13 червня відзначається Всесвітній день ляльки. Це свято стало приводом для того, щоб дізнатися, навіщо потрібні ляльки дорослим та яку роль вони відіграють під час війни. Відповіді на ці питання шукала журналістка видання «Наше місто».
У Миколи Кабанова під час війни ляльки не народжуються
Викладач предмета «Захист України» дніпровського ліцею №3 Микола Кабанов відомий не лише своєю педагогічною діяльністю. Протягом багатьох років чоловік мав незвичайне творче захоплення — власноруч виготовляв авторських ляльок-домовичків. Від першої ідеї до останнього штриха всі роботи він створював самостійно, вкладаючи у кожну не лише майстерність, а й особливий настрій. Історія цього захоплення розпочалася понад 15 років тому з подарунка для племінниці. Замість звичайного конверта з грошима чоловік вирішив додати до нього невелику ляльку, зроблену власними руками. Саме цей випадок став початком великого творчого шляху.
Микола Кабанов. Фото з архіву героя.
– Свого першого невеличкого домовичка я зробив за майстер-класом, який знайшов в інтернеті, – згадує Микола Володимирович. – Він був досить простий і навіть примітивний, але дітям дуже сподобався. Племінниця сфотографувала ляльку та виклала фото в інтернет, після чого люди почали телефонувати й цікавитися такими виробами. Згодом з’явилися перші замовлення, а я почав удосконалювати технологію виготовлення. Якщо перша лялька була тканинною, то пізніше почав працювати з пап’є-маше та іншими матеріалами. Так несподівано для себе я захопився цією справою на багато років.
З часом хобі перетворилося на справжню творчу майстерню. Вчитель не лише виготовляв ляльки на замовлення та для подарунків, а й почав ділитися власним досвідом з іншими. Він створював власні майстер-класи, які публікувалися на різних ресурсах, а деякі з них поширювалися мережею навіть без зазначення авторства. За словами Миколи Кабанова, за роки творчості він виготовив приблизно 400 ляльок. Більшість із них були саме домовичками — персонажами, яких традиційно вважають охоронцями домашнього затишку. Серед героїв його робіт були також відомі персонажі, зокрема дядечко Ау та домовичок Кузя. Але для майстра важливим був не лише зовнішній вигляд виробу, а й той емоційний стан, із яким він працював над кожною лялькою.
– Я завжди вважав, що в ляльку потрібно вкладати душу, – пояснює Микола Володимирович. – Якщо людина сумує або перебуває в поганому настрої, за таку роботу краще не братися. Коли створюєш ляльку, потрібно робити це з легким серцем і гарним настроєм. На одну роботу в середньому йшло від 10 до 15 днів, адже багато залежало від матеріалів та пори року. За всі роки я зробив, мабуть, кілька сотень домовичків — і для замовників, і для друзів, і просто на подарунки. Після початку повномасштабної війни я перестав працювати над новими ляльками, хоча замовлення продовжували надходити. Усім відмовляв, бо відчував, що зараз не можу вкладати в них той настрій, який вважаю правильним.
Сьогодні Микола Кабанов продовжує працювати в освіті та навчає школярів. А його незвичайне захоплення поки що поставлене на паузу. Втім, численні заготовки для майбутніх домовичків і досі чекають свого часу, а сам майстер не виключає, що після завершення війни знову повернеться до творчості, яка свого часу принесла радість сотням людей.
Ельфи Ірини Попової заряджають енергією
Натомість деякі майстри саме зараз, під час війни, створюють ляльок, які піднімають настрій і заряджають енергією тих, до кого вони потрапляють. Ірина Попова – одна з них. Вона робить чарівних ельфів з рухомими ручками, ніжками, голівкою з глини та штучного хутра.
Ірина Попова. Фото з архіву героїні.
– Під час війни особливо хочеться створювати тих, хто охороняє не королівства, а маленькі дива, – зізнається пані Ірина. – Наприклад, ось цей ельфик, який охороняє найменшого коргі у світі. Цей малюк особливий. Він завжди тягнеться вгору, до промінчиків світла, наче знає — сонце обов’язково перемагає темряву. Його темна шубка нагадує про тіні, через які ми проходимо. Але його очі — про надію, яка живе в кожному з нас. Нехай у вашій долоні оселиться маленький промінчик сонячної підтримки!
Вартість таких ляльок – 950 грн. Майстриня успішно продає їх через інтернет – довго ельфики в неї не затримуються.
– Занадто багато сирен, занадто багато сліз, занадто багато новин, після яких хочеться просто мовчати, – продовжує Ірина Попова. – Маленький янгелик – не войовничий, не всемогутній, зовсім крихітний. Він лише складає свої долоньки і тихенько просить про те, чого сьогодні бажають мільйони людей: щоб рідні були живі, щоб діти не прокидалися від вибухів, щоб поруч залишалися ті, кого любимо, щоб у світі стало хоч трохи більше добра. Можливо, він не здатен змінити весь світ, але іноді навіть маленьке нагадування про надію допомагає пережити ще один день.
Ляльки компенсують те, чого бракувало у дитинстві
За словами дніпровської психологині Оксани Ситенко, ляльки часто супроводжують людину не лише в дитинстві, а й у дорослому житті. Вони можуть виконувати важливу емоційну функцію, допомагати впоратися зі стресом, підтримувати відчуття безпеки та навіть ставати своєрідним містком між минулим і теперішнім. Саме тому сьогодні багато дорослих людей колекціонують ляльок, створюють їх власноруч, відвідують тематичні майстер-класи або зберігають іграшки, які мають для них особливу цінність.
Оксана Ситенко. Фото з архіву героїні.
– У когось колись була улюблена іграшка, а хтось, навпаки, не мав того, про що мріяв, – зазначає пані Оксана. – Тому в дорослому віці люди нерідко намагаються компенсувати те, чого їм бракувало в дитинстві. Ми говоримо про так звану внутрішню дитину, яка залишається з людиною протягом усього життя. Саме вона є джерелом радості, допитливості, творчості та життєвої енергії. Коли доросла людина купує ляльок, колекціонує їх або створює власноруч, вона може задовольняти потреби цієї внутрішньої дитини. Для багатьох це спосіб повернутися до теплих спогадів, відчути безпеку й отримати ті емоції, яких колись не вистачало. Тому таке захоплення зовсім не означає інфантильність — найчастіше воно говорить про прагнення до внутрішньої гармонії.
Фахівчиня зазначає, що лялька може бути не лише іграшкою, а й символом певного життєвого періоду. Вона нагадує про рідний дім, близьких людей або щасливі моменти, які хочеться зберегти у пам’яті. Особливої ваги такі речі набувають у складні часи, коли людині потрібна додаткова психологічна опора. За словами Оксани Ситенко, це добре помітно на прикладі людей, які були змушені залишити свої домівки через війну, у тому числі переїхали до інших країн. У таких ситуаціях знайомі речі допомагають зберігати відчуття стабільності та зв’язок із власною історією.
– Для людей, які були змушені переїхати, лялька чи будь-яка інша пам’ятна річ може стати справжнім острівцем безпеки, – наголошує психологиня. – Ми навіть рекомендуємо брати із собою в еміграцію предмети, які нагадують про дім: це може бути улюблена чашка, фотографія, дитяча іграшка або лялька. Такі речі допомагають легше переживати втрату звичного середовища та адаптуватися до нових умов. Це схоже на ситуацію, коли маленька дитина вперше йде до дитячого садка чи школи й бере із собою улюблену іграшку. Вона ніби переносить частинку дому в новий простір і почувається менш самотньою. Так само це працює і для дорослих. Крім того, сьогодні великої популярності набули ляльки-мотанки, які для багатьох українців стали символом зв’язку з культурою, традиціями та власним корінням. Люди не лише купують їх, а й створюють самостійно, вкладаючи у цей процес особливий сенс.
Оксана Ситенко додає, що інтерес до ляльок у дорослому віці може проявлятися по-різному. Одні люди колекціонують іграшки, інші відновлюють старовинні екземпляри, треті захоплюються рукоділлям і створюють авторські роботи. Для багатьох це стає способом відволіктися від повсякденних турбот, знизити рівень тривожності та переключити увагу на творчість. Під час виготовлення ляльки людина концентрується на процесі, працює руками, занурюється у власні думки та емоції, що саме по собі може мати терапевтичний ефект. Водночас сама психологиня має особисту історію, пов’язану з дитячою лялькою, яка залишила помітний слід у пам’яті.
– Я досі пам’ятаю свою улюблену ляльку, хоча її в мене вже давно немає, – розповідає пані Оксана. – Колись ми з родиною йшли на день народження іншої дитини, і моя мама запропонувала мені подарувати їй мою улюблену ляльку. Я погодилася, хоча дуже засмутилася. Вже в дорослому віці я зрозуміла, наскільки болісною була для мене та ситуація. Можливо, саме тому пізніше я ніби прожила цю історію заново разом зі своєю донькою. Коли вона була маленька, я купувала їй різних ляльок, з нарядами й без, з колясками та аксесуарами, і отримувала від цього величезне задоволення. Думаю, таким чином я частково компенсувала власний дитячий негативний досвід.
Психологиня також згадує ще один приклад зі свого життя. У її бабусі була красива лялька, яку жінка тримала на почесному місці та нікому не дозволяла брати до рук для гри. Для дитини це виглядало дивно, але вже згодом стало зрозуміло, що за таким ставленням також могли стояти власні переживання та спогади. На думку фахівчині, не існує єдиного пояснення, чому люди прив’язуються до ляльок чи інших іграшок. Для когось це спосіб повернутися до приємних моментів дитинства, для когось — можливість відчути підтримку та захищеність, а для інших — нагода реалізувати творчий потенціал або зберегти пам’ять про важливі події.
Фото з архіву героїв та відкритих джерел.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, як допомагають людям психологи Дніпра.
