18 травня свій день народження відзначає Михайло Мельник — легенда театрального Дніпра, народний артист України, лауреат Шевченківської премії. Митець, який створив унікальний Театр одного актора «Крик» — живий організм, де одна й та ж вистава кожного разу є різною. У відвертій розмові з журналісткою видання «Наше місто» він розповів про дітей, дружину, підготовку до довгоочікуваної прем’єри і сенси, які допомагають жити.
Роботи Марти Мельник. Фото з відкритих джерел.
— Михайле Васильовичу, почнімо з родини. Розкажіть про вашу доньку, її творчий шлях і виставку, яка відкривається у ваш день народження.
— Так, 18 травня у фойє театру «Крик» відкривається виставка Марти Мельник. Це вже третя її виставка загалом, але саме в цьому просторі вона виставляється вперше. Вхід вільний. Триватиме вона приблизно два тижні, до кінця театрального сезону. На ній десь близько тридцяти робіт. Марта – професійна художниця, вона також викладає образотворче мистецтво, працює і з дітьми, і з дорослими, навіть онлайн має учнів з інших країн, зокрема з Англії. До неї стоїть черга, і це для мене показник, що вона справді на своєму місці. Вона дуже віддана своїй справі.
Портрет Михайла Мельника написала його дружина. Фото В. Кравченка.
– Цей вона написала ваш портрет, який висить на стіні у гримерці?
– Ні, це моя дружина Ліза. Так, вона теж малює! Спочатку навчалася образотворчому мистецтву в Дніпровському національному університеті ім. О. Гончара, але за два роки раптом вирішила все змінити і перейшла на філософський факультет, який у підсумку і закінчила. Це, звісно, не обійшлося без конфліктів, ми з нею тоді навіть посварилися, але це її життя, це вибір. У неї є і смак, і талант до малювання, просто зараз вона дуже завантажена, бо є молодою мамою, тому малює лише іноді для душі. Колись я сумнівався, що вона зможе написати мій портрет, але вона зробила це по фотографії з вистави «Кара», де я в образі Андрія, і я був щиро здивований результатом. Це єдиний мій портрет, який вона створила, і я його дуже бережу.
Головне – підтримувати своїх дітей. Фото В. Кравченка.
— Ваш син Ростислав вже багато років живе за кордоном. Яким є його шлях?
— Так, він вже сьомий рік живе на Балі, і це зовсім інший світ, інша культура, інше середовище. Він займається багатьма речами — і музикою, і коучингом, і технологіями, зокрема штучним інтелектом. Він створив програму, яка може аналізувати людину за голосом, буквально за хвилину видавати характеристику — і це щось унікальне, такого я ще не бачив. У нас були непрості стосунки, ми довго не розуміли один одного, були напруження, конфлікти. Я не розумів, чим він займається, для чого це, куди це веде. Але потім він пропустив мій голос через свою програму – і ШІ пояснив йому, що я дуже люблю його і бажаю йому добра. Син навчався і на архітектора, і на режисера, але його рве в різні боки, бо в ньому великий потенціал. Я завжди стримано говорю про своїх дітей, але бачу, що він шукає і не зупиняється. Ми давно не бачилися наживо, тільки через інтернет. Але він розвивається, і для мене це найважливіше.
— Це дуже непросто, коли дитина так далеко. Що ви могли б порадити іншим батькам, які сьогодні також у подібній ситуації?
— Це дуже боляче і важко, бо ти не можеш обійняти, не можеш просто бути поруч. Особливо зараз, коли так багато сімей живуть на відстані через війну. Але я розумію, що головне — це не контроль, а підтримка. Дитина має розвиватися, не зупинятися, не впадати у відчай. Світ змінюється щодня, і ми не знаємо, що буде завтра, тому треба жити сьогодні. Якщо ти живий сьогодні — ти вже маєш шанс щось зробити. Треба встигати робити добро, встигати жити. Люди часто думають, що в них попереду вічність, але це велика помилка. І від цього стільки трагедій. Я сам часто стикався з тим, що мені не давали достатньо можливостей, але я не зупинився. Коли я пішов із театру ім. Т. Шевченка, мені казали, що я повернуся туди на колінах, але я не повернувся. Я створив свій театр. І саме це рішення визначило все. Тому і дітям не треба нав’язувати — треба закладати основу з дитинства. Якщо цього не зробив — потім вже не доженеш.
Розмова вийшла щирою та відвертою. Фото В. Кравченка.
— Нещодавно ви стали батьком знову. Як ця подія змінила ваше життя?
— Це зовсім інший досвід, бо це вже третя дитина, і я дивлюся на це інакше, ніж раніше. Це величезна любов і водночас певний біль, бо ти розумієш, що можеш не встигнути провести її через усе життя. І тому хочеться хоча б передати щось важливе. Я був присутній на пологах, і це неймовірний досвід. Я пам’ятаю, як ще давно у Львові бачив пологи, і тоді вже був вражений, але коли це твоя дитина — це зовсім інше. Це і страх, і біль, і радість, і сльози. Я плакав, коли він народився. Це диво, яке неможливо пояснити. Але разом із цим це зупинило мене в творчості, бо дитина потребує уваги. Плюс війна, обставини — все це наклалося. Але я не відмовляюся від творчості, просто зараз інший період.
— Пане Михайле, ви з Лізою разом вже досить давно. Як складалося ваше рішення стати батьками?
— Ми разом десять років, але Михайлику тільки рік і чотири місяці, і це теж про певний шлях і вибір. Ліза довго вагалася, вона казала, що не готова, і я це розумів, але водночас говорив їй: «Лізуню, в нас така різниця у віці, ми ж втрачаємо час». Я відчував цю відповідальність, що не можна відкладати безкінечно. Потім настав момент, коли вона сама сказала: «Я дуже хочу», і це було важливо, бо це вже було її внутрішнє рішення. Але навіть після цього вагітність не наставала рік чи навіть два, і я знову повертався до думки, що, можливо, треба було раніше. Потім, видно, щось в ній остаточно дозріло, і все сталося. І тут починається історія, в яку багато хто не вірить, але вона реальна. Під час вистави «Сонце в очах твоїх…» я роздаю банани, і кажу: якщо хочете дитину — з’їжте цей банан удвох. І я вже точно знаю більше тридцяти випадків, коли після цього люди ставали батьками. Але справа не в банані — справа у вірі, у внутрішньому налаштуванні, у зустрічі з бажанням.
— Ця історія з бананами вже стала майже легендою. Яким був момент, коли ви самі повірили, що це справді працює?
— Був дуже яскравий випадок, який я пам’ятаю до деталей. Ми з Лізою тільки одружилися, йдемо якось біля Озерки, і бачимо жінку з малюком, яка з ним трохи різко поводиться. Я хотів зробити зауваження, але вона раптом підходить і каже: «Михайле Васильовичу, це ж ваша заслуга!» і показує мені дитину. Ліза стоїть шокована, дивиться на мене, а я кажу: «Це якийсь розіграш». Але підходить її чоловік і нагадує, що вони були на виставі «Сонце в очах твоїх…», де я роздавав банани. Вони сім чи вісім років не могли завагітніти, вже думали про ЕКЗ, а тут просто прийшли на виставу. Чоловік зловив банан однією рукою — єдиний за весь час — і я тоді ще пожартував: «Все, у вас точно буде дитина». І вони кажуть: у ту ж ніч вона завагітніла. Я стояв і не знав, що сказати, бо нічого, крім бажання, я туди не вкладаю. А тепер мене зустрічають діти на вулиці, показують фотографії, і таких історій дуже багато. Це вже не випадковість, це щось більше.
— А як ця історія торкнулася особисто вас і Лізи?
— Найцікавіше, що Ліза спочатку не брала в цьому участі. Але одного разу під час вистави вона вийшла і прямо сказала: «Я хочу завагітніти, можна мені банан?» Зал вибухнув оплесками, всі сміялися, а вона взяла цей банан і з’їла. І я пам’ятаю, що того ж вечора сказав їй: «Лізуню, у мене таке відчуття, що ти вже завагітніла». Вона сміялася, казала, що це неможливо, що є якісь терміни, підрахунки. Але потім усе підтвердилося. І вона сама дивувалася: як це сталося? А я кажу: так само, як і в інших — через віру. Це як молитва, коли людина справді вірить, щось відкривається. У залі навіть були жінки, які вставали і показували свій великий живіт, казали: «Це не жарти». І тоді всі починали просити ті банани, а в мене їх обмежена кількість. Був випадок, коли я роздав усі, а одна жінка просила для доньки, і я віддав навіть той, що був за лаштунками. І це все створює якусь неймовірну атмосферу, яку неможливо вигадати.
Репетиції гри на саксофоні є регулярними. Фото В. Кравченка.
— Ви часто говорите про реакцію глядача. Що для вас у ній найцінніше?
— Я завжди кажу, що якби можна було знімати не мене, а зал — це було б найцінніше відео. Бо обличчя людей, їхні реакції, як вони змінюються протягом вистави — це неймовірно. Це можна дивитися годинами і щоразу бачити щось нове. Там і сміх, і сльози, і здивування, і тиша, яка говорить більше за слова. Це жива енергія, яка народжується тут і зараз. І саме це робить театр унікальним. Я відчуваю себе щасливою людиною, бо маю можливість це бачити. Це не можна підробити чи повторити. Кожна вистава — це нове життя. І навіть ті самі слова звучать інакше, бо люди інші. Це і є справжнє мистецтво.
— Як поява Михайлика вплинула на вашу творчість?
— Вона дала мені паузу, зупинку, яку я не планував, але яка була необхідною. Я якраз почав працювати над новою виставою, але все призупинилося. Дитина потребує багато уваги, і це природно. Плюс війна, наші умови життя — ми живемо на п’ятому поверсі, не в найспокійнішому районі Дніпра, і це теж впливає. Ліза з Михайликом дуже часто приходять ночувати в театр, бо тут безпенчіше. Я ж залишаюся вдома. Усе це разом ніби вибило ґрунт з-під ніг у творчому сенсі. Але водночас ця вистава живе в мені, у підсвідомості. Я не відмовився від неї, просто ще не настав момент. Я завжди кажу глядачам: у мене є п’ять вистав, подивіться їх, бо кожна з них щоразу інша. Те, що було десять років тому, сьогодні звучить інакше. Бо я живий, і моє життя змінюється.
–Михайле Васильовичу, розкажіть, будь ласка, хоча б трохи про нову виставу, на прем’єру якої так чекають всі глядачі. Це буде український чи зарубіжний твір?
-З української класики я поставив вже все, що мені було цікаво. Тож це буде зарубіжна класика. Про вибір життєвого шляху. Але це бідно звучить, бо річ неймовірно глибока. Філософська, але дуже емоційна. Це про шлях, пройдений людиною, який я б назвав ненормальним. Хоча це було дуже давно, але це про сьогоднішній день. Хотів раніше зробити іншу виставу, знову ж таки Стефана Цвейга, але вона занадто актуальна – можуть гранати полетіти. Тому буде Цвейг, тільки інший. Кращого автора немає. Він глибокий , проникливий, чуттєвий, за кожним твором – своя філософія. Він закінчив життя самогубством разом зі своєю дружиною – дурна людина не піде на таке. Вбив себе, бо не міг бачити, до чого котиться людство, і не розумів, як це зупинити.
Головне у театрі – це щирість. Фото В. Кравченка.
— Ви часто критикуєте сучасний театр за поспіх і нещирість. Чому це для вас так принципово?
— Бо театр — це не конвеєр, не можна щось зробити за місяць і назвати це виставою. Людина не встигає навіть прожити той текст, який говорить. І коли я чую фальш у голосі — мені боляче за професію. Це непрофесійно, це обман глядача. Театр має бути живим, чесним, справжнім. Я хочу вірити з першого слова, як казав Станіславський. А не думати, де актор «провалюється». Я не шкодую себе на сцені, бо інакше не можна. Це служіння, а не робота до пенсії. Коли до тебе приїжджають люди з Одеси, Харкова, Миколаєва — ти не маєш права їх підвести. Це велика відповідальність. І саме тому я залишаюся вірним своєму театру.
— І наостанок: що, на вашу думку, сьогодні справді лікує душі людей — комедія чи драма, легкість чи глибина?
— Тільки глибина. Легкість — це ілюзія, яка швидко проходить і нічого не залишає. Люди сміються, але всередині залишаються порожніми. Я не вірю, що справжнє переключення відбувається через поверхневий сміх. Люди думають, що легке — це відпочинок, але це не так. Вони засмічують себе пустими речами, які нічого не залишають по собі. А справжнє мистецтво може бути болючим, але воно очищує. Воно змушує думати, відчувати, порівнювати. Коли ти бачиш чужу трагедію, ти інакше дивишся на свою. І розумієш, що, можливо, в тебе ще не все так погано. Людина повинна тренувати душу, як тренує тіло. Бо якщо не тренуєш — вона атрофується. І тоді один удар — і людина не витримує. А театр якраз і є тим місцем, де ця душа може працювати. І якщо ти живий — значить, у тебе ще є шанс. І це найголовніше.
Фото Валерія Кравченка та з відкритих джерел.
Нагадаємо, раніше ми присали про те, що у Драмікомі відбулася прем’єра вистави «Шантрапа».
