ЕКСКЛЮЗИВ Рани, які не лікує час: як дніпряни переживають втрату

Повномасштабна війна в Україні триває вже не перший рік. І хоча фронтова мапа змінюється не щодня, є те, що залишається незмінним — щоденні людські втрати. Зведення повідомляють про загиблих військових і цивільних. Новини про обстріли, удари по прифронтових містах  стали частиною нашого сьогодення. Але за кожним таким повідомленням — не просто статистика. Це — життя, які обірвалися. Захисник, що не повернеться з передової. Цивільні люди, які не встигли добігти до укриття. Мати, яка втратила єдиного сина. До цього неможливо звикнути — і не можна звикати. Бо кожна втрата — це окрема трагедія.

Як пережити втрату? Як говорити про смерть? Журналісти видання “Наше місто” зібрали особисті історії тих, хто пройшов через горе, поговорили з психологами, які допомагають людям у найважчі моменти.

Поки вона лежала у реанімації, його поховали: історія втрати Катерини Чижик

Втрата близької людини – це біль, який назавжди змінює життя. Катерина Чижик — керівниця психологічного простору «ПроЖИТИ» знає про це не з книжок і не з лекцій по психології. Вона на власному досвіді відчула, як це – втратити близьку людину.

– З 2014 року я була волонтеркою, допомагала родинам загиблих у багатьох питаннях – від упізнання тіл до моменту поховання бійців, — згадує Катерина.

Вона завжди була поруч із тими, хто втрачав. Допомагала іншим, не знаючи, що одного дня біль втрати стане її особистою трагедією.

До 2022 року вона займалася супроводом родин загиблих, працювала з соціальними питаннями. Але з початком повномасштабної війни її досвід став особливо затребуваним. Та влітку 2023 року її життя розділилося на «до» і «після».

– Мій чоловік був військовим, він загинув у ДТП, – говорить Катерина. – Ми їхали разом з полігону. Це був перший день його відпустки.

За кермом був її чоловік. Він не вижив. Катерина у важкому стані потрапила до реанімації. Один із найболючіших моментів – дружина не змогла проститися зі своїм чоловіком.

– Поки я була у реанімації – його поховали, – пояснює вона. – Мене позбавили права вирішити, де ховати, як ховати, кого покликати. Це дуже важливо у проживанні втрати. А я просто не була присутня. І тому мій процес горювання став набагато складнішим.

Першу психологічну допомогу надала стороння організація. Але замість підтримки — ще одна травма.

– Вони вирішили, що до мене не можна пускати рідних, бо я не переживу втрату, — згадує Катерина. – Це уява тієї психологині. А я була, немов заморожена. Перші сльози у мене з’явилися на 30-й день, коли побратими чоловіка привезли його речі з полігону. Одяг, подушку. Вони пахли ним, були рідними. Ми разом їх купували. Тоді я відчула нестерпний біль.

На 40-й день після загибелі чоловіка Катерина вперше потрапила на кладовище.

– Дякуючи психологині Олені Шиловій, я почала усвідомлювати і приймати втрату, – додає Катерина. – Психологи навіть приїжджали, гуляли зі мною, розмовляли. Це допомогло мені вистояти. І саме тоді я усвідомила — професійна допомога важлива.

Жива пам’ять і нові традиції: відверто про особисте

Втрату не виміряти словами. Її доводиться проживати. Щодня. У побуті. У речах, що залишились.

– Дуже важко було сприймати свята, – зізнається Катерина. – У нас вони були родинні. І от всі збираються родинами, а ти сам на сам зі своєю бідою.

Ритм буднів допомагав триматися, але саме свята ставали найболючішими моментами. Прийняття нової реальності, створення нових традицій — це, за її словами, щоденна внутрішня робота.

Навіть звичайні побутові речі можуть несподівано зруйнувати крихкий спокій.

– Ніколи не могла подумати, що болючим тригером буде щомісячне нагадування ДТЕК надати покази лічильника, – додала Катерина. – Останні 10 років я цим не займалась. Це завжди робив чоловік.

Катерина визнає: хоча й має знання у сфері житлово-комунального господарства, після втрати навіть не знала паролю до особистого кабінету. Звичайне повідомлення від постачальника електроенергії повертало її біль.

– Я сильна людина, але виявляється, що не абсолютно, – каже Катерина. – Біль може наздогнати там, де ти навіть не очікуєш. Здається, що тебе всі хочуть образити. Причому на рівному місці. Ти аналізуєш і розумієш: та ні, ситуація ж не така. Просто змінилися емоційні кордони.

Це вимагає терпіння до себе, розуміння і простору для відновлення. Переломним моментом стало прохання з військової частини, де служив її чоловік.

– Подзвонили, що до Дніпра привезли пораненого з їхнього підрозділу, – каже Катерина. – Попросили поїхати у лікарню — у нього тут нікого не було. І тоді я вперше за пів року відкрила шафу з речами мого чоловіка.

Катерина зібрала одяг, їжу — і поїхала у лікарню. Тоді вона вперше відчула, що речі її чоловіка можуть знову комусь послужити. Цей крок став початком нових зв’язків.

– Ми з тим бійцем одразу подружилися, – каже вона. – І з багатьма іншими, я їм потім допомагала, чим могла.

Катерина і зараз підтримує зв’язок із побратимами чоловіка. Це не лише дружба. Це про щось більше.

– Коли у когось народилася дитина – телефонують: будемо забирати з пологового – приїжджай, – розповідає Катерина. – Хтось одружується – я на всіх святах буваю. І для мене це про живу пам’ять.

Не тільки військовий, але й чоловік, товариш і батько

У кожному спогаді Катерини — не втрата, а тепло. Вона розповідає про свого чоловіка не як про загиблого військового, а як про людину, яка була опорою, другом, командиром і коханим. І саме таким вона хоче, щоб його пам’ятали.

– Я би дуже не хотіла, щоб про мого чоловіка розповідали лише те, як він загинув, – наполягає Катерина. – Я сама можу про це розповісти. А хочу, щоб згадували, яким він був командиром, другом, хрещеним, братом, татом, чоловіком.

Катерина пам’ятає свого чоловіка як людину з феноменальною пам’яттю, тонким почуттям гумору і безумовною відданістю тим, хто був поруч. Професійний військовий, 23 роки служби. Отримав орден Богдана Хмельницького III ступеня прижиттєво і ІІ ступеня посмертно.

– Він міг зірватися на допомогу своїм підлеглим, де б вони не були, — згадує Катерина. – І не тільки під час війни. Для нього головне — це люди.

Катерина каже, що їхні найщасливіші роки— з 2016-го до 2022 року, коли він звільнився у запас. Але з початком повномасштабного вторгнення сумнівів не було — він повернеться до війська.

– До цього ми жили у цивільному шлюбі, а з початком повномасштабного вторгнення він одразу сказав, що будемо розписуватись, – пригадує Катерина. – Укладали шлюб ми у формі. І не стояло питання, чи може бути якось інакше. Після цього він став на захист країни.

У побуті він залишався тим самим турботливим чоловіком, але не забував і про побратимів. Катерина згадує їхню новорічну традицію — 31 грудня вона готувала, а він возив святкові страви підлеглим. Навіть після його загибелі вона зберегла цю традицію.

– У перший рік після втрати я зробила 15 кг олів’є, посолила червону рибу для королівської шуби, – згадує Катерина. – Ми поїхали на Запорізький напрямок і передали це в його підрозділ. Для мене було важливо зберегти нашу традицію.

Вона продовжує допомагати військовим, підтримувати родини. Її участь — це не лише про волонтерство, а про любов.

– Це те, що я можу робити тут і зараз, залишаючи у собі пам’ять про кохання, – додала Катерина. – Про вдячність — за те, що він був. За те, що вклав у дитину любов до України, до людей.

Простір «ПроЖИТИ»: як допомагають тим, хто втратив найдорожчих

Власний досвід спонукав Катерину створити у Дніпрі психологічний простір “ПроЖИТИ”, де серед іншого надають професійну підтримку людям, які переживають втрату. 

– Ми почали з того, що з психологами проговорили: як зробити надання психологічної допомоги максимально нетравмуючим, — розповідає Катерина. — Так у нас з’явився “ПроЖИТИ”. І ця назва для нас – не просто красиві слова. Вона про глибоке проживання втрати, і професійне, і особисте.

Усі, хто працює в «ПроЖИТИ» самі пережили глибокі втрати. Цей досвід став не лише болем, але й основою для того, щоб краще розуміти інших і не травмувати — ні себе, ні тих, хто звертається по допомогу.

– Ми всі проходили навчання за авторською програмою Лариси Рибик, кандидата психологічних наук, — пояснює Катерина. – Вчилися працювати з втратою не інтуїтивно, а з опорою на науку.

Одним із найгостріших викликів для команди стало подолання стигми навколо психологічної допомоги.

– У людей ще живе оце радянське уявлення, що до психологів йдуть хворі, – каже Катерина. – Люди думають, що впораються самотужки, що потрібно бути сильними. А потім не витримують і починають шукати допомоги.

Окрему увагу в «ПроЖИТИ» приділяють роботі з сім’ями загиблих. Команда виїжджає разом із ними в терапевтичні табори, де через спільні практики аналізує, що саме допомагає людям бути готовими прийняти допомогу психолога.

– Деякі жінки брали на себе роль сильних, хтось починав жити заради дітей, але насправді всередині все розвалювалося, — ділиться спостереженнями Катерина. – А іноді, наприклад, син починає грати роль батька, а мама стає емоційно залежною. Це теж потребує корекції.

Психологи простору акцентують: горювання — це не слабкість, а процес, який потребує часу й підтримки. І саме підтримка рівних серед рівних в терапевтичних таборах показала особливо сильний ефект.

Команда мріє про відкриття повноцінного реабілітаційного центру, де допомогу можна надавати системно.

– Але головне — не залишати людину саму, – каже Катерина. – Ми впевнені: перший рік — найважливіший. Треба прожити всі сезони.

Простір «ПроЖИТИ» — це не лише про психологію. Це про гідність, про людяність і про те, як важливо мати поруч тих, хто не боїться болю — бо вже знає, як з ним жити.

Психологічний простір “ПроЖИТИ” відкритий для всіх, хто потребує підтримки.

Адреса: м. Дніпро, вул. Святослава Хороброго, 12, офіс 208. Записатися можна, зателефонувавши на гарячу лінію: +380 66 146 60 26. 

Працюють як дитячі психологи, так і фахівці для дорослих. Є можливість отримати допомогу онлайн та офлайн.

Проживання втрати – це складний шлях, але з правильною підтримкою можна знайти сили жити далі, зберігаючи пам’ять про тих, кого ми любили.

Як психологи рятують після втрати: історія від дніпрянина Дмитра Каюка

Після втрати близької людини світ може зруйнуватися вщент — і здається, що нічого вже не допоможе. Боєць ЗСУ Дмитро Каюк став свідком того, як професійна допомога психологів буквально повертає людину до життя. 

– Буду відвертим, я ніколи не вірив у здатність психологів надавати людям реальну допомогу, – написав Дмитро Каюк, боєць із Дніпра з позивним “Доцент”, кандидат історичних наук. – Але тепер я свою думку змінив радикально. 

Він не теоретик — говорить з власного досвіду. Бо бачив не раз, як війна калічить не лише тіла, а й душі. Але вперше побачив, як людину повернули до життя. Повернули психологи.

– Горе її зламало, вона вмерла разом зі своїм чоловіком, – каже Дмитро Каюк.

Мова про дружину загиблого побратима. Дмитро згадує: після бою, в якому рота зазнала втрат, він, за традицією свого підрозділу, відвідував родини полеглих.

– До мене вийшла вдова, — розповідає він. – Це була повністю розчавлена горем людина. На голові ковтун з нечесаного волосся, обличчя — гримаса болю, в очах — пустота. Вона сказала: “Чому ви, Доцент, живий, а мій чоловік загинув? Це несправедливо”.

Жінка не просто горювала. Вона втрачала зв’язок з реальністю. Не хотіла жити. І не хотіла слухати ні про яку допомогу. Особливо — від психологів.

– Вона категорично відмовилася, – каже Дмитро. – А я просто не знав, що ще запропонувати. І почав переконувати. Наполегливо. Тижнями. Врешті вона сказала: “Добре, Доцент, я не вірю в усі ці балачки, але спробуймо”.

Через деякий час, приїхавши з черговою допомогою до Дніпра, Дмитро зателефонував удові — та сказала, що чекатиме.

– Біля двору стояла якась жінка, – додав боєць. – Стильна вишиванка, зачіска, манікюр, джинси, босоніжки на підборах. Я не впізнав її. А вона усміхнулась і сказала: “Це я”. Це була вдова. Та сама, що ще місяць тому ледве трималась на ногах. Вона ожила!

Жінка не забула втрату. Але повернулась до життя. До дитини. До сім’ї. До себе.

– Психологи зробили неможливе, — наголошує боєць. – Вони не зняли біль. Але вони допомогли цій людині знову дихати. Говорити. Жити. Дякую вам, психологи. Ви нам потрібні.

Ця історія — не поодинока. Війна залишає шрами в душах тисяч українців: військових, батьків, вдів, дітей. І саме психологи — ті, хто стають невидимим фронтом боротьби за людяність.

Втрата і горе: як війна змінює наше сприйняття

Втрата — це не просто подія, це момент, коли щось назавжди припиняє своє існування у нашому житті. Будь то близька людина, дім, чи навіть минуле життя, втрата пронизує нашу реальність, особливо в умовах війни. Як зазначає психотерапевтка Олена Шилова, спеціалістка з роботи з втратою, наша психіка має вбудовану здатність справлятися з втратами, але нинішня ситуація в Україні робить це завдання надзвичайно складним. 

Олена, яка координує роботу кризової служби психологів, щодня стикається з людським горем. Вона супроводжує сім’ї на похованнях, підтримує тих, хто втратив рідних, домівки чи спосіб життя. 

– Втрата — це сама подія, коли ми чогось позбавляємося. А горе — це природна, спонтанна реакція на неї, — пояснює психотерапевтка. 

Горе викликає цілу бурю емоційних станів, які людина проживає після втрати. Війна ж ускладнює цей процес, адже навантаження на психіку стало непосильним. Від втрати близьких до руйнування звичного світу — українці змушені справлятися з болем, який здається безмежним.

Етапи переживання втрати: як психіка адаптується до болю

Переживання втрати — це складний і болісний процес, який торкається кожного по-різному, але має певні спільні етапи. Олена Шилова, яка працює з втратами з 2014 року і сама пережила втрату чоловіка у 2015-му, ділиться своїм досвідом та професійними спостереженнями. Вона пояснює, як психіка людини адаптується до нової реальності після втрати, проходячи через декілька ключових етапів.

Перший і найважчий етап — це прийняття того, що сталося. Цей етап часто супроводжується ступором, коли людина ніби завмирає. Іноді здається, що втрата вже прийнята, але справжнє усвідомлення може прийти лише через місяці. Цей процес індивідуальний, і тривалість його різна для кожного.

Наступний етап — емоційна реакція, коли біль втрати стає відчутним. Людина починає усвідомлювати розлуку, і це викликає сильні емоції. За словами Олени Шилової, на цьому етапі часто виникає так званий торг. 

-Ми дуже часто чуємо на консультаціях розмірковування, що якби людина вчинила інакше, то цього б не сталося, — розповідає вона. – Психіка намагається знайти спосіб адаптуватися, шукаючи альтернативні сценарії, які могли б змінити минуле.

Після торгу приходить страх перед невідомим майбутнім. На цьому етапі людина може відчувати розгубленість. Далі настає фаза злості. 

-Люди зляться на все, що так відбулось, — пояснює Олена Шилова. – Ця агресія може бути спрямована на оточуючих або навіть на того, хто пішов, хоча соціум часто не дозволяє відкрито висловлювати гнів до померлого. По-справжньому ми злимось на тих, хто нас залишив. 

Після злості настає депресивна фаза, коли людина починає відпускати старі зв’язки з тим, кого втратила. 

– Цей етап супроводжується смутком і відчуттям порожнечі, коли нічого не хочеться, – пояснила пані Олена. – Проте, за її словами, це необхідна частина процесу, яку потрібно пережити.

Останній етап — це адаптація до нового життя без того, кого втрачено. Людина починає інвестувати у своє майбутнє: змінює роботу, планує поїздки чи відкриває нові перспективи. Цей етап знаменує початок нового життя, хоча й не стирає болю втрати.

Олена наголошує, що хоча етапи втрати універсальні, їх переживання завжди індивідуальне. 

-Кожен переживає всі етапи, тільки по-різному, – підкреслює вона. – Хтось може затриматися на певному етапі, а хтось проходить їх швидше. Головне – дати собі час і можливість прожити кожну фазу.

Переживання втрати – це складна подорож, яка потребує терпіння та підтримки. Розуміння етапів, описаних Оленою Шиловою, може допомогти краще орієнтуватися у власних емоціях і підтримувати тих, хто переживає втрату.

Час лікує? Скільки триває горювання насправді

“Час лікує”. Ця фраза звучить як обіцянка, що невдовзі біль втрати мине. Але чи це справді так? Особливо зараз, коли війна змінила наше життя, а стрес став масовим і хронічним. Психологиня Олена Шилова пояснює, що процес горювання — це складний і довготривалий внутрішній процес, і час тут не є магічними ліками.

-Зараз дуже важко говорити про нормальний процес горювання, бо ми живемо у постійному стресі, каже вона. – Горе виснажує зсередини, а психічного ресурсу часто просто немає.

Процес горювання — це не просто емоції, це глибоке переживання, яке включається, коли психіка має сили його прожити. 

-Вважається, що здоровій психіці потрібно близько чотирьох місяців, щоб усвідомити горе і стабілізувати емоції, — пояснює вона. — Цей період необхідний для того, щоб почати приймати нову реальність без втраченої людини. 

Однак у сучасних умовах, коли війна наклала додатковий стрес, горювання часто триває значно довше. Постійний страх, втрата безпеки  – це робить процес ще важчим.

-Втрата близької людини, особливо партнера, проживається близько двох років, — наголошує Олена Шилова. — Людина може ходити на роботу, виконувати свої обов’язки, але всередині цей процес триває. Це не означає, що вона «не встигла» пережити втрату, горювання — це довготривалий процес, який не завершиться швидко.

Важливо розуміти, що час сам по собі не лікує, як про це часто кажуть.

-Психіка пристосовується до нових обставин, — пояснює психологиня. — З часом наш мозок і емоції пристосовуються, біль стає менш гострим, з’являється можливість жити далі. Але саме цей процес адаптації, а не час як такий, дає полегшення.

Отже, замість того, щоб чекати, що час все вилікує, варто пам’ятати: лікує не час, а підтримка, усвідомлення втрати і процес адаптації, який потребує терпіння та ресурсів. 

Як говорити про втрату

Переживання втрати — це складний і болісний процес, а слова можуть як підтримати людину, так і погіршити її стан. 

-Ми не говоримо фразу: “Не плач, все пройде”, – радить психологиня Олена Шилова. – Ми не даємо заборону на почуття, тому що це обезцінювання. Коли плаче людина у втраті – це нормально. Ще одна фраза, яку не варто використовувати, “Тримайся”. Тому що, за що триматися? Опори немає. 

Такі слова можуть здаватися порожніми і не давати жодної підтримки. Аналогічно, фрази на кшталт “Він/вона померли швидко” чи “Там йому краще, чи їй краще” не працюють, адже коли людина горює, їй важливо, що з нею відбувається, як їй зараз.

– Знецінення чужого болю, наприклад, через фразу: “Тримайся, адже іншим ще гірше, ніж тобі”, також є помилкою, – підкреслила психологиня. – Порівняння з іншими не допомагає, а лише змушує людину відчувати провину. Те саме стосується оціночних коментарів на кшталт: “Раніше треба було думати” чи “Вам говорили, що потрібно виїжджати, що ж ви не виїхали”. 

Фрази “Заспокойся” чи “Візьми себе в руки” також недоречні. Особливо обережно слід ставитися до коментарів, які применшують втрату. Наприклад, якщо людина втратила дім, не варто казати: “Головне, що самі вижили”. 

-Я пам’ятаю, як жінка плакала, – розповідає Олена Шилова. – У них в дім було влучання і повністю зруйновано все, що вони нажили. Плакати і горювати про те, що сталось, вона має право.

Отже, як правильно підтримати людину у горі? Найголовніше — не забороняти їй висловлювати почуття, не порівнювати її біль із чужим і не давати оцінок. Часто достатньо просто бути поруч і слухати.

Як підтримати людину у горі

Коли хтось переживає втрату, ми часто знаємо, що сказати. Та насправді — жодні слова не можуть повернути те, що втрачено. І в цей момент на перший план виходить не розмова, а присутність.

– У таких ситуаціях важливо все невербальне, – пояснює психологиня. – Наше завдання – витримати цю емоцію й бути поряд з людиною. Не треба поспішати щось говорити. Ми мовчки підходимо, якщо доречно — торкаємось: беремо за руку, обіймаємо. І кажемо прості слова: “Мені дуже шкода”.

Це не час для довгих промов. Тут доречна щирість, спокій і щось дуже просте, але глибоке.

– Можна просто сказати: “Прийміть мої співчуття”, але ці слова треба промовляти усвідомлено, з глибиною, – додала Олена Шилова. – Якщо важко знайти слова, можна використати одну з нейтральних, підтримувальних фраз: “Це важче, ніж більшість людей уявляє”.

У скорботі немає єдиного правильного сценарію поведінки. Хтось іде до церкви, хтось часто навідується на кладовище, хтось ховається в роботі чи домашніх справах, а іншим — навіть приготувати їжу важко.

Тут ми можемо бути корисні саме дією, – радить психологиня. – Запитайте, що ви можете зробити. Можливо, сходити за продуктами або просто бути поруч. Людина в стані втрати часто не помічає навколо нічого.

Іноді навіть близькі люди уникають тих, хто переживає горе. Їм здається, що можуть “заразитися” болем або не знають, як правильно поводитись. Але саме тоді людині важливо не залишатися наодинці.

Слід памʼятати: емоції у людей у втраті можуть бути дуже різними — злість, образа, страх, замкнутість. Це все — частина процесу переживання горя. І, зрештою, найважливіше — дати знати, що ви поруч.

– Є одна універсальна фраза, яка містить у собі багато: “Неможливо знайти слова, щоб висловити жаль. Але ти можеш розраховувати на мою підтримку”, — підсумовує Олена Шилова.

Іноді найкраще, що ми можемо зробити — мовчки сісти поруч, взяти людину за руку і бути з нею. Просто бути.

Фото Валерія Кравченка, Володимира Федорищева та з особистих архівів героїв та героїнь.

Читайте також: Мистецтво прощання: хто така доула смерті і які послуги надають у хоспісах Дніпра.

Раніше ми писали: Паліативна допомога у Дніпрі: як місто піклується про найвразливіших.