Олександр – лікар-анестезіолог однієї з міських лікарень Дніпра. Він працює тут більше 30 років, починаючи зі студентських років, пережив важкі часи пандемії, рятує військових і цивільних після наймасштабніших обстрілів. Як команда лікарів справляється з навантаженням, що найбільше зачіпає серце та у чому дніпровська медицина зробила гігантський ривок, герой у білому халаті розповів журналістам “Наше місто”.
«Майже все життя в міській лікарні»
— Олександре, розкажіть про себе. Як ви прийшли в медицину?
— Я працюю тут з 1986 року, коли прийшов ще студентом Дніпропетровського медичного інституту. Тобто можна сказати, що майже все життя провів у цій лікарні.
— Чому обрали саме анестезіологію?
— Коли я навчався, це був найпрестижніший фах. Ми працювали з найновішою апаратурою, і нам здавалося, що ми супергерої.
«Коли почалася війна, ми вже мали досвід»
— Як лікарня пережила початок повномасштабного вторгнення?
— Насправді складнощі розпочалися далеко до 2022 року. Перші поранені з’явилися ще в серпні 2014-го, коли з Іловайська до нас привезли хлопців, які десять днів не отримували медичної допомоги. Тоді не було таких медикаментів, апаратури, досвіду, тому було дуже страшно і боляче це все бачити. У 2015-му – оборона Донецького аеропорту, надскладні випадки. Один із військових тричі пережив зупинку серця. Ми його “завели”, врятували. Він живий, служить на Запорізькому напрямку. Приїжджає до нас, привозить щось до чаю. Згадуємо, як воно було. Але виявилося, що ті дні ще не були найважчими…
Потім був COVID-19, і кількість ліжок збільшили вчетверо. Хто б міг подумати, що ці місця знадобляться для війни?
Тому, можна сказати, що технічно і професіонально ми були готові. Проте хоч і звикли щоденно вести боротьбу зі смертю, чуємо страшні історії від наших хлопців, морально це витримати – не кожному під силу. Найстрашніше – бачити очі батьків, які приїжджають до поранених синів.Те, що переживає Україна, – це надлюдські страждання.
«Сьогодні наша лікарня – на рівні Манхеттена»
— Як змінилися можливості лікарні за останні роки?
— Війна співпала з масштабним оновленням лікарні. З’явилися нові апарати ШВЛ, штучні нирки, ендоскопічне обладнання. Якщо порівняти з тим, що було, наприклад, у 2015-2017 роках – зараз у нас лікарня, як на Манхеттені. Кількість наркозів збільшилася, як мінімум у 4 рази, кількість пролікованих – у 3-3,5 рази. Те, що лікарі роблять за день, 10 років назад здавалося б неможливим.
«Наш колектив – це ядро, яке не зламати»
— Як війна вплинула на ваш колектив?
— Ми – одна велика сім’я. Лише одиниці виїхали за кордон. Найважче нашим медсестрам: зарплати менші, навантаження величезне. Частина персоналу – це люди з тимчасово окупованих територій: Лисичанська, Сіверськодонецька, Мар’їнки, Гуляйполя. Ми цим людям хочемо в ноги поклонитися, дуже їх поважаємо і любимо. Вони працюють на повну, ми їм дуже вдячні.
Допомагають і наші студенти. Колись і ми були на їхньому місці, а тепер вони чергують уночі, вчаться, стають лікарями. Ми вже приглядаємося до молодих фахівців – хтось із них залишиться працювати в лікарні, бо нам потрібна нова генерація.
«Коли чуєш тривогу, завжди думаєш: куди прилетить?»
— Чи є історія, яка найбільше зачепила вас за останні роки?
— Не хочу виділяти щось одне. Це щоденний калейдоскоп болю. Наприклад, після ракетного удару біля «Аполло» привезли п’ятьох людей – не всі вижили. Після удару на Криворізькому шосе було страшно. Набережна Перемоги, 118… Коли чуєш тривогу, завжди думаєш: куди прилетить, і найбільше переживаєш, щоб не привезли твоїх близьких.
«Анестезіологія – це боротьба за кожну секунду»
— Що найголовніше в роботі анестезіолога?
— Наша спеціальність в Україні називається анестезіологія і інтенсивна терапія. Тоді, як, наприклад, у Німеччині вони повністю розділені. Одні роблять наркози, інші працюють в палатах інтенсивної терапії. А ми – два в одному.
Анестезіологія – це баланс між життям і смертю. Диявол ховається у дрібницях. Наші препарати є анафілактоїдними, можуть викликати зупинку серця, бронхоспазм. Тому ми завжди маємо план А, В, С. Якщо ти знаєш, що робити в будь-якій ситуації – ти нічого не боїшся.
«Ми не зупинимося»
— Що вас мотивує продовжувати працювати?
— Ми знаємо, що війна закінчиться, і нам доведеться відновлювати країну. Потрібно жити. Я не бачу себе за кордоном, мене там ніхто не чекає, хоча і маю чимало родичів. Не бачать себе там і мої діти. Ми впевнені, що витримаємо це все! Куди ви, пацієнти, без нас дінетеся?! (посміхається – авт.).
Мине час, закінчиться війна, гострі поранення. Будуть операції, протези, реабілітація. Нам треба буде “ремонтувати” багатьох наших пацієнтів, щоб вони працювали, створювали сім’ї, народжували нових українців. Наше завдання – повернути до повноцінного життя людей, навіть із найтяжчими травмами.
Олександр та його команда не зупиняються ні на мить. Вони працюють попри втому, біль та страх, знаючи, що кожен їхній рух може врятувати життя. Війна триває, і попереду ще багато випробувань. Але ці лікарі впевнені: вони вистоять, адже їхня місія – не лише рятувати життя, а й дарувати надію. І коли настане день перемоги, вони продовжать свою справу – відновлювати, лікувати, допомагати. Бо саме завдяки таким людям, як Олександр, Україна житиме.
Фото Валерія Кравченка.
Категорія: Новини Дніпра, Новини здоров'я Дніпра, Тема дня
Позначки: Головне, Здоров'я, Україна Росія війна
