ЕКСКЛЮЗИВ Як живеться українським біженцям у Німеччині: правда та міфи

Наші люди зараз всюди. Однією з найпопулярніших країн для втечі від війни стала Німеччина.  Згідно з офіційними даними, восени 2025 року у цій країні зареєстровані приблизно 1, 3 млн. людей, які прибули з України з початку повномасштабного вторгнення. Зараз тільки у Берліні знаходиться 125 гуртожитків, же живуть біженці, в тому числі з України, а незабаром з’явиться “Хаб єдності” для українців. Як вони влаштовуються, з якими труднощами стикаються, які стереотипи долають та яким чином підтримують зв’язки з Україною, з’ясовувала журналістка видання “Наше місто”.   Цей матеріал з’явився як натхнення після навчальної поїздки до Берліну, яку підтримало Міністерство закордонних справ Німеччини та організація #WeAreAllUkrainians.

Олександра Бінерт: «Ми будуємо українську суб’єктність у Німеччині, щоб нас бачили не крізь російські окуляри»

У Берліні, де проживає вже понад 80 тисяч українців, формується нова громада — активна, політично свідома і водночас вразлива. Однією з тих, хто допомагає цій спільноті стати видимою, є Олександра Бінерт, правозахисниця та голова правління Альянсу українських організацій у Німеччині, яка живе у цій країні вже 20 років. Олександра народилась у Чернівцях. За свою багаторічну працю у сфері українсько-німецьких відносин у 2022 році отримала орден “ За заслуги перед містом Берлін”. Вона розвиває ініціативи, які допомагають українцям не лише адаптуватися, а й відстоювати свої права, створюючи власні інституції замість того, щоб зависати між німецькою бюрократією та російськими структурами, до яких часто скеровують новоприбулих у цю країну.

-Ми тривалий час залишалися тут малопомітними, – зазначає Олександра Бінерт.  – І це призвело до того, що українців часто направляють до організацій, які в більшості своїй були засновані росіянами та мають в своєму описі “надання послуг для російськомовних людей”. Це — катастрофа. Ми маємо створювати власні центри, свої інституції, щоб українці могли отримати підтримку українською мовою, без посередників, без чужих наративів. Для мене це місія — підтримувати створення таких ініціатив, що допомагають не лише новоприбулим, а й формують позитивний імідж України. Адже коли ми маємо свої структури, ми перестаємо бути просто спільнотою вимушених переселенців — ми стаємо громадянами, які мають голос і гідність. 

Її команда створила й реалізує масштабну програму „We Are Part of Berlin“ (“Ми – частина Берліну”), у межах якої українські активісти та правозахисники знайомляться з принципами функціонування німецької політичної системи. Там учасникам пояснюють, як працюють місцеві органи влади, що таке уповноважені з інтеграції та чому цей термін у Німеччині поступово замінюють на «уповноважені з участі». Бо йдеться вже не лише про інтеграцію, а про активну присутність українців у житті німецького суспільства.

Олександра Бінерт наголошує, що активістам важливо  впливати на певні процеси у німецькому суспільстві— зокрема у сфері боротьби з дискримінацією. Нині в Німеччині, за її словами, існує тільки декілька антидискримінаційних консультацій українською мовою, попри численні скарги українців на утиски з боку державних органів чи російських груп. У самому Берліні не існує жодної з таких консультацій, які б охоплювали всі ознаки дискримінації. Саме тому Альянс українських організацій веде перемовини з Берлінським антидискримінаційним бюро, щоб створити такі центри в Берліні. Також говорять про це і з членами Бундестагу – для того, щоб  такі консультації були створені в усіх Бундесземлях.

-Коли люди не знають, куди звертатися — влада робить вигляд, що проблем не існує, – каже пані Олександра.  – Але вони є: від образ у центрах зайнятості до дискримінації в гуртожитках для біженців. Ми бачимо, як у таборі для біженців “Тегель” людям дають їжу з пліснявою, а після скарг запевняють, що це неможливо. Ми намагаємося пояснювати українцям, що у них є права, і що громадянське суспільство має право контролювати владу. У Німеччині часто дивуються, коли ми говоримо про контроль, бо тут вважають, що якщо правова система працює — то навіщо її перевіряти. Але ми привезли сюди іншу культуру — культуру громадянської відповідальності. І саме цим ми можемо бути корисні німцям. 

Правозахисниця переконана: зміна образу українця в очах німців — це теж частина правозахисної роботи. Адже й досі багатьом у Німеччині складно сприймати Україну поза імперським контекстом — як частину росії або лише як країну-жертву. Щоб це змінити, Бінерт підтримує культурні ініціативи, зокрема створила як фотографка виставку «I am not a victim, I am a survivor» (“Я не жертва, я та, яка вижила”), де жінки-українки, які втекли від війни, розповідають свої історії через портрети. З 2022 року виставка була у десяти місцях і наразі перебуває в Бундесземлі NRW, де живе найбільше українців.

-Я завжди кажу німцям: ідіть у бібліотеку, прочитайте українську книжку — Підмогильного, Забужко, Жадана, – додає Олександра Бінерт.  – Дізнайтеся, хто ми є. Бо ми не лише нація, що виживає — ми нація, яка творить, яка має культуру, історію, гідність. І якщо нас будуть бачити на рівні очей, а не крізь жертовну оптику — тоді й справжнє партнерство стане можливим. 

Лілія Усік: “Для  німців присутність українців є великим збагаченням” 

Лілія Усік родом із Костянтинівки, що на Донеччині. Живе в Німеччині з 2011 року, приїхала у цю країну на навчання. Оселилась в Берліні і стала студенткою  Humboldt Universität zu Berlin. З 2023 року Лілія Усік є депутаткою від партії CDU (Християнсько-демократичний Союз) (https://www.ukrinform.ua/rubric-world/3743331-lilia-usik-urodzenka-donbasu-deputatka-berlinskogo-parlamentu.html) в Abgeordnetenhaus von Berlin (Парламент міста Берлін), де відповідає за такі райони як Karlshorst, Friedrichsfelde Süd та Rummelsburger Bucht.

– Оскільки я переїхала за навчальною візою, соціальні виплати не отримувала, а стала стипендіаткою Konrad-Adenauer-Stiftung, завдяки якій закінчила другий ступінь магістра з німецької мови як іноземної в Берлінському університеті імені Гумбольдта, – розповідає пані Лілія. – Наразі я є депутаткою Берлінського парламенту від партії CDU. Я є членом комітетів з освіти, молоді та сім’ї (Ausschuss für Bildung, Jugend und Familie), з міського розвитку, житла та будівництва (Ausschuss für Stadtentwicklung, Bauen und Wohnen) та Президіуму Парламенту і відповідаю у фракції за питання молоді (Jugendpolitische Sprecherin der CDU-Fraktion).

До того шість років Лілія Усік працювала в Бундестазі над темою України та прав людини. Після окупації Криму почала працювати з темами медіа, фейкових новин, оборони та безпеки. На теперішній посаді займається допомогою українцям у Берліні. Вона веде активну громадську діяльність, зокрема працює з українською діаспорою, молоддю, займається житловими питаннями та міським розвитком. Наприклад, допомагає українцям у Берліні в своєму Громадському бюро на Marksburgstraße 39, 10318 Berlin.

-У районі Карлсхорст в моєму виборчому окрузі відкрилося бюро від Червоного Хреста, де є можливість відвідувати курси, отримати консультацію або просто поспілкуватися, – ділиться пані Лілія.  – Я розповідаю українцям і про це бюро, щоб вони могли звертатися за допомогою або порадою. Також я активно підтримую ініціативи українок і українців в Берліні, як, наприклад, Одеський Фестиваль на Одеській Площі в Карсхорсті або Ukrajina Cinema Berlin – кіно в Берліні українською мовою: https://www.instagram.com/ukrajina_cinema/. 

На питання про те, кому складніше знайти роботу у Німеччині – жінкам чи чоловікам, і чи існують у Німеччині такі поняття, як ейджизм та утиск прав за гендерною ознакою, Лілія Усік зазначає: за статистикою, особи у віці від 45 до 54 років (12 %) найчастіше стикаються з дискримінацією на робочому місці. Вищий показник пов’язаний передусім із жінками цієї вікової категорії, які частіше за чоловіків (14 % проти 10 %) зазнають дискримінації (https://www.destatis.de/DE/Themen/Arbeit/Arbeitsmarkt/Qualitaet- Arbeit/Dimension-7/diskriminierung-arbeitsplatzl.html). 

-Я вважаю, що пошук роботи в Німеччині залежить більше від кваліфікації та досвіду, ніж від статі, – наголошує Лілія Усік.  – Проте певні виклики для жінок усе ж існують — особливо через поєднання роботи та сімейних обов’язків або через меншу представленість у певних галузях. У Німеччині були випадки, які можна порівняти з ейджизмом (дискримінацією за віком), та гендерною дискримінацією, хоча закони й політика країни активно спрямовані на захист прав жінок і чоловіків, забезпечення рівних можливостей та боротьбу з упередженнями. Важливо звертати увагу на компетенції, досвід і мотивацію, а не на стать чи вік кандидата, і на власному прикладі підтримувати принципи рівності та недискримінації у роботі та громадській діяльності.

 

Щодо відношення до біженців з нашої країни, Лілія Усік стверджує, що в Німеччині українці загалом мають позитивну репутацію, проте іноді стикаються з упередженнями — зокрема зі стереотипом, що біженці лише отримують допомогу й не прагнуть працювати. У своїй діяльності вона намагається спростовувати такі уявлення, наголошуючи, що більшість українців хочуть якнайшвидше інтегруватися, працювати, сплачувати податки та бути корисними для українського та німецького суспільства.

Більшість українців прагнуть самостійності, роботи та інтеграції, тому пані Лілія  намагається це демонструвати через власну діяльність:

–        організовує зустрічі, де українці розповідають свої історії життя та успіху в Німеччині;

–        співпрацює з німецькими колегами, щоб розвінчувати хибні уявлення про українців як про «пасивних отримувачів допомоги»;

–        підтримує проєкти інтеграції, мовні курси та програми для молоді.

-Найкращий спосіб подолати стереотипи — діяти власним прикладом,  – впевнена  Лілія Усік. – Бути відкритими, комунікувати і показувати, що українці є частиною спільноти та роблять свій внесок у розвиток Німеччини. На моєму сайті я підкреслюю, що українські шукачі захисту вдячні за підтримку, прагнуть швидко стати самостійними, працювати й сплачувати податки» (www.lilia-usik.de). Українці не створюють проблем для німецьких структур, не є частиною криміналітету. Для німців їхня присутність є великим збагаченням. Я намагаюся не лише спростовувати негативні стереотипи, а й демонструю всім, що українці — це активна, працелюбна спільнота, яка робить внесок у розвиток Німеччини.

Востаннє пані Лілія була в Україні ще на початку пандемії коронавірусу.  Потім вона завагітніла, потім відбувалися виборчі кампанії, а потім почалася війна. Її батько пішов в тероборону одразу на початку повномасштабної війни і боронив нашу країну. Після виходу на пенсію він забрав її бабусю, дідуся і дядька із Костянтинівки,  опікується родиною разом з дядьком і своєю сестрою. Вони переїхали в Одеську область. Зараз житло родини в Костянтинівці, як і більша частина міста, зруйновані росіянами.

-Раніше, коли я їздила в Україну, намагалася брати з собою німецьких друзів та знайомих, налагоджувати обміни, шкільні партнерства, – згадує Лілія Усік.  – Сприяла тому, щоб німці та європейці більше їздили в Україну й бачили все своїми очима. Я підтримую активний зв’язок з рідною країною через родину, друзів та громадські ініціативи, а також допомагаю українським проєктам і волонтерським організаціям з Берліна. Дуже скучила за рідними і друзями в Україні і хочу відвідати їх з моїм чоловіком і дитиною, коли буде така можливість. Підтримую розвиток України в Німеччині, залишаючись активною у громадській та політичній сферах, активно будую місточки між обома країнами.

Юлія Шуткіна: «Українки – сильні, красиві, розумні» 

Коли почалася війна, життя Юлії Шуткіної з Дніпра зупинилося — але лише на мить.  Берлін став тим містом, в якому вона не тільки почала новий етап свого особистого життя, а й народила третю дитину — сина Сашка. Її історія — про силу, внутрішню дисципліну і здатність любити і цінувати кожну мить життя попри все.

Навесні 2022 року Берлін зустрів Юлію по-німецьки стримано.  Вона майже одразу записалася на курси німецької. За професією Юлія бухгалтер, тож все її життя — це цифри та порядок. Але без знання мови немає дороги вперед.

-Я приїхала в Берлін із думкою просто перечекати війну, — розповідає Юлія. — Але життя пішло зовсім інакше. Тут я почала вчити німецьку мову, і мені це навіть подобається — навчальний процес дуже чіткий, викладачі дисципліновані, все по суті. Мені вже пропонували роботу, але я вирішила спочатку вивчити мову до рівня, який дозволить працювати у німецькій компанії. Хочу не просто заробляти, а відчувати, що я є частиною цієї системи. Я люблю вчитися — тому мені здається, що зараз  – моя нова молодість.

Німецька мова стала для дніпрянки її внутрішнім викликом. Юлія розповідає, як спочатку було складно навіть запам’ятати граматику, але з часом вона почала отримувати задоволення від процесу. Вона навіть жартує, що повернула собі студентську жагу до знань. А ще — віру в себе. Паралельно Юлія продовжувала працювати з українськими  громадськими організаціями, з неприбутковим сектором. Але справжнє диво чекало попереду. У Берліні вона розпочала нове життя із Сергієм — теж українцем, який раніше приїхав сюди з Вінниці. Вони одружилися, і вже невдовзі Юлія дізналася, що чекає дитину.

-Для мене це було як подарунок від Бога, — каже вона. — У такий час, коли навколо біль, народити нову людину — це справжнє диво.

Сьогодні її квартира у Берліні наповнена звуками дитячого сміху. Маленький Сашко росте поруч із батьками, а старші Юліни сини залишилися в Україні. Один служить у ЗСУ, другий навчається на музиканта. З ними Юлія постійно на зв’язку.

-Найважче — це відчуття розриву, — зізнається Юлія Шуткіна. — Там, в Україні, моя мама, двоє дорослих синів.  Ми зідзвонюємося щодня, підтримуємо одне одного. Я не чула від них жодного песимістичного слова, хоча над головою літають ракети. Мама у свої 67 виглядає чудово, каже: “Я живу, допомагаю людям і вірю, що все буде добре”. І я теж намагаюся триматися. Бо навіть тут, у спокійному Берліні, моє серце  –  з Україною. Я хочу, щоб мої діти бачили, що мама не здається, що вона рухається вперед.

Дуже тепло Юлія говорить про третє материнство. Вона народила Сашка у 47 років, коли багато хто з жінок вже ставить на собі умовну крапку. Та для неї цей вік став комою — початком нового речення, нового розділу життя.

-Я часто бачила у берлінському транспорті жінок з п’ятьма дітьми — африканок, в’єтнамок, сирійок, —  усміхається Юлія. — Також у Німеччині чимало жінок народжують після 40 років. А чому українки не можуть так само? Ми що, гірші? Ми теж сильні, красиві, розумні. І тоді я зрозуміла — треба народжувати, треба жити далі. Бо якщо ми не будемо це робити, хто відбудує нашу країну? Народження Сашка стало для мене символом надії. У той самий час, хоча ми тут, у Берліні,  маємо житло і родину і дуже вдячні Німеччині за підтримку, це не зовсім наш вибір. Якщо б не війна,  ми всі б жили в Україні. Але просто зараз це так. У майбутньому ми б із задоволенням працювали десь, де потрібні будуть наші знання –  на відбудові, у виробництві, в продажах, логістиці, бухгалтерії. Вірю, що все це – попереду.  Головне зараз —  наша Перемога.  

Жаннета Кет:  “Маємо допомагати тим, хто проходить через випробування”

Берлін для Жаннети Кет — не просто місто, а ціла історія її життя. Вона приїхала сюди ще у дев’яностих, коли світ здавався величезним, а Європа — далекою мрією. Вона народилась і виросла у Дніпрі, тоді ще – Дніпропетровську. В Україні не була вже 30 років, її батьки та брат також живуть у Німеччині. Утім, після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Жаннета не могла стояти осторонь — її квартира в Берліні стала тимчасовим прихистком для тих, хто рятувався від війни.

-Спочатку я не планувала, що в мене хтось житиме, — згадує Жаннета. — Просто подзвонили знайомі: сім’я з дитиною під Берліном, ніде зупинитися. Мама та донька, одинадцять років дитині, з моєї рідної Дніпропетровщини. Я погодилася — думаю, на три дні максимум. Але три дні розтяглися на тиждень. Мама виявилася складною жінкою: все контролює, нікого не слухає. Вона не дозволяла дитині навіть прибрати на кухні — мовляв, це не її справа. У мене був повний хаос вдома, але я терпіла. Бо це був початок війни, і тоді головне було просто допомогти людям. 

Ця історія була для неї уроком: допомога — це не завжди про вдячність, але завжди про людяність. Після того випадку Жаннета почала допомагати більш організовано: через знайомих волонтерів, у лікарнях, на курсах німецької мови, де часто зустрічала українок, які починали життя з нуля. Вона була для українських біженців перекладачем з німецької та на німецьку, супроводжувала їх до лікарів, ділилася досвідом життя у цій країні. Жаннета каже, що її покоління емігрантів добре розуміє тих, хто приїхав тепер. Бо вони теж колись приїхали у  Німеччину без впевненості у майбутнє, без знання мови, але з величезним бажанням розпочати нове життя.

-Ми всі були однаковими — у дев’яностих теж приїхали з валізами і вірою, що зможемо щось побудувати, — розповідає вона. — Тоді ми жили гуртом, у кількох будинках, ділилися всім: їжею, новинами,  меблями. Хтось байдикував, хтось працював на трьох роботах, але ми трималися. Тепер бачу, як історія повторюється: нові українці у Берліні теж проходять через адаптацію. Є ті, хто вчить мову, шукає роботу, прагне асимілюватися. А є й такі, хто живе минулим, постійно скаржиться. Але більшість біженців з України — дуже сильні, особливо жінки. Попри все – наприклад, втрату домівок,  вони працюють, вчаться, виховують дітей. Це мене вражає.

Власний шлях Жаннети у Німеччині був непростим. Коли вона приїхала сюди у вісімнадцять, батьки спершу не хотіли залишати Дніпропетровськ. Але вона наполягла: «Я поїду сама, навіть якщо ви залишитесь». Зрештою, сім’я вирішила поїхати разом. Німеччина тоді відкрила двері для переселенців із пострадянських країн, і вони почали нове життя з нуля.

Тепер Жаннета — берлінка зі стажем, із роботою, друзями, спогадами про кілька десятиліть життя тут. Вона бачила, як змінюється країна, як зникають газети, бібліотеки, як люди переходять у цифровий світ. Але головне, каже вона, не в тому, що змінилося довкола, а що збереглося всередині.

-Я часто кажу своїм німецьким колегам: чужбина — це поняття тимчасове, — усміхається Жаннета. — Бо коли ти прожив тут більше, ніж вдома, то вже не можеш сказати, що “там” — рідне, а “тут” — чуже. Та все одно серце мимоволі тягнеться туди, де народився. Щоразу, коли бачу українські новини, або коли до мене приходить молода дівчина з Києва, яка фарбує мені волосся, я думаю: ось вона, Україна, поруч. Я бачу, як українці борються, як  намагаються тут облаштувати своє життя. І розумію — ми, хто виїхав давно, маємо допомагати тим, хто проходить через випробування тепер. Це наш обов’язок.

Вона не любить пафосу й не називає себе волонтеркою — просто каже, що робить, що може. У неї в Берліні невелика квартира, але завжди знайдеться місце для гостей, для поради чи просто для чашки чаю. До того ж Жаннета декілька разів на тиждень веде групові онлайн-заняття з німецької для українських біженців. Гроші, звісно, за це не бере. 

 Катерина Плаксій: “Дезінформаційна машина — це великий організм із різними органами”

Під час однієї із зустрічей у межах навчально-дослідницької поїздки  голова ініціативи INFRA Катерина Плаксій дуже докладно розповіла про інформаційну війну кремля, небезпеку «ліберальних росіян» і силу української солідарності. Вона вже вісім років живе у в німецькому місті Ерланген, яке знаходиться неподалік від  Нюрнберга. Катерина Плаксій народилась у Харкові, там отримала вищу освіту та ступінь доктора філософії з фізико-математичних наук. У Німеччині серед представників української діаспори вона стала відомою завдяки своїй громадянській позиції.  Сьогодні ініціатива INFRA об’єднує українських активістів, журналістів і небайдужих громадян, що борються з російською дезінформацією в Німеччині.

Її діяльність почалася в лютому 2023 року — як реакція на поширення кремлівських наративів у німецькому медіапросторі. З того часу INFRA виросла з невеликої групи волонтерів до потужної мережі громадських діячів, що викривають маніпуляції, організовують акції та проводять просвітницьку роботу.

–        Ми зрозуміли, що ця дезінформаційна машина — це як великий організм із різними органами, які працюють у синергії, – зазначає Катерина Плаксій.  – Неможливо розглядати лише одну її частину, бо вона живиться з усіх боків — через культурні центри, дипломатів, “ліберальних” росіян чи навіть академічні середовища. У нашому регіоні ми бачимо, як російські культурні центри, телеграм-чати та навіть волонтерські групи для українців поширюють кремлівські наративи. Це робиться не завжди відкрито, але системно й цілеспрямовано. У багатьох випадках, за “добрими намірами” стоїть ретельно продумана маніпуляція. І якщо ми не будемо викривати ці механізми — вони знову й знову проникатимуть у наші спільноти.

Катерина наголошує, що російська дезінформація в Німеччині не обмежується пропагандистськими медіа. Кремль вибудував цілу мережу впливу: від культурних інституцій і “Центрів дружби” до Telegram-груп, що маскуються під волонтерські ініціативи. Часто учасники таких спільнот навіть не усвідомлюють, що ретранслюють кремлівські меседжі — «Путін не Росія», «українські націоналісти розпалюють конфлікт», «потрібен мир за будь-яку ціну». На жаль, іноді культуру країни-агресора розповсюджують навіть самі українці. Нещодавно Катерина Плаксій виклала на своїй сторінці у фейсбуці пост, до якого доєднала відеозапис з одного із розважальних закладів у Нюрнберзі. На ньому люди розважаються під російську попсу. І це теж є реалії сьогоднішньої Німеччини.

«Ось, на жаль, атмосфера в місті Нюрнберг. Я розумію, українському бізнесу тут виживати складно, кожен 10-й в місті російськомовний – і це статистика ще до повномасштабного вторгнення, отже, це говорить про те, що російська спільнота тут надзвичайно потужна. Але! Треба ж мати гідність, друзі. Як так, коли в українському закладі на 4-му році повномасштабки лунають пісні рос. виконавців, що прямо підтримали вбивства українців? Я не можу цього осягнути…».

За словами Катерини Плаксій, INFRA починала з викриття російських артистів, які публічно підтримують кремль, — зокрема співачки Анни Нетребко. Після успіху протестів активісти зосередилися на аналітичній роботі: дослідженні фінансування, зв’язків і “гібридних” форм російського впливу. Катерина каже, що боротьба з дезінформацією виявилася набагато складнішою, ніж здавалось на початку.

–        Ми стикаємося не тільки з фейками, а й із психологічними операціями — так званими ІПСО, – наголошує пані Катерина.  – Вони спрямовані на дестабілізацію, моральний тиск, спроби посварити активістів між собою. Проти нас застосовують інфільтрацію провокаторів, репутаційні атаки, юридичні переслідування. Це частина тієї самої стратегії, яка працює в росії проти опозиції. Але ми знаємо: якщо борешся з дезінформацією — вона починає боротися з тобою. І це треба прийняти як частину реальності. Ми бачили, як у команди впроваджувалися “доброчесні” волонтери, які потім розхитували довіру зсередини. Це реальна небезпека, і кожен активіст має розуміти, що він — у полі бою, просто без зброї.

Однією з головних загроз пані Катерина називає юридичний тиск — спроби подати в суд на активістів за їхні публічні заяви чи викриття пропагандистів. Такі позови мають назву SLAPP (Strategic Lawsuit Against Public Participation) — стратегічні судові атаки, покликані виснажити людину психологічно та фінансово. Крім того, активісти стають об’єктами дискредитаційних кампаній — їх намагаються представити як “екстремістів”, “русофобів” або “неконструктивних провокаторів”. Катерина переконана: це не випадкові інциденти, а добре скоординована система тиску, що має коріння у старих радянських методах спецслужб. До речі, сама вона під час одного з проукраїнських мітингів зазнала нападу з боку неадекватного провокатора. Справа довгий час розглядалась у правоохоронний органах і закінчилась…нічим.

Попри це, команда INFRA продовжує свою роботу. Вони аналізують проросійські наративи, співпрацюють із німецькими журналістами, беруть участь у дискусіях, які організовуються на базі громадських організацій, в тому числі німецьких.   Їхня мета — не просто спростовувати фейки, а змінювати сприйняття аудиторії, навчати людей розпізнавати маніпуляції. Катерина каже, що найцінніше в цій боротьбі — людські зв’язки. Вони з командою називають це «інформаційним імунітетом»: коли спільнота навчається перевіряти джерела, довіряти перевіреним людям і підтримувати тих, хто стоїть на інформаційній передовій. Її слова звучать як нагадування всім українцям: війна точиться не тільки в окопах, а й у головах людей. І якщо там переможе брехня — навіть найпотужніша зброя не допоможе.

Фото автора, з відкритих джерел та з архіву героїв. 

Нагадаємо, раніше ми писали про те,  як дніпряни виживають  в Європі.