих бійців та зворушливими роботами американського фотографа Девіна Мітчелла, вирішили присвятити власний фотопроект воїнам АТО.
Девін Мітчелл у своєму проекті «Veteran Vision» висвітлив долі людей, які змінили мирну працю та сімейне життя на військову форму. Наші співвітчизниці створили вісім тематичних блоків, кожен із яких втілює особливий погляд на долю солдата.
Блок фотографій, присвячених професіям бійців, ідейно найближчий до американського проекту. Чоловіки мирних професій: режисер, стоматолог, художник-реставратор, діджей – були змушені взяти в руки зброю та радикально змінити свою діяльність. Лише один із дванадцяти солдатів – кадровий військовий, підполковник – був до війни пов’язаний з армією. Є серед них і наш земляк – Євген Гуділов, доброволець у батальйоні «Донбас», а у мирному житті – музикант.
Є на виставці фотографії, що возвеличують роль матері-помічниці, матері-берегині у житті солдата. Волонтери розповіли, що якою б серйозною не була тема проекту, під час зйомок цього блоку неможливо було втриматися від посмішки – такими щирими та відкритими виявилися ці сильні жінки. Дівчата згадали кадр, на якому матір цілують у щоки два її сини, а вона вигукнула: «Я – найщасливіша мати у світі!»
«Якби не ці жінки, нас би взагалі не було. Завдяки їм ми витерпіли все на війні, — говорить Василь Харів, командир відділення у 80-й окремій аеромобільній бригаді. – І хтозна, як би ми жили, якби не ця війна. Може, краще, а може, й гірше…»
На виставці є кадри, присвячені коханим бійців, підписані ліричними рядками. Фото поряд викликають дисонанс у глядача: жінки, які самі взяли в руки зброю, але все ж зберегли витонченість та жіночність.
У наступному блоці «Я є» автори проекту торкнулися болючої теми — «синдрому неповернення з війни», проблеми з адаптацією солдат до мирного життя. Він покликаний нагадати оточуючим, що бійці потребують нашої підтримки та розуміння.
У блоці «Невідомі герої» — історії бійців, вчинками яких пишаються побратими та рідні. Виставка дає змогу розповісти про них іншим людям. Хоча, зізнаються волонтери, витягти з хлопців розповіді про їхнє життя та службу було непросто.
«Двадцять п’ять разів ми чули: «Я не герой. Хіба у вас немає героїв? Давайте я вам знайду!» Але ми їх переконали, і недарма – неможливо було без сліз слухати їхні історії».
Вражаюча особливість цього блоку – всі солдати на фото посміхаються, всупереч серйозності теми.
«Знаєте, я за ці три роки взагалі мало посміхався, — говорить Данило Турчин, у недалекому минулому командир 1-го відділення 73-го морського центру спеціальних операцій, – але ж увесь час не можна бути похмурим. Іноді треба й усміхнутися людям. Ми відкрилися світові, бо хочемо показати, що ми – не лише солдати у брудній формі. Ми теж можемо радіти, у нас теж можуть горіти очі».
Данило був організатором Луганської сотні та Луганського Євромайдану. Воював у різних добровольчих батальйонах, потім підписав контракт із ЗСУ. Півроку тому Данило з товаришами повідомили про контрабанду в армії. До того ж почали виявляти обурення ставленням у їхньому підрозділі до патріотів та добровольців. Хлопців звідти вигнали, тепер не служать – судяться із командуванням. Данило нещодавно створив громадську організацію «Вибачте, що живі», щоб допомагати й іншим бійцям боротися за свої права та підтримувати жінок, які втратили чоловіків на війні.
Було чути, як важко говорити волонтерам, коли вони розповідали про частину проекту, присвячену загиблим солдатам. Паузи стали довшими – дівчата намагалися стримати сльози. З двадцяти п’яти хлопців, зображених на стилізованих фото, вони особисто знали лише одного, а з іншими спілкувалися телефоном. Мріяли познайомитися, та не судилося. Історії цих бійців волонтерам розповідали побратими. Фотографій двадцять п’ять – по одній з кожної області України, включаючи Крим.
«Зателефонувати матері або сестрі загиблого, попросити їх згадати його історію, ще раз пережити страшні хвилини було непросто. Ми відкладали такі дзвінки якнайдовше,» — розповідає волонтер Марина Соколова.
В окремий блок об’єднано дванадцять іноземних легіонерів, що воюють у складі українських підрозділів. Один із них, Відаді Ісрафілов з Азербайджану, виступив на відкритті виставки у Дніпрі.
«Я – азербайджанець, але вважаю себе українцем. І всі ми, іноземці, воюючи тут, виконуємо братній обов’язок перед Україною».
Волонтери опублікували книжку, в якій зібрано історії кожного солдата, зображеного на фото. Придбавши пам’ятний браслет, відвідувач виставки отримує цю книжку. Гроші від продажу браслетів ідуть на допомогу армії та пораненим солдатам.
Проект «Якби не війна» покликаний познайомити українців із тими, хто воює за нас на сході. Показати, як змінилися їхні долі через війну. Допомогти їм адаптуватися до мирного життя після поранень. Зробити так, щоб пам’ятали імена загиблих. Пам’ятали людей, яких ніколи не знали.
Рік волонтери присвятили пошукам історій, відвертим розмовам та зйомкам. До того дівчата не мали подібного досвіду.
«Нам довелося стати фотографами, журналістами. Наші професії з цим ніяк не пов’язані: юрист, спеціаліст зі зв’язків з громадськістю, веб-дизайнер, візажист. Я займаюся маркетингом та копірайтом,» — розповідає Марина Соколова.
Організатори планують презентувати проект по всій Україні, навіть у Донецькій та Луганській областях, обравши для цього міста, що зараз знаходяться під контролем України – Маріуполь та Сєвєродонецьк.
Анна Заікіна