Майже два місяці тому у Києві розгорівся скандал всеукраїнського рівня: директорка однієї зі шкіл не пустила 1 вересня на уроки тих учнів, які прийшли в шортах. І навіть аргументи та умовляння батьків не допомогли. Чи має бути сьогодні дрес-код у навчальних закладах, як до зовнішнього вигляду учнів ставляться вчителі та батьки, з’ясовувала журналістка видання «Наше місто».
Колготки у сіточку були під забороною
Під час мого шкільного дитинства, яке припало на радянський період, для школярок все було нібито однозначно: коричнева сукня, у будні – чорний фартух, на свята – білий. Але так сталося, що я певний час навчалась у школі, де директорка додатково вигадувала власні варіації дрес-коду. Здавалося, що днями та ночами вона тільки й розмірковувала над тим, що б ще заборонити. Таким чином під сувору заборону час від часу потрапляли колготки у сіточку, кросівки (їх не можна було вдягати зі сукнями), дипломати – їх чомусь певний час було модно носити замість портфелів. Зранку директорка займала позицію на вході до школи і уважно стежила, чи не наважився хтось порушити її вказівки. Якщо таке траплялося, вердикт був однозначний: йти додому й переодягатися.
Попри те, що наприкінці 1980-х в країні вже розпочалася перебудова, а в кінотеатри ми бігали дивитися «Інтердівчинку» та «Маленьку Віру», у школу в жодному разі не можна було вдягати будь-які сережки і навіть наручні годинники. А ще, боронь Боже, зробити якусь цікаву зачіску – наприклад, хвостик на маківці, або хоча б легенький макіяж. Вони також знаходились під забороною жорсткої прибічниці моралі. Моїх однокласниць-порушниць директорка власноруч тягла за той злощасний хвостик до туалету, нахиляла дівчат обличчям до раковини та змушувала змити всю декоративну красу навпіл з їхніми сльозами. Вчителі на все це дивились мовчки, батьки теж не казали ані слова. Такі були часи – бути як всі і, не дай Боже, виділятися. І Слава Богу, що вони минули. Тож коли мій син вирішив піти на міський захід для медалістів у шортах, я сперечалася з ним, але недовго. Врешті решт, ми живемо у країні вільних людей – тож хай йде, в чому хоче.
Чорні губи успіхам у навчанні не заважають
З тих пір минули вже десятки років, але виявляється, питання зовнішнього вигляду школярів досі викликає суперечки. Для когось він досі є символом дисципліни, для інших чіткі вимоги сприймаються як обмеження індивідуальності. У 2019 році Президент України Володимир Зеленський скасував указ президента № 417/96 від 12 червня 1996 року «Про шкільну форму для учнів середніх закладів освіти». Але заклади ще певний час мали особливі, так би мовити, елементи корпоративного шкільного одягу. Звісно, за власним бажанням та згодою батьків.
– У нас певний час були фірмові футболки та жилетки з логотипом нашої школи, – розповідає Ольга Буц, заступниця директора з виховної роботи дніпровського НВК №148 “Планета щастя”. – Батьки це підтримували, дітям подобалося. І хоча після початку великої війни ми вирішили припинити закуповувати ці елементи одягу, у багатьох вони збереглися. Діти час від часу вдягають ті футболки на фізкультуру. Пам’ятаю, що для більшості батьків мати такі речі у гардеробі дитини було зручно – не треба було вигадувати наряди. Але, звісно, за великим рахунком, те, в що вдягнена дитина у школі, не має значення. На її досягнення у навчанні це точно не впливає.
Підтримує колегу й Алла Остроумова, заступниця директора з навчальної роботи дніпровського ліцею № 142.
– Звісно, якщо діти приходять під час спеки, скажімо так, майже голі – тобто у топіках, просимо батьків звернути на це увагу та провести бесіду, – пояснює Алла Остроумова. – А ось у шортах – будь ласка. Теж саме стосується макіяжу – ми не маємо права робити зауваження, навіть якщо дівчата фарбують губи у чорний колір. Те ж саме переважно стосується вчителів – ніяких спеціальних вимог до зовнішнього вигляду, все у межах розумного. До 2022 року для класів, які займалися за програмою «Інтелект України», в нас були деякі особливі елементи одягу. Але потім від цього відмовились. Ми часто бігаємо в укриття, дітям має бути зручно в їхній одежі.
Хоче малинове волосся – хай буде
Донька Олени Буцєвої навчається у шостому класі дніпровського ліцею № 81. Дівчинка вже майже досягла підліткового віку, тож тема неординарного зовнішнього вигляду для неї стає все більш актуальною.
– Кожні часи диктують у цьому питанні різний підхід, – вважає пані Олена. – Наразі ми живемо у надскладних умовах – тривоги, спуски до бомбосховищ. Тож чи доцільно ще роздивлятись, хто в чому прийшов на заняття? Гадаю, ні. Ми стараємося вдягати дітей зручно – щоб в разі чого вони швиденько схопили свої речі та побігли.
Жінка пригадує, що під час навчання у молодшій школі батьки намагались вдягати своїх синів та доньок більш офіційно. Натомість у середній школі одяг став більш вільним. Водночас певні вимоги, звісно, залишаються.
– Якщо донька захоче піти до ліцею у топіку, я попрошу її замінити його на футболку, – пояснює Олена Буцєва. – А ось до шортиків ставлюся позитивно – звичайно, вони мають бути не надто короткі, десь до колін. Взагалі я вважаю, що не треба заважати дітям самовиражатись. Якщо це відбувається в розумних межах та не заважає освітньому процесу – чому ні? Нехай фарбують – і обличчя, і волосся. Хоче дитина волосся малинового кольору – хай буде. Зараз такі важкі часи, що, мабуть, варто дітям дозволяти трохи більше, ніж раніше.
Слово директора має бути мудрим, а не каральним
Директорка дніпровської гімназії № 6 Людмила Морокко переконана: у сучасній школі важливе не те, як дитина одягнена, а як вона почувається, навчається й спілкується. Після початку війни у гімназії, так само як і у багатьох інших навчальних закладах, відмовилися від вимоги носити форму, зосередившись на безпеці та психологічному комфорті учнів.
– Раніше ми не говорили учням: “Білий верх, темний низ”, а казали: “Діловий зовнішній вигляд”, – згадує Людмила Миколаївна. – Нікого не виганяли, екзекуцій не влаштовували. Просто просили дотримуватись ділового стилю, бо це виховує повагу до навчання. А зараз, коли діти по декілька разів на день спускаються в укриття, головне, щоб їм було тепло й зручно. Куртки висять на стільцях, щоб в разі чого не змерзли. Тому вже четвертий рік питання шкільної форми в гімназії не стоїть.
Попри демократичний підхід, у цьому навчальному закладі панує атмосфера поваги та гарного смаку. Учні чудово розуміють, коли варто одягатися святково. На урочисті події діти приходять у вишиванках, костюмах чи ошатних сукнях — без будь-якого примусу. Директорка каже, що ці традиції підтримують самі учні й батьки. А ще вона переконана, що головне у спілкуванні з дітьми — повага й позитив. Якщо дитина експериментує із зачіскою чи стилем, це не привід для осуду, а можливість підкреслити її творчі нахили. Саме через підтримку, а не покарання, виховується впевненість і відповідальність. До речі, у самої Людмили Миколаївни теж креативна зачіска, а волосся пофарбоване в рожевий колір. Каже, що учні часто роблять їй компліменти з цього приводу.
– Якщо я хочу зробити комусь зауваження, я це роблю в позитиві, – ділиться досвідом Людмила Морокко. – Кажу: у тебе цікава зачіска, ти креативний — навіть якщо вона трохи дивна. Це не критика, це підкреслення індивідуальності. Є у нас хлопчик, який ходить з хвостиком — мені подобається, бо він охайний, і я кажу: «Тобі личить». Ми з дітьми спілкуємося через довіру, а не через заборони. Бо головне не форма — головне, щоб дитина почувалася прийнятою, щоб вона поважала себе та інших. Я навіть якщо хочу щось поправити, роблю це з усмішкою. Позитив працює краще за будь-яке зауваження.
Нещодавно вчителі гімназії № 6 захотіли мати власні символи спільноти — футболки з логотипом школи. Ініціатива пішла саме від педагогічного колективу. Зробили це під час війни, коли хотілося єдності. Замовили 60 футболок, зробили спільне фото — і це стало маленьким символом їхньої команди. Педагоги носять ці футболки на різні заходи, під час семінарів або просто тоді, коли хочуть продемонструвати єдність. Що стосується дітей, у гімназії є спеціальні футболки для учасників патріотичного гуртка «Джура», а педагоги з інклюзивної освіти мають білі футболки з написом «Без меж». Усе це — ініціативи, що об’єднують, але їх ніхто не нав’язує.
– Я дивилася інтерв’ю з тією сумно звісною київською директоркою і вважаю, що вона неправа, – наголошує Людмила Морокко. – Бо слово керівника закладу має бути мудрим, не каральним. Наприклад, якось один наш учень пошкодив двері. Я запросила його тата і сказала: «У вас найкраща дитина, але зараз ми поговоримо про його не дуже гарний вчинок». В результаті батько сам запропонував відремонтувати двері за гроші, які накопичував його син, а хлопчик запам’ятав цей урок на все життя. Для директорки це найкращий результат — коли розмова виховує більше, ніж покарання. Я намагаюся дружити з батьками. Бо якщо і школа, і родина зацікавлені в розвитку дитини, то не може бути ворожнечі. Ми повинні слухати одне одного й шукати рішення разом.
Фото Валерія Кравченка та Володимира Федорищева.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, скільки коштує у Дніпрі зібрати учня до школи у 2025 році.
Категорія: Новини Дніпра, Освіта, Тема дня
