ЕКСКЛЮЗИВ Кохання та війна: як мешканці Дніпра їздять на побачення під обстрілами та отримують подарунки з фронту 

Війна – це час випробувань, болю та втрат. Проте навіть у найтемніші часи людські серця знаходять місце для кохання. Історії кохання, народжені на війні, особливі, сповнені сили, відданості та віри у майбутнє. До Дня святого Валентина “Наше місто” зібрало кілька таких історій, щоб вшанувати кохання, яке не знає кордонів та обставин.

Замість обручок – кільця від гранат

Дніпрянин Сергій Клепач, який у мирному житті працював режисером у “Дніпро Опера”, до війни не міг навіть уявити, що одружиться майже у польових умовах. У воєнний час він усвідомив швидкоплинність життя та важливість кожного моменту, проведеного з близькою людиною. Із своєю коханою Оленою Сергій познайомився ще до війни. Від перших днів повномасштабного вторгнення ворога обидва стали волонтерами. А незабаром Сергій став на захист країни у складі однієї з бригад тероборони. Саме тоді пара і вирішила одружитися. 

Незважаючи на складні обставини, Сергій мріяв зробити одруження яскравим та незабутнім. Неподалік від позицій своєї бригади він виявив сільський Будинок культури з залом і навіть із справжніми лаштунками.

Я звернувся до головного режисера “Дніпро Опера”, розповів йому про плани на одруження і попросив допомоги в організації. Театр організував концертну бригаду. Костюмери навіть підібрали сукню для нареченої, а я, звичайно, був у військовій формі, – згадує Сергій.

Цікаво, що шлюбну церемонію для наречених проводив комбат. 

Єдине, він попросив, щоб йому склали текст, який треба говорити, бо в нього ніколи не було аналогічного досвіду. Я знайшов у сільраді жінку, яка проводила шлюбні церемонії, вона дала зразок. Тексту було дуже багато і я сам його скоротив до однієї сторінки. Комбат схвалив таку лаконічність. Залишалося лише знайти обручальні кільця, – згадує військовий.

Замість обручок наречені використали звичайні кільця від гранат, які залишилися після навчань. Вже понад два роки пара зберігає їх вдома на почесному місці. 

Закрили кохання на ключ на простріляному містку

Своє кохання вони закрили на замок, який залишили на простріляному містку в Ізюмі на Харківщині, а ключ кинули у річку Сіверський Донець. Медик-волонтер з Дніпра Дарина Сливка каже, що Ізюм важливе місто для неї та її коханого. Його підрозділ брав участь у звільненні цього населеного пункту і саме там у пари почалися серйозні стосунки. Дарина не показує обличчя та не називає ім’я коханого, бо він продовжує виконувати важливі завдання на передовій.

Ми познайомились у вересні 2022-го. На фронті загинув мій близький друг і саме на його похоронах я вперше побачила чоловіка, який стане найдорожчою для мене людиною. Виявилося, що мій загиблий друг був його командиром. Я вперше звернула на нього увагу під час похорон, я дуже чутлива до чоловічих сльоз, а на церемонії прощання їх ніхто не міг стримувати, – згадує Дарина.

Так сталося, що під час поминального обіду Дарина сиділа поряд із цим мужнім красенем з темною бородою. 

Ми зустрілися очима і ніби між нами пробігла іскра, це було кохання з першого погляду. Але він не міг надовго затримуватися і разом з побратимами одразу після обіду поїхав на фронт. Я досі пам’ятаю свої відчуття, коли я стояла та дивилася, як вони збираються та йдуть. Цілий тиждень цей хлопець не виходив у мене з голови і я знайшла його у фейсбуці, перша написала йому повідомлення. Я спитала як справи, а він відповів: “Ми знову у цій сумній Донецькій області”. Я написала: “Бережіть себе, дякую за те, що ви робите для нас”. А він відповів: “Буду радий спілкуванню”. Після цього все і почалося, – розповідає Дарина.

Дарина стала їздити до коханого. Вона була у Слов’янську, Краматорську, Ізюмі, Покровську – повторювала за ним майже всю його військову географію. 

Я навіть під обстріл потрапила, але я розуміла, куди я їду і мене ніщо не лякало.  Перед очима у мене був тільки він. Були випадки, коли я їхала до Харкова, щоб зустрітися з ним лише на 40 хвилин. Цей час пролітав в одну мить, я рахувала хвилини, це було дуже важко. Одного разу ми затрималися на 48 хвилин і кожна хвилина – як подарунок, – каже Дарина.

Дівчина за фахом ветеринар, але з самого початку війни вона працює як медик-волонтер. Одним з її завдань було лікування полонених росіян. Їм зберігали життя, щоб вони дожили до полону та перетворилися на обмінний фонд. Відтепер коханий заборонив Дарині робити будь що, пов’язане з війною. Вона повернулася до улюбленої ветеринарної практики. Пара нестерпно чекає мирних часів та мріє про дитину.

Подарунок з фронту та кохання через кілометри

“Вітаю тебе, люба моя! Пробач, що сьогодні я не поруч з тобою, що не можу обійняти, поцілувати, привітати. Невеликий букет квітів, невеличкий подарунок – від всього серця, кохана! Не журись, все буде добре!))” – ці слова від чоловіка до сліз розчулили дніпрянку Людмилу Галицьку у день її 50-річчя. Але, з’ясувалося, що це тільки початок сюрпризів від  її чоловіка, який знаходиться у зоні бойових дій у складі однієї з бригад тероборони. Другою частиною привітання стала доставка квітів від коханого, а третьою – подарунок у вигляді найулюбленішого сету суші.

Людмила та Влад разом 33 роки, їхня донька вже має власну родину. Втім, під час війни їхні почуття спалахнули з новою силою.

Почуття дуже сильно змінилися, я всюди хожу з телефоном, щоб не пропустити його дзвіночок. Я розумію, що без цієї людини я не можу, я дихаю ним і дуже боюся його втратити. Він там моя броня, а я тут – його тил і війна не перешкоджає нашому коханню. Я йому завжди кажу; “Я тебе кохаю, я тебе чекаю, я поруч”, – розповідає Людмила.  

Вони вже давно не бачились і жінка дуже чекає, коли коханому дадуть відпустку. Очікується, що вона як раз співпаде з Днем усіх закоханих, який святкують 14 лютого. 

Кохання народилось в АТО

Анна та Сергій – одна з перших пар у Дніпрі, кохання яких народилося на війні. Все сталося ще у 2014-му. 

Я звичайна дівчина волонтер, він артилерист – його бригада була у складі батальйону, якому ми допомагали. Він зробив мені пропозицію вже через два тижні нашого знайомства, а через півроку ми одружилися. Спочатку у нас було вінчання, а потім офіційний розпис. Ми щасливі разом вже 10 років. На жаль, на початку війни загинув наш друг, який був свідком на нашому весілля, – каже Анна Кабова.

За роки життя пари змінилося. Сергій – кадровий військовий і працює у військкоматі, бо ще в АТО отримав серйозні проблеми зі здоров’ям. А Анна вже не волонтер, а військовослужбовиця.

Ми 24/7 на зв’язку. Він завжди знає, де я знаходжусь, а я в курсі його справ. Ми дуже цінуємо час, який проводимо разом. Зараз ми мало бачимось, бо є служба і я знаходжусь у розташуванні частини. Але ми постійно щось пишемо один одному і телефонуємо завжди, коли є можливість, – каже Анна.

Вона вважає себе щасливою жінкою, чекає миру та можливості бути весь час поруч з коханим чоловіком.

У мене найкращий чоловік, він моя підтримка, моя стіна, мій найкращий друг. Ми дуже близькі один одному люди. Я себе без нього не уявляю, – зізнається Анна.

Кохання надає крила

Кохання на війні – це особливий феномен, який надає людям неймовірної сили та наснаги. Це почуття здатне перетворити навіть найважчі часи на щось більш світле та наповнене надією. Люди, які щодня ризикують своїм життям доводять, що навіть у найскладніші часи людські почуття тільки міцніють і здатні творити дива.

Нагадаємо, раніше ми писали, як Дніпро поєднує серця.