ЕКСКЛЮЗИВ Науковиці Дніпра: чи існує гендерний бар’єр у сучасній науці

Ще не так давно жінки в науці існували радше як тло. Їхні імена не потрапляли до підручників, їхні відкриття часто губилися за прізвищами колег-чоловіків, а саму науку звично описували як сферу раціональну, сувору і – за замовчуванням – чоловічу.

Це не означає, що жінок у науці не було. Вони теж працювали в лабораторіях, вели заняття, писали статті, збирали експедиційні матеріали, але їм рідко вдавалось представляти особисто власні професійні здобутки.  Їх не вважали достатньо важливими, щоб про них говорити окремо. Втім, з появою феміністичного руху ситуація змінилась кардинально. Жіночі імена звучать гучніше, жінки очолюють кафедри, дослідницькі групи, міжнародні проєкти. Але залишається головне питання: чи справді сьогодні жінці в науці простіше, ніж раніше? І чи означає це, що гендерні бар’єри зникли?

Досвід жінок у науці – не універсальний. Він залежить від галузі, покоління, країни, інституції і навіть від того, як саме людина уявляє собі наукову кар’єру. Саме тому “Наше місто” звернулось до науковиць Дніпра, аби дізнатися відповідь на це питання.

Наталія Білова: наука це завжди про виклики, але зараз жінки можуть почуватись вільно

Наталія Білова – докторка біологічних наук, професорка кафедри підприємництва, торгівлі та економіки підприємства Університету митної справи та фінансів.

Після закінчення біологічного факультету Дніпровського державного університету вона залишилася працювати на кафедрі. Починала лаборанткою, а вже через рік стала завідувачкою лабораторії. Згодом отримала тему кандидатської дисертації, пов’язану з мікроморфологією ґрунтів – напрямом, який на той момент фактично не був представлений в Україні.

Мікроморфологія ґрунтів передбачає дослідження ґрунту під мікроскопом. Для цього матеріал необхідно спеціально обробляти, виготовляти шліфи (тонка пластинка гірської породи або мінералу, приклеєна на скло – авт.), визначати мінеральний склад. Щоб працювати з такими методами, Наталія додатково відвідувала лекції з мінералогії у гірничому інституті, вже маючи фах і практичний досвід.

Паралельно вона брала участь у наукових експедиціях, збирала матеріали для дисертації. У 1987 році захистила кандидатську дисертацію і продовжила роботу в університеті, де згодом створила лабораторію мікроморфології ґрунтів – на той час єдину в Україні.

Обладнання для лабораторії доводилося шукати самостійно: їздити в інші міста, переймати досвід колег з різних країн, збирати методики і матеріали буквально по дрібках.

– Я ніколи не відчувала, щоб мене принижували або ставили на друге місце через те, що я жінка, – говорить пані Наталія.

За її словами, оцінювалася передусім робота – результати, тексти, аргументація. Гендер не був чинником, який впливав на кар’єрні рішення чи ставлення колег.

У 1997 році Наталію запросили до новоствореної Академії митної служби України для організації кафедри товарознавства та митної експертизи. Вона погодилася, але певний час залишалася працювати паралельно в університеті на пів ставки, щоб не втратити зв’язок із лабораторією, яку створювала протягом років.

Але хоча професійних перешкод у науковому середовищі вона не відчувала, це не означало, що навантаження обмежувалося лише роботою. Пані Наталія пригадує, поза університетом починалася так звана друга зміна – хатні справи, щоденний жіночий побут. Зранку потрібно було встигнути зробити сніданок, зібратися самій, зібрати на роботу чоловіка, аби шанований професор виглядав солідно і охайно – і лише після цього починався власне робочий графік.

Водночас вона наголошує: ця друга зміна не була повністю односторонньою. Її чоловік також був науковцем і брав на себе частину турбот – щодня підвозив її на роботу і забирав назад машиною. 

– У нас була машина, і він мене забирав щоранку, відвозив мене в митну академію, – розповідає вона. –  І після роботи теж мене забирав. Ми, якщо треба було заїжджали в якийсь супермаркет, а як ні, то їхали додому, відпочивали.

Сьогодні Наталії Анатоліївні 75 років. Вона продовжує викладати, читає онлайн-лекції, бере участь у конференціях. Вона зазначає, що з початком війни в жінок, вже на рівні з чоловіками з’явились нові професійні виклики. Повноцінні біолого-екологічні дослідження майже зупинилися – через унеможливлення експедицій і відсутність стабільної роботи обладнання.

Вероніка Авраменко: результати говорять самі за себе

Вероніка Авраменко – хімікиня, яка здобула бакалаврат в Україні, а нині аспірант в ЕТН Цюрих (Швейцарія).

Вона називає себе хронічно допитливою людиною. Її приваблює постійна робота з новою інформацією, пошук рішень і відчуття процесу, який не повторюється.

– Академія – ідеальне місце для мене, адже я генерую нові знання, спираючись на існуючі дані. Я постійно в пошуку чогось, недослідженого. Я постійно в тонусі, – говорить пані Вероніка.

Говорячи про гендер, вона ділиться роздумами: усе залежить від дисципліни. Хімія, за її словами, історично була відносно гендерно-збалансованою. На бакалавраті в політехнічному університеті хлопців було трохи більше, але відкритої дискримінації вона не відчувала.

Помітніший дисбаланс з’явився пізніше – в аспірантурі, особливо в напрямі, яким вона займається зараз.

– Я працюю з тотальним синтезом (органічний синтез природних сполук, – авт.), і тут хлопців значно більше, – каже Вероніка. –  Але я вірю, що це тимчасове явище.

Стереотипи у професійному середовищі, за її словами, траплялися рідко. В Україні інколи звучали жартівливі репліки про борщі і заміж, але вони не мали системного характеру. У Швейцарії єдиний стереотип, з яким вона стикалася, – уявлення про дещо підвищену емоційність жінок.

До своїх наукових результатів вона ніколи не відчувала зневажливого ставлення через стать.

– Хімія – це наука чисел. А будь-які числа можна порахувати і перевірити, – відзначає пані Вероніка.

Вероніка каже, що їй частіше доводилося пояснювати свою компетентність людям поза професійним середовищем. Усередині ж академічної спільноти результати говорять самі за себе.

Водночас, відповідаючи на запитання, чи складніше жінці в науці сьогодні, вона нагадує: 

– Жінка досі має невидиму другу зміну. Часто саме жінки організовують побут, займаються дітьми, нагадують про дні народження і купують подарунки на свята. Бути тільки матір’ю або тільки професіоналом сьогодні недостатньо, ти маєш вміти поєднувати обидві сфери. І це неймовірно виснажує. 

Поєднання наукової кар’єри, побуту й сімейних очікувань створює додаткове навантаження, яке не завжди враховується системою. У її випадку це питання вирішується через домовленості з розуміючим і підтримуючим партнером.

Наталія Кодацька: наука для мене мала жіноче обличчя

Науковий шлях Наталії Кодацької – кандидатки соціологічних наук, доцентки та завідувачки кафедри журналістики, почався не одразу після університету. До аспірантури вона працювала керівницею юридичного відділу банку. Рішення піти в науку стало можливим у період декретної відпустки – саме тоді з’явився час для реалізації давньої мрії.

Вона почала з навчання в аспірантурі, захистила дисертацію і майже одразу отримала запрошення до викладацької роботи.

Пані Наталія працює у сфері соціальних наук – галузі, де жінок традиційно багато. 

Крім того, керівництво закладу, де розпочинався її науковий шлях, також переважно складалося з жінок – від ректорки – і далі за управлінською ієрархією. Це формувало інший робочий контекст, в якому питання статі не ставало центральним.

Стереотипи, з якими вона стикалася, здебільшого стосувалися поєднання материнства і професійних обов’язків. 

– Щодо гендерних стереотипів – інколи доводиться з ними стикатися, але зазвичай вдається успішно їх розвінчувати, – каже вона. – Більшою мірою це було пов’язано з поєднанням ролі мами малолітніх дітей і належним виконанням своїх посадових обов’язків. Але жодних суттєвих перешкод це не створювало в моєму професійному розвитку. 

Єдиний період, коли її компетентність доводилося підтверджувати активніше, – час навчання в аспірантурі. Після успішного захисту дисертації сумніви зникли.

Велику роль у її кар’єрі відіграла команда – колеги з кафедри журналістики та керівництво університету. Наталія підкреслює, що складні моменти вдавалося долати саме завдяки командній роботі.

Говорячи загалом про становище жінок у науці, вона визнає: у традиційно чоловічих галузях бар’єри все ще існують. Проте вважає, що вони можуть бути подолані через професійний розвиток і наполегливість.

На її думку, ставлення до жінок-науковиць в Україні змінюється, особливо після початку повномасштабної війни – зростає запит на фахівчинь у сферах, важливих для держави.

Наталія Бондарчук: компетентність як головний критерій

Наталія Бондарчук – докторка наук з державного управління, завідувачка кафедри менеджменту, публічного управління та адміністрування Дніпровського державного аграрного університету. Вона одразу зазначає: наука не була її дитячою мрією.

У дитинстві вона хотіла стати лікаркою. Зара жартує, каже, мрія частково здійснилася – вона стала доктором, але доктором наук.

– Мій шлях до науки – це природний результат цікавості, – каже пані Наталія.

Спочатку вона прийшла до університету як здобувачка, згодом почала викладати на кафедрі. Уже пізніше з’явилася системна науково-дослідна діяльність – аспірантура, докторантура, робота з великими масивами даних, управлінськими процесами і публічною політикою.

На початку кар’єри відчуття науки як чоловічої сфери в неї не було. Вона пов’язує це з професійним середовищем, в якому формувалася.

– У професійному середовищі, в якому пройшло моє становлення, ключовими цінностями були компетентність, аргументація і результат. Мені дуже пощастило з моїми науковими керівниками і з університетським колективом, – говорить науковиця.

Так само вона не пригадує ситуацій, коли до її наукових результатів ставилися менш серйозно через те, що вона жінка. Якщо виникала критика, вона стосувалася методології, логіки аргументації або змісту досліджень.

Поєднання науки й сімейного життя вона описує не як конфлікт, а як такий собі процес навчання – організації часу, розстановки пріоритетів, іноді вибору себе. Зараз, за її словами, родина є повною підтримкою всіх професійних ініціатив.

Говорячи загалом про ситуацію жінок у науці сьогодні, Наталія Бондарчук не вважає, що жінкам складніше, ніж чоловікам. Вона підкреслює: можливостей стало більше для всіх, незалежно від статі.

– Головне – вміння і готовність працювати, бути активним, допитливим і мати бажання діяти і рости! – закликає пані Наталія.

Водночас вона відзначає системні зміни: наука стає відкритішою та інклюзивнішою, зростає кількість жінок-керівниць наукових проєктів, а у фокусі дедалі частіше опиняється не формальна ознака статі, а якість дослідження.

Війна, звісно ж, вплинула на всіх без винятку. Окрім емоційного виснаження, з’явився ще один виклик – втрата частини наукового потенціалу через вимушений виїзд жінок-науковиць за кордон. Водночас університети змушені адаптуватися, шукати нові формати роботи й зберігати безперервність наукової діяльності.

Ірина Рева: науковиця чи дружина науковця

Ірина Рева – історикиня, дослідниця, представниця Українського інституту національної пам’яті в Дніпрі. Її шлях у науку, традиційно, почався під час навчання в університеті – із наукових статей і участі в конференціях. Вибір напряму був пов’язаний не з академічною модою, а з особистим способом роботи з матеріалом.

– Мені сподобалось працювати з текстовими першоджерелами, бо я помітила, що вмію бачити в текстах психологічні та світоглядні характеристики авторів, – каже вона.

Цей підхід привів її до вивчення історії ментальності – напряму, який дозволяє говорити про історичні події через досвід людей. Свої спостереження вона виклала в науково-популярних книгах про наслідки Голодомору, сталінських репресій, Євромайдану та початку сучасної російсько-української війни.

Окремим етапом стала робота над книгою «Воїни Дніпра: цінності, мотивації, смисли» – збіркою дослівно розшифрованих інтерв’ю з військовослужбовцями. Для Ірини було важливо показати не лише власні інтерпретації, а й самі тексти-першоджерела.

– Я ніколи не вважала, що наука – суто чоловіча справа, – уточнює пані Ірина.

У її професійному колі багато науковців-чоловіків, з якими вона постійно консультується. Якщо ж хтось із колег має ґендерні упередження, формат академічної роботи дозволяє зберігати дистанцію.

Єдине, що час від часу викликає роздратування, – це спосіб публічного представлення.

– Мене інколи представляють як дружину мого чоловіка, – ділиться вона.

Йдеться не про знецінення її роботи в академічному сенсі, а радше про зсув фокусу. Її чоловік – історик, публічна постать, автор монографій і наукових статей, до служби в ЗСУ багато років викладав в університеті. Його публічність і відомість часто автоматично визначає рамку сприйняття.

Втім, Ірина не пов’язує це напряму з гендерними забобонами і не вважає за потрібне на цьому зациклюватися.

– Я не прив’язуюсь до людей, які зневажають жінок, – стверджує вона. – Мені такі люди просто нецікаві.

Жінки були і є частиною академічного середовища – у природничих, технічних соціальних і гуманітарних дисциплінах, в Україні й за кордоном. І послухавши історії цих таких різних, але талановитих і чудових науковиць ми можемо побачити, що нарешті жінки в науковому середовищі можуть почуватися вільно. І хоча ще не всі виклики подолані, адже жінки завжди будуть змушені поєднувати кар’єру та роль матері, а розвитку української науки заважає вкрай агресивний сусід зі сходу – все ж ми бачимо великі позитивні зміни.