13 листопада — Міжнародний день незрячих. Для багатьох дніпрян це не просто дата в календарі, а щоденне завдання: як безпечно пройтись містом, встигнути у справах, порозумітись з оточуючими. “Наше місто” зібрало, куди звертатися та як саме працюють міські сервіси, якщо зір – не опора.

ЦНАП “Я ветеран” уважно ставиться до потреб людей з порушеннями зору

У дніпровських ЦНАПах намагаються будувати процес так, щоб людина з порушенням зору не лишалася сам на сам із простором і бюрократією. На вході і в залах адміністратори реагують на потребу в супроводі: якщо відвідувач приходить без рідних чи друзів, працівники уточнюють, чи потрібна допомога, і проводять до вікна. Система сповіщення в приміщеннях – звукова, тож про зміну режиму роботи чи евакуацію повідомляють голосом. Під час тривоги кожного, з їхньої згоди супроводжують до укриття на нульовому поверсі.

Кожен коридор оснащений тактильною плиткою та гучномовцями, кожен напис на табличках дублюється шрифтом Брайля. Тактильний шрифт є навіть на кнопках у ліфті. 

Управління соцзахисту: доступ до приміщень та соціальне таксі 

В управліннях та підпорядкованих закладах соцзахисту поступово вибудовується інфраструктурний дизайн: пандуси і ліфти, підйомники, кнопки виклику спеціаліста біля входу, поручні, тактильна плитка, доступні вбиральні. Ключова річ для людей із порушенням зору – таблички з дублюванням інформації шрифтом Брайля. Завдяки цьому кабінети та сервісні зони стають читабельними на дотик. 

Соціальне таксі: хто має право і як скористатися

У місті діє транспортна послуга «Соціальне таксі» – сервіс для поїздок, де важлива безпека маршруту від дверей до дверей. Нею можуть користуватися люди з інвалідністю І–ІІ груп із порушеннями опорно-рухового апарату, а також особи з порушенням зору І групи. За потреби передбачені групові перевезення через громадські організації. Послуга надається до чотирьох разів на місяць і до трьох годин на день.

Щоб оформити «Соціальне таксі», знадобиться стандартний пакет документів. Підготуйте заздалегідь:

• Заяву про надання послуги;
• копію паспорта / ID-картки (для дітей до 14 років — копію свідоцтва про народження);
• висновок МСЕК / ЛКК або рішення експертної команди щодо повсякденного функціонування (копія);
• індивідуальну програму реабілітації (ІПР) (копія);
• пенсійне посвідчення або посвідчення особи з інвалідністю;
• витяг про реєстрацію місця проживання;
• копію РНОКПП;
  довідку ВПО (за наявності) та згоду на обробку персональних даних.
   

На обліку у відділенні «Соціальне таксі» — 851 особа, серед них 6 ВПО. Це означає, що сервісом реально користуються й він закриває базові потреби в мобільності.

Куди звертатися та як комунікувати

• Звертайтесь до свого управління соцзахисту за місцем реєстрації — там приймуть пакет документів і погодять маршрути та графік. Формулюйте мету поїздки максимально конкретно: «медичний візит», «ЦНАП», «соціальна установа». Це допоможе логістам.
• Скажіть, якщо потрібен супровід від під’їзду/під’їзної частини — для незрячої людини саме цей «перший та останній крок» часто найнебезпечніший. Працівники допоможуть з орієнтуванням у просторі й документами на місці.

 Де шукати голос: УТОС та громадські організації

У кожному місті є місця, де незрячі люди відчувають себе своїми: там допоможуть, з’єднають із потрібними фахівцями, підтримають. У Дніпрі такою точкою тяжіння є осередки Українського товариства сліпих (УТОС) і спільноти довкола активістів, як, наприклад, пані Леся Лимар, членкиня ГС “Сучасний погляд”.

УТОС в області очолює Василь Горбенко. Він координує роботу центру. Саме сюди радять звертатися людям з інвалідністю по зору, коли потрібні спеціалісти, перевірені сервіси чи розуміння з чого почати.

За словами фахівців, коли говоримо про загальний стан інклюзії, ситуація наступна: у Дніпрі багато чого зроблено точково — десь є тактильна плитка, десь з’явилося озвучення чи зручні під’їзди. Та до відчуття цілісного, передбачуваного маршруту ще треба дорости. 

Де болить: безбар’єрність не може бути острівцями

Попри відчутні зміни, міські маршрути досі складаються зі світлих і темних ділянок. Леся Лимар – педагог за освітою, членкиня правління громадської організації «Сучасний погляд», що системно працює з темою людей з порушенням зору. 

Для Лесі “проблеми” – не зручне слово. Вона радше говорить про задачі, які місто і спільнота можуть розв’язувати разом: транспорт, інформування, навчання помічників супроводу. І за цими формулюваннями – реальна робота: від порадника для незрячих до мережі взаємодопомоги. 

Пані Леся зазначає наступне: доступність транспорту – хронічна тема. Як приклад вона наводить перший трамвай: оновлення лінії обговорюють, а чи врахована доступність для незрячих – ніхто до пуття не пояснює. Сам факт, що на етапі будівництва немає зрозумілої відповіді, – сигнал, що зворотного зв’язку замало.

Тут важливо інше: і УТОС, і експертні спільноти готові бути співрозмовниками, а не тільки критиками. Саме вони можуть підказати, де потрібна тактильна доріжка, яке озвучення у вагонах не губиться в шумі, як розмістити кнопки виклику і таблички шрифтом Брайля так, щоб ними реально користувалися. І цей діалог має відбуватися до, а не після будівництва.

Нові інструменти підтримки: порадник і спільнота помічників

Команда пані Леся долучилася до створення порадника – зібраної в одному місці інформації про можливості для незрячих людей. Документ вже показували у Рівному: спочатку – офлайн у бібліотеці, далі – онлайн для бібліотек по країні.

До порад долучилися близько двох сотень фахівців: що більше людей у містах розумітимуть, як правильно допомогти незрячій людині, то менше буде випадкових образ і небезпечних ситуацій.

Паралельно з’явилася Telegram-група для помічників супроводу ветеранів — майданчик, де діляться оновленнями, дають посилання на інструкції, ставлять запитання й отримують швидку пораду від колег. Це — приклад того, як громадська ініціатива «підсвічує» слабкі місця системи, поки ця система вчиться.

Василь Горбенко: чемпіон світу з шахів, який веде спільноту

Голова міської та обласної організації УТОС Василь Горбенко – лідер, за плечима якого не лише адвокація, а й довга спортивна праця. У шкільні роки він тренувався в гуртках шахів і шашок, постійно виступав за команду, дійшов до норми кандидата в майстри спорту – фундамент, на якому пізніше виростуть міжнародні титули.

Василь принципово грав і серед зрячих. 

– У 2003 році я брав участь у першості міста Дніпра і виборов третє місце, – згадує він.

Коли Україна почала системно виступати на чемпіонатах Європи та світу серед спортсменів із порушенням зору, Горбенко долучився до збірної і кілька разів ставав призером. Кульмінація — Чемпіонат світу 2021 року в Кранево (Болгарія).

– На цьому чемпіонаті я став чемпіоном світу! — з гордістю розповідає пан Василь.

Після світового золота — нові старти і нові п’єдестали: у 2023–2025 роках на європейських і світових турнірах – знову призові місця (срібло й бронза). 

Проте  є у пана Василя і сумна історія. Він поділився тим, як саме втратив свій зір. Зараз йому 65 років, а трагедія, що назавжди позбавила  його можливості бачити сталась в 6 рочків. Тоді він грався з друзями на вулиці, де він і його товариші знайшли незрозумілу залізяку в землі. Після війни поля були засмічені тим, що залишилось від снарядів. Те, що знайшли хлопці було скоріше за все  запалом від гранати або іншого вибухового пристрою. Вдарившись внаслідок дитячої гри об землю він вибухнув і металеві осколки вразили маленького Василя, назавжди пошкодивши його очі. 

Попри дійсно трагічну історію, пан Василь не здався і нині є гордістю Дніпра і всієї України. 

Анна Стаценко: паралімпійська чемпіонка з Дніпра

Анна Стаценко — паралімпійська чемпіонка з плавання. Вона брала участь у трьох Паралімпіадах і має три золоті нагороди.

Перше «золото» Анна виборола у 2016 році.

Анна згадує, як це – стояти з медаллю, коли над ареною лунає гімн: «Ми були такі щасливі, що вибороли золото. Хотілося ще раз показати всім, що ми сильні, щоб усі почули гімн України!». Окрім золотої медалі пані Анна отримала ще одну радісну звістку – вона поставила світовий рекорд.

Останнє золото вона виборола зовсім недавно, в 2024 році на Паралімпіаді в Парижі. 

– Кілька років до цього на Паралімпіаді в Токіо ми були треті. І я тоді сказала в інтерв’ю, що ми обов’язково повернемося в Париж і виборемо золото. І так і сталось! – розповідає героїня. 

Доросла, сильна, досвідчена Анна пам’ятає, як у дитинстві її особливість була приводом для насмішок. Перші роки у школі були болючими: 

– Діти обзивались, дражнили мене. Я плакала. В мене колись був шанс поліпшити мій зір, лише треба було носити спеціальні окуляри, але через травлю однолітків я просто закинула ці окуляри.

Тож пані Анна прохає – пояснюйте дітям, що не можна ображати тих, хто відрізняється, від того залежить не тільки настрій малюка, а й те, чи матиме він відвагу вірити в себе. 

Доступність – це про простий, передбачуваний день. Коли в автобусах є озвучення зупинок, у будівлях є тактильні позначки, а працівники без зайвих питань підкажуть всю потрібну інформацію. Тоді людям з вадами зору не потрібно буде щодня робити подвиги аби просто наблизитись до рівня нормального, комфортного життя.

УТОС, міські служби й активісти вже роблять частину цієї роботи. Якщо тримати цей рівень щодня й тестувати зміни разом із незрячими, люди зможуть просто жити своє життя без зайвих перепон. 

Але шлях до справді безбар’єрного міста не завершується на табличках Брайля чи озвучених ліфтах. Він починається з людяності – з того, щоб кожен дніпрянин бачив у незрячій людині не інваліда, а рівноправного мешканця свого міста. Інклюзія народжується не лише в кабінетах управлінь, а на вулиці, в транспорті, у черзі до аптеки, у звичайному: «Доброго дня».

Дніпро поступово стає містом, де світло – це не лише про зір, а й про ставлення. І навіть у темряві тут є свій шлях – дорога, прокладена взаємною підтримкою, співучастю й вірою в те, що жодна людина не має залишатися сам на сам із труднощами.