ЕКСКЛЮЗИВ Врятовані життя у нагороду: лікарі Дніпра – справжні герої

27 липня в Україні відзначають День медичного працівника — професійне свято людей, які щодня стоять на варті людського життя. У мирний час це свято про турботу, професіоналізм і жертовність. Але у воєнний — про героїзм, витривалість і неймовірну людську силу. Повномасштабна війна перетворила медицину на ще один фронт — з не менш драматичними битвами за кожне життя.

У цій новій реальності Дніпро став своєрідним медичним форпостом країни. Саме сюди щодня доправляють поранених бійців, цивільних, людей, які втратили все, крім надії. У дніпровських лікарнях не вщухає робота — цілодобові операційні, перев’язки, діагностика, психологічна підтримка. Тут щодня відбувається те, що можна назвати дивом — руками лікарів, медсестер, фельдшерів, санітарів.

Сьогодні журналісти “Наше місто” розповідають історії медиків Дніпра, які, попри втому, біль і постійну небезпеку, не зупиняють свою роботу. Вони рятують, підтримують і надихають. 

Людина-легенда: історія онкоторакального хірурга з Дніпра

Напередодні Дня медичного працівника ми поспілкувались з онкоторакальним хірургом Глібом Борисовичем — людиною, яка десятиліттями рятує життя, не втрачаючи ані фахової майстерності, ані чуйного серця.

Наша розмова періодично переривалася. Спершу — через виклик лікаря до пацієнта, якого привезли у важкому стані, потім ще раз – задля невідкладної консультації. 

– У такі моменти не думаєш про інтерв’ю, я – не артист, я – лікар, моя місія – рятувати, — говорить він щиро. Але саме ця спокійна самовідданість — найвища форма професіоналізму. 

Гліб Борисович – онкоторакальний хірург вищої категорії, заслужений лікар України.  Понад півстоліття у медицині, тисячі врятованих життів, операції, багато з яких — унікальні, ризиковані. Складні випадки поранень на серці, легенях, грудній клітці. З 2014 року він оперував тяжко поранених військових, навчив цілу плеяду торакальних хірургів. Має нагороди від Міністерства оборони, відзнаки командувача ЗСУ тощо. 

Випадковість, що стала долею

Гліб Борисович не планував пов’язувати своє життя з медициною. Народився у Луганській області, мріяв про кар’єру військового, але доля мала інші плани. 

– Я не мріяв бути лікарем, – пригадує Гліб Борисович. –  Спочатку пробував вступити до військово-морського училища, не вдалося.  Потім вчився в індустріальному інституті. Але життя розпорядилося інакше. У Донецьку я випадково познайомився з хлопцями зі Сватового, які навчалися в медінституті. Вони запросили мене до себе, і я опинився в медичній атмосфері. Розмови про медицину, приклади з життя, заняття – усе це захопило. Я бачив людей, які потребували допомоги, особливо поранених внаслідок Другої світової. Щось клацнуло, і я вирішив вступати до медичного інституту. Вчився у Донецьку, потім перевівся до Дніпра.

Спочатку Гліб Борисович обрав педіатрію, але біль маленьких пацієнтів виявився для нього занадто важким випробуванням. 

– Серце не витримує, коли бачиш хворих діток, – зізнається він. – Це найстрашніше.

Перейшовши на лікувальний факультет, він знайшов своє місце у хірургії, зокрема в онкоторакальній, де його талант і наполегливість розкрилися повною мірою.

Уроки від наставників

Гліб Борисович із теплотою згадує своїх наставників, які сформували його як професіонала. 

– Чудові вчителі були у мене – плеяда провідних професорів України, – розповідає він. – Наставники, які стежили, щоб ми правильно виконували всі вимоги. До них можна було в будь-який час звернутися.

Особливе місце в його спогадах посідає рентгенолог, який навчив його тонкостям діагностики. 

– Дослідження рентгенологічні дають змогу виявити пухлину органів грудної порожнини, – додав Гліб Борисович. – І ось я прибігав із десятками рентген-знімків і хотів швиденько попросити у нього допомогти. Він мене саджав, давав чай і вчив, як треба дивитися, що треба бачити, який порядок. 

Серед його наставників була й Ольга Матвіївна Авілова, одна з найкращих торакальних хірургинь XX–XXI століття. 

– Вона могла виконувати складні пластичні операції на бронхах, – ділиться Гліб Борисович. – Поруч із такими людьми ти вчишся не лише техніці, а й людяності.

Незабутні моменти в лікарні

Під час навчання він працював медбратом в одній з лікарень Дніпра. Це стало для Гліба Борисовича школою життя. 

– Лікарня чергувала по місту двічі на тиждень, – згадує він. – Привозили поранених із такими травмами, які важко уявити. Пам’ятаю жінку, в якої було 43 поранення, у тому числі серця й легенів. Ми боролися за її життя і врятували.

Особливо врізався у пам’ять випадок із прямим переливанням крові. 

– Була ніч, велика крововтрата, – додає Гліб Борисович. – У пацієнтки було порушення системи згортання крові. Ми зателефонували своїм колегам із потрібною групою крові, і шестеро людей приїхали. Перелили кров, жінка вижила. Її тоді провідували майже всі наші співробітники. 

Зараз Гліб Борисович — не просто лікар. Він — наставник, організатор, рушійна сила відділення.

 – У нас дружний колектив, – додає Гліб Борисович. – Ми завжди допомагаємо один одному. Багато колег проходили стажування в Австрії, Італії, Німеччині, привозячи нові знання та вдосконалюючи роботу відділення.

Одним із найзворушливіших моментів для Гліба Борисовича став випадок, коли пацієнт шукав його 20 років, щоб подякувати за врятоване життя. 

-Він знайшов мене через телепередачу, – ділиться лікар. – Приїхав із сім’єю, привіз баночку меду і сказав: “20 років живу завдяки вам”. Це ті моменти, заради яких варто працювати.

Проте найважче для хірурга – втрата пацієнта. 

– Якщо людина помирає, навіть коли ти знаєш, що ніхто у світі не зміг би її врятувати, все одно звинувачуєш себе, – зізнається Гліб Борисович. – Думаєш: що міг зробити ще? А потім заходять родичі, плачуть… Я три дні не можу вести звичайний спосіб життя після таких втрат. Це важко. Це біль. 

Медицина – це покликання

Сьогодні Гліб Борисович разом із колегами активно допомагає захисникам України. 

– Наші хірурги – нейрохірурги, торакальні, судинні – виконують операції на рівні Європи, – говорить він із захопленням. – Більшість поранених повертаються в стрій. Іноді вони ще з незагоєними ранами просяться на фронт. Це вражає і переповнює гордістю.

Попри напружену роботу, Гліб Борисович зберіг у собі просту людяність.

– Я люблю пожартувати, це допомагає триматися, – зізнається Гліб Борисович. – Але коли бабуся-пацієнтка тобі дякує — щиро, по-дитячому — тоді стриматися складно. Сльози душать. 

Гліб Борисович не любить гучних слів. Але колеги називають його — людина-легенда. Він один з тих, хто не лише лікує, а й формує покоління нових лікарів, вчить не боятися складного, не втрачати душу і завжди пам’ятати: кожне врятоване життя — це найвища нагорода.

– Найстрашніше — безпорадність, – підсумовує він. – Але найкраще — коли людина після операції знову може жити. Тоді й ти живеш разом із нею.

Зі святом, лікарю. І дякуємо — за кожне врятоване життя, за кожну щиру усмішку, за силу і теплоту вашого серця.

Психіатрія, реабілітація, військова медицина: професійний шлях Юлії Валентинівни

Від психіатричної лікарні до передової на Донеччині, від воєнної медицини до фізичної реабілітації — шлях Юлії Валентинівни у професії складний, але сповнений глибокого сенсу. Майже три десятиліття вона рятує, підтримує і відновлює життя людей у найрізноманітніших умовах. Її історія — це розповідь про витривалість, людяність і силу духу, що не згасає навіть у найтемніші часи.

– У мене матуся була лікарем, тож у нас сімейна династія, — ділиться медикиня. – Інакше і не може бути.

Юлія Валентинівна розпочала свою кар’єру як терапевтка, але згодом обрала спеціалізацію — фізіотерапію. З 1998 року вона працювала лікарем-фізіотерапевтом, а у 2020 році, коли в Україні почала активно розвиватися реабілітаційна медицина, пройшла спеціалізацію з фізичної та реабілітаційної медицини.

Близько 20 років Юлія Валентинівна працювала у психіатричній лікарні, поєднуючи обов’язки терапевта і фізіотерапевта. Робота з важкими пацієнтами вимагала не лише професійних знань, а й уміння знаходити підхід до кожного.

– Я працювала у психіатричній лікарні з суворим наглядом, – розповідає лікарка. – Пацієнти, до психіатрів може і ставились якось по-іншому. А до фізіотерапевта, який допомагав саме з тими проблемами, з якими вони звертались, хворі дуже гарно ставились. Жодних труднощів не було.

Робота у психіатрії була непростою: нічні чергування, складні випадки. Але Юлія Валентинівна завжди знаходила сили залишатися професіоналом.

– У психіатрії у нас було багато чергувань і пацієнти були тяжкі, — додає вона. – Причому настільки, що там були розумово відсталі, які могли дозволити собі проковтнути ті ж шашки, наприклад, під час гри.

Служба у Нацгвардії: випробування війною

Після роботи у психіатричній лікарні Юлія Валентинівна служила у Національній гвардії, де обіймала посаду начальниці медпункту. У 2022 році, напередодні повномасштабного вторгнення, вона опинилася у Донецькій області — у Кураховому. Війна принесла нові виклики, які вимагали не лише медичних знань, а й величезної психологічної стійкості.

– Ми дев’ятого лютого приїхали у Донецьку область на навчання, — розповідає Юлія Валентинівна. – І через пару тижнів почалося повномасштабне вторгнення. Не можу описати, що відчувала тоді. Пригадую, як мені телефонували рідні з Дніпра і розповідали про вибухи. А я служила у Кураховому, неподалік – Мар’їнка. Найскладніше було опізнавати своїх бійців, знайти свого воїна або визначити, де він. Чи поранений, чи у полон потрапив, чи десь залишився на полі бою. Інколи телефонувала рідним, дізнавалась особливі прикмети, щоб зрозуміти, чи той це чоловік.

Вона координувала пошуки поранених, їздила по госпіталях і навіть моргах, щоб ідентифікувати бійців. Цей досвід залишив глибокий слід в її душі.

– Моя пам’ять намагається витіснити ці спогади, за три роки я дуже багато працювала з психологом, — зізнається вона. – Було важко саме морально. Тому зараз намагаюсь не згадувати ті події.

Повернення до цивільної медицини

Після служби Юлія Валентинівна повернулася до роботи у цивільному медзакладі. Зараз вона працює з пацієнтами, які потребують реабілітації. Її нова роль дозволяє зосередитися на допомозі людям, які прагнуть повернутися до активного життя.

– Тут і після інсультів пацієнти, і після складних переломів, — ділиться лікарка. – Пацієнти в основному більш старшого віку. І коли ти дізнаєшся, що людину, яка їхала на велосипеді у 78 років, збила машина, ти розумієш, що життя у 78 років не закінчується. Воно так само продовжується, як і у 40, і у 50.

Ці моменти надихають Юлію Валентинівну і нагадують, чому вона обрала медицину. За 28 років роботи вона навчилася цінувати кожну посмішку своїх пацієнтів і радіти їхнім успіхам.

Від ляльок – до справжніх пацієнтів: історія сімейної лікарки

Олена Олександрівна прийшла на прийом до сімейного лікаря. Раніше жінка мешкала неподалік, а зараз переїхала до іншого району, але все одно приїздить до Оксани Станіславівни. За багато років вона стала для неї не просто лікарем, а тією, кому можна довірити найголовніше — здоров’я і душу. 

– До мене тут добре ставляться, це найкраща лікарка, – сказала пацієнтка. – Можно прийти, все розповісти, вона мене розуміє з півслова, виписує потрібні ліки. Це дуже важлива робота – сімейний лікар. Перший, до кого звертаємось, якщо щось болить. Зичу їй здоров’я. Я такого лікаря більше не знайду ніде. Щиро дякую вам за вашу працю.

Оксана Станіславівна працює сімейною лікаркою з 2014 року. Але її шлях до медицини почався значно раніше.

– Я з дитинства хотіла лікувати людей, – зізнається Оксана Станіславівна. – Напевно, ще в дитячому садочку, коли запитали, ким хочу стати, я відразу сказала, що лікаркою. У мене так багато ляльок було, і я їх всіх лікувала, перев’язки робила… От, звідти все й пішло.

Перші пацієнтки — ляльки, перший досвід — робота акушеркою після медичного училища. Потім — медичний інститут, гінекологія. Але десь в глибині душі вона продовжувала шукати нові можливості.

– Мені захотілося ще попробувати щось нове, – додає Оксана Станіславівна. – І я пройшла спеціалізацію з сімейної медицини. Шукала себе, хотіла якесь особливе призначення… Ось так я стала сімейною лікаркою. Це мені більш до душі.

Хоча гінекологічні знання не залишилися в минулому — навпаки, вони допомагають у щоденній роботі.

– Це дуже потрібно — і для дітей, і для бабусь, і для молодих, – додає лікарка. –  І жінки звертаються, і вагітні. Тобто у мене спостерігаються пацієнти від народження і протягом усього життя.

У середу в кабінеті — особливий день. День, коли приходять малюки.

– Це у нас день розрядки, — усміхається лікарка. — Малюки — це початок нового життя, це прекрасно. Ми перевіряємо, як дитина розвивається, грається, росте, які в неї показники. Це дає нам, медикам, сили. Це не лише медичний огляд, це — спостереження за маленькими долями, що з кожним візитом стають ближчими нам. Найбільше мені подобається, коли жінка приходить вагітною, потім — з немовлям, а потім — з дорослою дитиною. І вже та дитина сама щось розповідає нам. Це дуже хвилює. Бо вони довіряють нам. Приходять цілими родинами.

Та сьогодні робота лікаря — це не лише про діагнози й лікування. Це про ментальність, про серце, яке змушене витримувати великі навантаження.

– Зараз війна, і багато пацієнтів психоемоційно нестабільні, – констатує Оксана Станіславівна. – Доводиться довго вислуховувати, хочеться всім допомогти. Сімейні лікарі пройшли навчання — вони ще і психологи. Якщо бачу, що моєї допомоги недостатньо, направляю до психотерапевта чи психіатра. Через війну таких випадків стало значно більше.

Оксана Станіславівна впевнена — найважливіше в її професії це терпіння, розуміння і співчуття.

– Ніколи не шкодувала, що стала лікаркою, — каже вона, — бо це була мрія. І я впевнена: якщо є у людини здоров’я — буде і психоемоційна стабільність. А тоді вже здійснюються всі мрії.

І ось у коридорі знову лунають кроки, черговий пацієнт прийшов на прийом. А ми зичимо їм здоров’я і вирушаємо до наступного героя нашої статті.

Коли чуєш: “Дякую, лікарю”, розумієш — день прожитий не дарма

Кожна історія медика — це розповідь про вибір не лише професії, а й способу життя. Для Анатолія Віталійовича, сімейного лікаря із Дніпра, медицина — це покликання.

– Я завжди знав, ким хочу бути, — усміхається Анатолій. – У школі, коли були вистави, я завжди одягав білий халат. Казав, що буду грати лікаря.

Його мама — офтальмологиня, тож змалечку хлопець спостерігав за її роботою, переймав атмосферу медичної відповідальності, любові до пацієнтів і вміння допомагати.

– Медиками не стають — ними народжуються, — впевнений він. – Це має бути від щирого серця. Якщо душа бажає займатися медициною — значить, це твоє.

У 2000 році Анатолій без вагань вступив до медичного вишу в Дніпрі. Інші варіанти навіть не розглядав — тільки лікувальна справа. Нині вже п’ятий рік працює як лікар загальної практики. Щодня приймає пацієнтів, вислуховує, лікує, підтримує — і постійно навчається.

– Головне в нашій роботі — це не лише знання, — розповідає Анатолій. – А ще співчуття та самовіддача. Без цього неможливо працювати з людьми.

Сімейний лікар — це не просто фахівець, до якого звертаються зі скаргами. Це часто перший, хто бачить тривогу в очах, розпізнає хворобу ще до результатів аналізів і іноді рятує життя. Так було й у випадку з однією з його пацієнток похилого віку.

– Я вважаю, що врятував їй життя двічі, — згадує він. – Перший раз — під час ковіду. Вона відмовилась від госпіталізації, тож довелося лікувати вдома. Було важко: сатурація падала, стан нестабільний. Але ми впоралися.

Другий випадок стався через деякий час: інфаркт. Анатолій вчасно діагностував і викликав швидку — жінку госпіталізували. Завдяки його уважності вона змогла повернутися до звичного життя.

– Ця людина досі приходить до мене, дякує, — каже лікар. – І от у такі моменти відчуваєш моральне задоволення. Заради цього варто працювати.

Окрім медичних складнощів, є ще й людський фактор. Робота з людьми — одна з найтяжчих, особливо у стресовий воєнний час. Пацієнти у постійному стресі, часто не сплять ночами через обстріли. Але лікар мусить бути опорою — спокійним, зібраним, уважним.

– Під час війни працювати складніше — люди дуже тривожні, — переконаний Анатолій. – Але ми повинні бути терплячими з ними. Лікар має рухатися вперед, постійно навчатися, вдосконалюватися. Це не просто робота — це служіння людям.

Сімейний лікар, як ніхто, бачить картину життя пацієнтів — від новонароджених до людей похилого віку. Часто він спостерігає за окремими родинами, знає їхню історію, хвороби, звички.

Анатолій Віталійович — один із тих молодих медиків, які щодня доводять: лікар — це не про престиж чи стабільність. Це про людяність, професіоналізм і глибоку повагу до життя.

– Коли пацієнт каже: “Спасибі, лікарю, ви мені допомогли”, — я розумію, що цей день прожитий не дарма.

Історія кардіологині з Дніпра,  до якої приїжджають пацієнти навіть з-за кордону

У невеличкому кабінеті кардіолога цього ранку все звично. В коридорі пацієнти очікують своєї черги. Серед них — Катерина Юріївна. Жінка не просто прийшла на прийом — вона подолала понад тисячу кілометрів з Будапешта, аби потрапити саме до дніпровської лікарки.

– Я приїхала у Дніпро до рідних ненадовго, — розповідає вона. — Але одразу вирішила звернутися до місцевих лікарів. Через війну ми з дітьми живемо за кордоном, в Угорщині. Але медицина там зовсім інша. Якщо щось потрібно — намагаємося приїхати сюди. І ліки купити, і до медиків звернутися.

В її словах прозвучала прихована туга. За рідною землею, за простотою спілкування, за впевненістю у діагнозі.

– У Будапешті ти записався — і чекаєш місяць-два, – додає жінка. – А тут у той же день на прийом потрапила. І поговорити можна, і подивляться уважно, і ліки призначили, з собою їх візьму. 

Її оглядала Оксана Олегівна — кардіологиня, яка щодня приймає десятки пацієнтів у Дніпрі. Її історія — не з фільмів і не з книжок. Це розповідь про шлях від медичної академії до терапевтичного відділення, а потім –  кабінету кардіолога, про щоденну відповідальність і постійне навчання.

– Я вирішила стати лікарем ще у 9 класі, іншу професію навіть не розглядала, — згадує Оксана Олегівна.

Закінчила Дніпропетровську медичну академію. Спочатку працювала терапевтом у лікарні швидкої допомоги — складні чергування, великі навантаження, щоденні виклики. Але з часом зрозуміла: хоче більше — отримати вузьку спеціалізацію. Обрала кардіологію.

– Це дуже складна сфера, – зізнається медикиня. – У нас непрості пацієнти — аритмії, вади серця, гіпертензії… Але все можна контролювати, підтримувати. І коли допомагаєш людині одужати — ці відчуття не передати словами.

Серед випадків, які найбільше запам’яталися, лікарка розповідає про жінку з відривом хорди мітрального клапана — складний діагноз, небезпечний стан.

– Вона задихалась, тиск був низький, — каже лікарка. – Я зробила УЗД, і одразу зрозуміла — це терміновий випадок. Її направили у відділення, вона була прооперована. Зараз жива, здорова. Ми врятували їй життя.

Оксана Олегівна сама проводить УЗД — не кожен кардіолог має таку навичку.

– Це як подивитися всередину серця, — пояснює вона. – Коли чуєш шум — і відразу бачиш, що саме не так. Це дуже допомагає у роботі. Кардіолог — це не фініш, це марафон. Медицина постійно змінюється. Завжди є чому вчитись.

На запитання, що б вона хотіла побажати своїм колегам до професійного свята, Оксана Олегівна не роздумує:

– Терпіння і миру. І головне – щоб наші серця билися спокійно — і у прямому, і у переносному сенсі.

У День лікаря ми вкотре усвідомлюємо, наскільки важлива їхня праця. Щиро дякуємо їм за терпіння, силу духу і віру в людей. Бажаємо, щоб наступне професійне свято медики зустріли у мирних умовах, де їхні навички і знання потрібні лише для лікування звичайних хвороб, а не для порятунку поранених від наслідків війни. Нехай праця приносить лише радість, а життя буде сповнене здоров’я і позитиву.

Фото Володимира Федорищева.

Читайте також: Загрози життю немає: у міській лікарні Дніпра врятували 123 постраждалих після вибухів 24 червня.

Раніше ми писали: Фахівці однієї з дніпровських лікарень пройшли успішне стажування з мікросудинної та реконструктивної хірургії.