ЕКСКЛЮЗИВ Батько військового Іван Душкевич: прагну, щоб перестали гинути люди й щоб Україна вистояла

Про дніпрянина Івана Миновича Душкевича кажуть, що це людина, яка все життя жила по совісті.
Так воно й є. Його доля була непростою від самого дитинства.  Дуже переживав Іван Минович за свого сина Сергія, який чотири роки захищав України у ДШВ. Свій біль Іван Минович перетворює у вірші. Каже, що так йому  легше. Про батька військового і поета розповість «Наше місто».

Народився Іван Минович  у 1944 році в селі Петрашівка  на Хмельниччині. Батько загинув на війні ще до його народження, тож мати сама виховувала п’ятьох дітей. Уже з восьми років Іван пас корів, допомагаючи родині виживати. Через важку працю нерідко пропускав школу, але завжди прагнув навчатися, сумлінно вивчав уроки й вірші.

– Ще в дитинстві мати мені казала: ти не такий, як усі, – згадує Іван Душкевич. – Надто наполегливий, прискіпливий до себе й до справи. Казала, що я не вмію робити щось абияк. Потім ці матусині слова супроводжували  все життя.

Після школи  навчався на машиніста шахтних машин, однак через тяжкі життєві обставини не завершив навчання. Згодом служив в армії у військово-будівельних підрозділах, де проявив себе як здібний командир. Він очолював взвод, будував військові об’єкти, а за відмінну службу отримав почесний знак «Відмінник військового будівництва». Попри перспективу військової кар’єри, відмовився залишатися на службі, адже хотів повернутися до матері, яка залишилася сама.

На думку Івана Миновича, любов до України – це, насамперед, любов до конкретної людини.

***
За тебе життя я заложу,
За тебе життя я положу.
Не за  неньку Україну,
За єдину в ній людину.
Буде жити ця людина,
Буде жити Україна!
Як людина помирає –
Україну  забирає.
Як загинуть наші люди,
України вже не буде.
Щоб не було ц,ього так.
Думайте не аби як.
Україна для все.
Людина – понад усе!

Після армії життя знову випробовувало його. Через важку фізичну працю він захворів на туберкульоз. Саме в лікарні познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анастасією, яку всі називали Надією. Вона була старша за нього на 15 років, працювала медичною сестрою, мала трьох дітей. Разом вони прожили у Дніпрі майже 47 років. Іван Минович згадує дружину як надзвичайно працьовиту, добру й чуйну людину, яка врятувала не одне людське життя. Саме вона першою повірила в його талант і підтримала його бажання писати.

***

Якщо пекельна небезпека,
Не бійся лізти далі в пекло.
Ти можеш пекло подолати,
Можеш метеликом літати.
Не стій, роби і не вагайся.
Та боягузтву не піддавайся.

Бог чудеса з тобою створить,

Знов твою душеньку відтворить.

Згодом поезія стала способом висловити свої почуття, переживання та роздуми про життя. Останніми роками його творчість особливо змінилася через війну.

– Великим болем для мене стала загибель двох племінників, які для мене як рідні онуки, -зазначає поет. – Взагалі поезія — це не просто творчість, а можливість звернутися до людей із найголовнішим проханням.  Найбільше прагну одного — щоб перестали гинути люди й щоб Україна вистояла.

***

Самогубство або вбивство людини залишається на всьому роді, нації

Не прошу, щоб була від Бога
Вбивати людей допомога.
Бог вміє миром керувати,
В безодню війни відправляти.
Нехай  віками там літають,
Про кару цю не забувають.
Кара ця буде повсюди,
Бо є ще в світі чемні люди.
Всіх, хто вбиває та руйнує
Обов’язково Бог почує.
Ви не вбивайте і від Бога

Завжди вам буде допомога.

***

Якщо не знаєш звідкіля течуть к нам сили
Це земля!

Своє життя к ній підключи,
В землі життя твого ключи.
Бог землю нам подарував,
Все, що потрібно Бог нам дав.
Кричи!
Борися!
Молися!
Не мовчи!
Коли беруть життя ключи.
А ідоли землею торгують,
Бо крик людей вони не чують.
Людей у пекло відправляють,
А землю їхню забирають.

Бог усе чує, усе бачить.
Страту людей Бог не пробачить.

Ідолів всіх в безодню відправить!
Божих людей до Раю направить!

У  віршах Івана Миновича немає пафосу чи бажання прославитися. Є щирість людини, яка пережила сирітство, тяжку працю, хвороби, втрати та десятки життєвих випробувань, але не втратила віри в добро. Саме тому його поезія звучить по-особливому — як голос чоловіка, який прожив довге життя й понад усе цінує мир, людяність і любов до рідної землі та мови.

Особливо переймається Іван Минович за рідну українську мову, в якій, на його думку, з’явилося багато чужих, зайвих слів. Тому поет закликає повернутися до витоків, до Кобзаря, щоб наша мова справді залишалася чистою й незамутненою, як джерельна вода.

Мова

Язик просив у Бога чоловік.
Бог милосердний дав йому язик повік.
Як тільки Бог надав йому язик
У чоловіка розум кудись зник.
Не наразі говорить: «в голові щось загубив».
В разі ви мені скажіть:
«Що там можна загубить?».
І пішов я до Панаса,
Від Панаса до Тараса.
Тарас все про мову знав,
Відповідь таку надав:
«Загубив ти рідну мову,
Взяв не ті слова в розмову.
«Не наразі», «врази», «у разі» –

 нема місця цій заразі!
Прочитайте краще твори,

Де нема цієї потвори.
Мов та ракова пухлина
Обсатує голову.
І зове вас рідна мова,
Кличе вас: «Ау! Ау!».
З мови робите ви моду,
Мова іде від народу!

Мова – віки нашого життя,

Мова – наше здобуття.
З мовою живем понині
В нашій рідній Батьківщині.
Мова вічно буде жити,

Всесвіт буде говорити.
Мова, як в полі пшениця.
Головня в ній не годиться.
Мова наша у Душі!

Ти її не задуши!».

Раніше ми писали про поета, військового, капелана Андрія Карпенка.

Фото з архіву Івана Душкевича