199 днів на позиціях і зимування без даху над головою: історія захисника з ТрО Дніпра

Війна щодня створює нові історії витривалості, у яких особисті трагедії переплітаються з обов’язком і відповідальністю. Досвід українських військових дедалі частіше виходить за межі звичних уявлень про службу — це не лише бойові завдання, а й боротьба з болем, виснаженням і власними страхами заради тих, хто поруч і чекає вдома, пише «Наше місто» з посиланням на фейсбук-сторінку «128 окрема важка механізована бригада “Дике Поле”».

Михайло — батько чотирьох дітей і дідусь п’ятьох онуків. На початку повномасштабного вторгнення його дружина намагалася вберегти чоловіка від фронту, вважаючи, що вік уже не дозволяє служити. Вона навіть сховала його військові документи. Проте сам Михайло мав іншу позицію:

«Я прапорщиком був. У миротворчих місіях служив. Тому в мене не було питання, йти до війська чи ні. Коли виявилося, що документів немає — 24 лютого 2022 року пішов солдатом».

Він потрапив до полку протиповітряної оборони, а згодом виконував завдання разом із Силами спеціальних операцій, зокрема на острові Майський. Там отримав важке поранення — куля пошкодила п’яту та ахіллове сухожилля. Після лікування перевівся до 128-ї бригади «Дике Поле». Саме пережитий досвід змусив його добровільно повернутися на передову, щоб замінити виснажених бійців.

Він згадує, що провів десять діб пораненим без евакуації і добре розуміє, що відчуває людина в таких умовах. Саме тому вирішив піти на заміну тим, хто надто довго тримав позиції.

Попри травму, вже в перший день повернення на фронт Михайло подолав вісім кілометрів пішки — більше, ніж дозволяло поранене тіло. Біль доводилося стримувати знеболювальними, які разом із водою, їжею та павербанками доставляли дронами. Ліки для нього готувала медикиня з позивним «Бусинка», якій він особливо вдячний:

«Мені ліки готувала медикиня «Бусинка». Я не знаю, хто вона, але дуже вдячний, що вона дбала про нас і про те, щоб у нас були ліки».

Після повернення з позицій Михайло навіть не одразу зрозумів, що саме ця медикиня зустрічала його разом із побратимами. Попри сильну кульгавість, він відмовився від допомоги, доки не передав командирам важливу інформацію про виявлені ворожі укріплення.

Разом із напарником вони дісталися до точки евакуації лише через п’ять днів. У дорозі неодноразово вступали в бої, знищивши кількох окупантів і використовуючи захоплені в них медикаменти та їжу, що допомогло вижити в складних умовах.

На позиції вони зайшли 5 вересня 2025 року. Спочатку розраховували на ротацію за півтора місяця, однак фактично провели там 199 діб. Район, де вони перебували, військові називали «зоною смерті» через постійну загрозу з боку ворожих дронів, які знищували будь-який рух.

Найважчим для Михайла була не лише фізична витривалість, а й відсутність зв’язку з родиною. Під час одного з періодів обстрілів він не міг вийти на зв’язок, через що його дружина оббивала пороги військкоматів у пошуках інформації. Сам військовий найбільше переживав саме за неї. Після повернення він одразу зателефонував додому:

«Вона плакала, коли почула мій голос. Ми вже 30 років разом. Востаннє бачилися рік тому — це важко».

Попри пережите, Михайло продовжує службу. Уже у квітні 2026 року в його родині очікується народження шостого онука. Саме заради таких моментів, каже він, і тримається на фронті — щоб мати можливість повернутися додому і побачити, заради кого варто вистояти.

Нагадаємо: Володар Кубка «Кращий коктейль світу»: історія бармена, який служить у 128 ОВМБ «Дике поле».

Уроки перервав вибух: як хлопець у Дніпрі надавав першу допомогу постраждалим сусідам після атаки.

Раніше ми писали: З клініки — в окоп: історія бойового медика з ТрО Дніпра.

Читайте також: Блекаути та хіміотерапія під час тривог: лікар з Дніпра розповів про роботу онковідділення під час війни.

Також читайте, від повістки до штурмів: історія бойового медика із позивним «Термід» із 25-ї бригади.

Фото: 128 окрема важка механізована бригада “Дике Поле”.