ЕКСКЛЮЗИВ Картини, народжені війною: як митці з Дніпра переживають реальність завдяки творчості

У прифронтовому Дніпрі мистецтво набуло нового змісту. Сьогодні тут творять художники, для яких фарба і полотно стали не лише способом самовираження, а й способом пережити війну. Картини народжуються між повітряними тривогами, у волонтерських центрах, лікарнях і навіть на передовій. Вони фіксують те, що складно передати словами: біль втрат, силу побратимства, страх і надію. Для когось це спосіб зберегти пам’ять, для когось — повернутися до життя після поранення, а для когось — не зламатися. У цих роботах — досвід війни, прожитий особисто. Вони стають

свідченням часу і водночас терапією для тих, хто їх створює. Про це розповідає “Наше місто”. 

Художник з позивним “Філ”

Миколі Філонову — 39 років. До повномасштабного вторгнення його життя було цілком звичайним і стабільним: робота, підробітки, сім’я, побутові турботи. Він працював на виробництві металопластикових вікон, займався монтажем, ремонтом, встановлював кондиціонери. Роботи вистачало, а разом із нею і впевненості у завтрашньому дні.

«Жив нормально, як і всі. Працював на заводі, робив вікна — від нуля і до установки. І балкони обшивав, і кондиціонери ставив. Роботи вистачало, гроші були, все було добре», — згадує чоловік.

Однак після 24 лютого 2022 року звичний світ для нього, як і для мільйонів українців, змінився. Спочатку Микола не одразу пішов на фронт — допомагав у тилу. Разом з іншими чоловіками долучався до облаштування укриттів і бомбосховищ у Дніпрі, намагаючись бути корисним там, де був потрібен найбільше.

Втім, відчуття, що цього недостатньо, не полишало. Уже за місяць він прийняв рішення, яке визначило його подальше життя.

«Я подумав: хлопці пішли — і я з ними. Дружині сказав, що йду. Вона думала, що я жартую. А я вранці встав і поїхав у військкомат», — розповідає Микола.

Це рішення було швидким, але усвідомленим. Без довгих роздумів і вагань — як внутрішній обов’язок, який він не міг ігнорувати.

Спочатку служба проходила у відносно спокійних умовах — блокпости, чергування, допомога на Харківському напрямку. Згодом — переведення до Одеси. Але навіть там Микола розумів: справжня війна — попереду.

Зрештою він добровільно долучився до штурмових підрозділів — одного з найнебезпечніших напрямків служби.

«Ми для цього сюди і йшли», — коротко пояснює він своє рішення.

Підрозділ, в якому служив Микола, працював у районі Бахмута — на той момент одній із найгарячіших точок фронту. Він входив до групи вогневої підтримки, допомагав утримувати позиції та прикривати побратимів під час бойових виходів.

Це була робота, яка вимагала не лише фізичної витривалості, а й абсолютної довіри між військовими. Там не було місця випадковим людям.

«Там відбирають людей жорстко. Ти маєш бути впевнений, що тебе не кинуть — ні живого, ні мертвого», — каже боєць.

Саме на таких напрямках, за його словами, найсильніше відчувається справжня ціна підтримки і братерства. 1 липня 2023 року під час одного з бойових завдань Микола отримав важке поранення. Той день він пам’ятає до деталей — кожен рух, кожен звук, кожне рішення.

Під час штурму він намагався знищити ворожий бліндаж і підійшов ближче, ніж дозволяла безпека. Саме тоді по ньому відкрили щільний вогонь.

«Я хотів накрити бліндаж, підбіг ближче і по мені відкрили вогонь. Одна куля пройшла наскрізь, друга вдарила в броню. Потім — граната. Мені розірвало руку та ногу, переламало всі ребра», — згадує він.

Попри важкість поранень, Микола не втратив свідомість. У той момент він чітко усвідомлював: шанс вижити залежить тільки від нього самого.

Зібравши останні сили, він почав самостійно рухатися до точки евакуації.

«Я розумів: якщо зараз не виповзу — залишусь там. І я виповз. На четвереньках, але вийшов», — говорить Микола.

Його евакуація відбувалася під постійними обстрілами. Побратими несли його кілька кілометрів, змушені були кидати на землю під час вибухів і знову піднімати. Це була боротьба за життя — хвилина за хвилиною.

«Я лежу і думаю: все, тут і залишусь. А потім під’їжджає БМП, мене закидають і ми їдемо», — каже він.

Майже рік боротьби

Після евакуації почався довгий і складний шлях лікування. Дніпро, Київ, Львів, Чернівці — лікарні змінювалися одна за одною, як і операції.

Організм переживав важкі ускладнення: висока температура, ризики інфекцій, загроза ампутації. У певний момент лікарі поставили питання максимально прямо.

«Лікар сказав: або боремось, або ампутуємо. Я кажу: боремось», — згадує Микола.

Це була боротьба не лише медиків, а й його власної сили волі. Він вирішив йти до кінця — попри біль, страх і невизначеність. Зрештою лікарям вдалося зберегти кінцівки. Сам Микола називає це дивом.

У цей період особливу роль у його житті відіграла родина. Поруч постійно була мама, яка доглядала за ним і підтримувала у найскладніші моменти.

«Вона біля мене сиділа день і ніч. Плакала тихенько, щоб я не бачив», — говорить чоловік.

Мистецтво як відновлення

Саме під час лікування у його житті з’явилося малювання. Спочатку це була спроба відволіктися від болю, зайняти руки і думки. Але поступово це переросло у щось значно більше.

«Мені принесли фарби, кажуть: спробуй. І я почав. За час лікування намалював більше сотні картин», — розповідає він.

Малювання стало для нього способом пережити травму, висловити емоції, які важко передати словами. Кожна картина — це окрема історія, окремий стан, пережитий досвід. Згодом це захоплення перетворилося на новий сенс життя.

«Коли продаю кілька картин — приходжу додому і ще більше хочеться малювати. Це мене тримає», — каже ветеран.

Його роботи часто мають глибокий символізм — образи воїнів, козацькі мотиви, сюжети боротьби та свободу. Одна з найбільш особливих для нього — картина «Ненароджений воїн».

«Це дитина в утробі, але вже з шоломом і автоматом. Дуже сильна картина», — пояснює він.

Сьогодні Микола продовжує малювати, бере участь у виставках, продає свої роботи. Частину коштів спрямовує на допомогу військовим, адже не може залишатися осторонь. Для нього це спосіб залишатися корисним і продовжувати боротьбу вже у мирному житті.

«Якщо мої картини допомагають — значить, я все роблю правильно», — каже він.

Його надихає і родина — зокрема донька Владислава, яка теж почала малювати, наслідуючи батька.

«Вона сама бере фарби і малює. Каже: “Папа, дивись”. І в неї виходить», — з усмішкою говорить Микола.

Попри всі пережиті випробування, він не втратив віри і внутрішньої сили. Його історія — це про витривалість, вибір і здатність почати життя заново.

«Я вижив — значить, для чогось. І тепер хочу жити і робити щось хороше», — підсумовує ветеран.

Малює понад пів століття: історія архітектора і художника Сергія Котова

Його шлях — це історія не лише про архітектуру чи живопис. Це історія про епохи, які змінювалися разом із країною, про пошук себе, роботу, про кризи і відродження, і зрештою — про волонтерство під час війни.

Сергій Котов — архітектор і художник, який присвятив своїй справі понад 50 років. Сьогодні, під час повномасштабної війни, він працює у благодійному фонді “Спільна сила”, де допомагає військовим і цивільним.

“З початку повномасштабного вторгнення працюю у волонтерському центрі — займаюсь вантаженням, розвантаженням, тим, що потрібно нашим громадянам і військовим”, — розповідає він.

Свій професійний шлях Сергій Котов почав ще після школи. Спочатку — будівельний технікум, потім армія, а далі — усвідомлений вибір архітектури.

“Я після закінчення школи закінчив будівельний технікум за спеціальністю “Промислове і цивільне будівництво”. Потім була армія, працював у художньому фонді. І вже тоді зрозумів, що мені треба поступати на архітектуру”, — розповідає Сергій. 

Після інституту Котов потрапив до проєктного інституту, який працював із військовими об’єктами.

“Я був розподілений у проєктний інститут, який займався воєнними об’єктами. Ми отримували ділянки по 30 гектарів і починали з генплану — потім корпуси, висотки”, — говорить він. 

У 90-х архітектори опинилися у складному становищі — роботи стало значно менше. Тоді доводилося працювати з тим, що було.

“Робили інтер’єри магазинів, кафешок — буквально з тих матеріалів, які були під рукою. Але вже 1994 рік дав поштовх — архітектори знову стали потрібні. Почали купляти квартири, потім будувати індивідуальні будинки. Це був дуже хороший час”, — згадує чоловік. 

Любов до архітектури зародилася ще у дитинстві — у зовсім простих умовах. Але саме ці умови сформували його візуальне мислення.

“Я жив у бараках — 12 квадратних метрів, спільна кухня. Фактично ми жили на вулиці. Мені запам’ятались будинки — одноповерхові, зі скатними дахами, палісадники з квітами. Тополі мені нагадували кипариси. Та згодом ці образи трансформувалися в дуже цікаву асоціацію. Коли я вперше поїхав в Італію, я зрозумів — це те, що я бачив у дитинстві: всі ці будиночки, архітектура. У мене з дитинства була асоціація з Італією”, — з посмішкою розповідає Сергій. 

Архітектор, який мислить як художник

Для Сергія Котова архітектура і живопис — нероздільні. Як говорить сам чоловік, поважаючий себе архітектор повинен малювати: це і масштаб, композиція та колір. 

“Я з самого початку і до кінця веду проєкт — від ідеї до матеріалів і меблів. І я завжди закладав у інтер’єр живопис. Я одразу знав, де буде полотно і яке воно має бути — під конкретного замовника”, —  ділиться Сергій. 

Його роботи — це великі формати. При цьому він принципово не обмежує себе одним стилем.

“Сучасний живопис — це великі полотна. У мене були роботи метр на півтора, два метри, були розписи. Мені кажуть: треба виробити один стиль. Але я не хочу. Я працюю в різних амплуа”, — стверджує митець. 

Після початку повномасштабної війни життя кардинально змінилося.

Волонтерство стало щоденною роботою, а мистецтво — способом осмислення реальності.

“Ми розвантажували по дві-три фури на день. І я почав малювати тих, хто поруч — такі скетчі. Потім малював картини для нашого штабу, щоб було трохи живіше. Дарував їх. Також певний час було дуже багато замовлень на гільзи — я їх розмальовував для військових як пам’ять або подарунки”, — пригадує він. 

Один із найсимволічніших епізодів — історія зі старим електричним холодильником “Москва”. Його передала до фонду небайдужа жінка. Тоді військові робили запит на побутову техніку на передову. 

“Нам віддали холодильник ЗІЛ 1958 року. Коли військовим показали — вони жартуючи сказали: «Нас розстріляють за такий холодильник»”, — розповідає художник. 

Котов запропонував бійцям перетворити цей холодильник на артоб’єкт. Замаскувати його під чудовий жарт над москвою. 

“Я кажу: давайте зроблю щось жартівливе. Намалював палаючий корабель та всім добре відомі координати. Військові оцінили та одразу його забрали”, — говорить Сергій. 

Перші картини після вторгнення були про розгубленість і невідомість. Сергій пригадує, що почав просто писати про те, що відбувається. Одна з робіт особливо точно передає стан перших днів війни.

“Там дві фігури, які йдуть у нікуди. Це про розгубленість українців — ми не розуміли, що буде далі”, — додає митець. 

Навіть у мирний час він документував місто, не знаючи про те, що деяких будинків на цей час вже просто не буде в такому вигляді, які вони були на його картинах. 

“Я ходив містом, сідав і робив замальовки. Особливо подобалося місце на набережній. Багато будинків, які я малював, уже зникли, на жаль, але вони залишилися поруч зі мною, на полотнах”, — розповідає Сергій. 

Ці роботи сьогодні стали не просто мистецтвом, а архівом пам’яті.

Історія Сергія Котова — це історія людини, яка пройшла через різні епохи, але не втратила головного — здатності творити. Від бараків дитинства до архітектури, великих полотен, війни та волонтерства — його шлях відображає історію країни. І навіть сьогодні, серед війни, він продовжує робити те, що вміє найкраще — бачити, відчувати і передавати це через мистецтво.

Я боявся фарб, а тепер пишу картини: історія військового та художника Сергія Мельникова

Сергію Мельникову — 43 роки. За фахом він інженер, який займається проєктуванням важких евакуаторів для міжнародної компанії. Але разом із точними кресленнями та 3D-моделями у його житті є ще одна важлива частина — мистецтво. Писати картини він почав відносно недавно, вже у дорослому віці. А під час повномасштабної війни творчість стала для нього способом триматися, не зламатися і пережити побачене на фронті.

До війни життя Сергія було пов’язане з технікою та точними науками. Він працює інженером із 2009 року, проєктує спеціалізовану техніку — важкі евакуатори, які здатні витягувати фури після ДТП.

«Я працюю інженером на міжнародній фірмі. Ми займаємося проєктуванням важких евакуаторів — таких, що витягують фури з кюветів. У нас це не дуже розвинено, а в Канаді чи США — це ціла окрема служба», — розповідає він.

Попри технічну професію, творчість супроводжувала його ще з юності. Сергій закінчив художню школу, але довгий час не сприймав це як щось серйозне.

«Після художки я малював тільки олівцем. Усі конспекти в університеті були списані й замальовані. Викладач щось каже — а я малюю. Певний час я дуже боявся фарб. Боявся все зіпсувати. Мені здавалося, що я не відчуваю колір», — згадує чоловік.

 У 2017 році Сергій наважився вперше взяти в руки фарби.

«Я просто одного дня пішов, купив невеликий холст і акрилові фарби. І за півтора дня написав першу картину», — згадує він.

Це була гора Еребор — пейзаж, натхненний улюбленою серією фільмів жанру фентезі.

«Я великий прихильник “Володаря перснів”. І от ця гора стояла в мене на заставці комп’ютера. Я дивився на неї і думав: хочу намалювати. І намалював. Тепер це моя найулюбленіша картина», — усміхається він. 

Саме з цього моменту почався його творчий шлях. Згодом з’явилися десятки робіт, а гори стали одним із улюблених сюжетів, які художник в майбутньому зображав ще не один раз. 

Повномасштабне вторгнення Сергій зустрів після складного періоду — напередодні він потрапив у ДТП і проходив реабілітацію. Але вже 24 лютого 2022 року прийняв рішення долучитися до оборони країни.

«Я подзвонив побратиму і спитав: що робити? Він сказав: приїжджай. Я приїхав — і з того моменту почався мій військовий шлях», — розповідає він.

Спочатку це була Українська добровольча армія, згодом — служба у складі 28 окремої бригади. Сергій став мінометником.

«Мінометник — це круто. Це підтримка піхоти, це масове ураження ворога. Я свою роботу любив і намагався виконувати максимально якісно», — каже він.

Бойові дії проходили на різних напрямках — Запорізькому, Миколаївському, а згодом на Донбасі, де ситуація стала значно складнішою. 2023 рік став для підрозділу одним із найважчих. Постійні штурми, великі втрати, виснаження.

«Ми втрачали найкращих. Дуже сильних, дуже сміливих людей. Таких, що слів не підбереш. Особливо болючою стала загибель командира. Це була людина честі. Людина номер один у підрозділі. Коли він загинув — підрозділ фактично перестав існувати», — говорить Сергій.

З майже 80 військових, які заходили на Донбас, до кінця року залишилося близько 20. Та вже у вересні 2024 року Сергій отримав поранення під час бойового завдання.

«Ми були дуже близько до ворога. І одного дня нас накрило. Я отримав важку контузію, частково втратив слух. Мене буквально закинуло в бліндаж», — згадує він.

Після евакуації почалося лікування та реабілітація. Спочатку він ще планував повернутися, але згодом зрозумів — це вже неможливо.

«Коли ти втрачаєш зв’язок із підрозділом, повернутися дуже важко. Там уже інше життя, інші люди», — пояснює він.

Картини під обстрілами

Навіть на фронті Сергій не залишив творчість. Малював між бойовими завданнями — буквально під звуки обстрілів.

«Було так: сидиш, чекаєш виклику — і малюєш. А потім за 30 секунд уже стоїш біля міномета. Там реально прилітало, а я сидів і малював. Вона дуже атмосферна», — розповідає він.

Одна з таких робіт — невелика картина з будиночком на дереві, написана просто на позиції. Ця картина в бійця викликала почуття спокою, затишку та рідного дому. Найцікавіше — Сергій ніколи не малював картини на воєнну тематику. Переважно малюнки з фронту — це були неймовірні українські пейзажі, широкі родючі поля, села. Чоловік передавав на полотна красу нашої країни, яку на той момент захищав. 

За кілька років він створив близько 70 робіт. Більшість із них — подаровані.

Його картини сьогодні можна знайти у різних країнах:  Німеччині, Канаді, Чехії, навіть Туреччині.

«Я не дуже вмію продавати картини. Я їх більше дарую — людям, які щось значили в моєму житті», — каже він.

Після повернення до цивільного життя Сергій майже одразу повернувся до малювання. Адже для чоловіка це була своєрідна реабілітація.

Серед його робіт також є картини з глибокими сенсами. Наприклад, образ янгола, для якого він використав риси обличчя свого сина.

«Я просто сфотографував його, додав крила — і вийшов такий чутливий, навіть міфічний образ», — розповідає чоловік.

Сьогодні Сергій мріє про прості, але важливі речі — відновити здоров’я та більше малювати. А ще — здійснити давню обіцянку побратиму.

«Ми домовились, що коли закінчиться війна, то поїдемо в Данію слухати симфонічний оркестр і в Нову Зеландію — у Хоббітон, містечко з улюбленого фільму “Володар перснів”. І ми це зробимо», — усміхається він.

Його історія — це про силу, втрати і нове життя. Про те, як навіть після війни людина знаходить спосіб творити, відчувати і рухатися далі.

Фото: “НМ” / особисті фото героїв матеріалу