У чому секрет довголіття? Дуже часто – у можливості займатися улюбленою справою. Коли ця справа творча, роки і хвороби відступають. Доля дарує талановитим людям другу, третю, а то й четверту та п’яту молодості. Журналістка «Нашого міста» знайшла дніпровських митців, які попри солідний вік, продовжують жити повноцінним життям.
Володимир Небоженко працює над новим пам’ятником
Ім’я народного художника України Володимира Небоженка добре відоме навіть тим, хто не дуже знається на тонкощах монументального мистецтва. Зроблені Володимиром Павловичем пам’ятники прикрашають Дніпро протягом вже багатьох років. Один з них – Молодий Кобзар на вулиці Воскресенській, який романтично розкинув свій плащ у сквері біля театру ім. Т. Шевченка.
– Звичайно, вірші Тараса Шевченка увійшли до моєї душі з дитинства, – зізнається Володимир Павлович. – Але, коли Україна стала незалежною, на Монастирському острові вже був пам’ятник Шевченку. Проте надто далеко він був розташований від центральної частини міста – українські патріоти-активісти дуже хотіли, щоб у Дніпрі (тоді ще – Дніпропетровську) з’явився ще один Тарас Григорович, причому в більш зручному для проведення урочистих заходів місці. Тому я з часом зробив ескіз і представив його худраді. Довго думав над тим, як його зобразити. Усі хотіли традиційно: у літньому віці, з вусами. Але під час навчання у художній академії молодий Шевченко приїжджав у наші краї – малював пороги. Тому за основу ескізу я взяв відомий автопортрет Тараса Григоровича в овалі і посадив скульптуру в позу художника. Треба сказати, що Шевченко був дуже точним малювальником – усі пропорції ідеально збігаються. Правда, в результаті палітру з лівої руки вирішили прибрати – щоб не звужувати різносторонню особу Шевченка тільки до постаті художника.
Крім того, образ поета мав гармонійно поєднуватися з п’ятьма скульптурами, які розташувалися згодом по сусідству – на фасаді театру ім. Шевченка. Після того, як ескіз пам’ятника було затверджено, робота Володимира Небоженка, яка до того часу велася виключно на голому ентузіазмі, нарешті була підтримана владою. 24 серпня 1992 року, в першу річницю незалежності України, в урочистій обстановці та в присутності першого Президента України Леоніда Кравчука було відкрито пам’ятник молодому Кобзарю.
– Дві сумки з купонами, які я «виручив» за цю роботу, швидко знецінилися – здається, я встиг на них купити лише курточку, – усміхається Володимир Павлович. – А пам’ятник, слава Богу, стоїть. Дуже тішуся з того, що мені пощастило попрацювати над створенням образу великого поета.
Ще одна візитівка Дніпра – пам’ятник Олександру Полю на проспекті Дмитра Яворницького, неподалік від міської ради. Він був відкритий у 2002 році. На тому місці, де зараз стоїть пам’ятник першовідкривачеві криворізьких руд, колись був фонтанчик та лавочки.
– Я давно помітив це місце: була в мене думка поставити там пам’ятник Карлу Марксу, який присів відпочити на лавці – на проспекті, що носив раніше його ім’я, – згадує Володимир Небоженко. – А коли наприкінці 90-х історики та краєзнавці почали активно популяризувати Олександра Поля, мене зацікавила ця особистість. Правда, я незабаром зрозумів, що це зовсім не та людина, яка може сидіти, розслабившись: надто діяльною вона була. Спочатку Поль просто тримав у руках кирку, за допомогою якої він видобував руду, а потім у кінцевому варіанті став спиратися на неї. Вже була готова метрова модель, а замовлення від держави все не було. Адже пам’ятник – річ дорога, на свої гроші його не поставиш… Мало того: вже існував затверджений проєкт будівництва на цьому місці торгового центру, але мешканці навколишніх будинків були проти. Коли вони випадково дізналися про те, що тут може з’явитися не великий магазин, а пам’ятник, який не закриє панораму, то самі пішли до міськради і заявили: «Хочемо не торговий центр, а пам’ятник Полю!». І це теж відіграло не останню роль у тому, що монумент з’явився якраз на День міста.
Останніми роками майстер журиться, що через брак фінансування багато проєктів, на жаль, йому доводиться заморожувати на стадії ескізів. Навіть пам’ятники Тарасу Шевченку, якого часто замовляли представники міських та сільських громад замість знесеного Леніна, напередодні великої війни замовляли все менше. Грошей на нові бюсти і фігури не вистачає. Тим більше, що Володимир Павлович впевнений: такі пам’ятники потрібно робити тільки з граніту, оскільки це вічний камінь, до того ж не схильний до нападів вандалів. Але цей матеріал зараз коштує навіть більше, ніж бронза. І все ж таки зараз 83-річний майстер, попри все, має нове замовленням.
– Це буде пам’ятник народному артисту України Жану Мельникову, – розповідає Володимир Небоженко. – Отримав замовлення від театру драми та комедії, де він працював все життя, та родичів Жана Олександровича. Пам’ятник з мармуру чи граніту буде встановлений на Запорізькому кладовищі, де похований великий актор. Роботи ще багато, але сподіваюся, що у наступного році я її закінчу.
Неллі Масальська дочекалася зіркової ролі
Дніпровські театрали стовідсотково пам’ятають корифеїв Драмікому, який раніше мав назву театру ім. м. Горького. Його справжніми зірками були народні артисти України Жан Мельников та Людмила Вершиніна. Їхній дует у трагікомедії «Мир дому твоєму» про пригоди Тев’є молочника та його родини був неперевершеним. Ця вистава завжди збирала аншлаги багато років поспіль. Жан Олександрович був автором сценічної редакції твору Шолома-Алейхема, режисером-постановником та виконавцем головної ролі. І все це у 80+ років. А його партнерша Людмила Іванівна, яка була старша на 9 років, виходила на сцену у 90! На жаль, обидва легендарні актори померли у травні 2021 року.
Але життя та творчість продовжуються. Навесні цього року у Дніпровському академічному театрі драми та комедії відбулася прем’єра під назвою «Мадам Рубінштейн». Головну роль Хелени Рубінштейн в ній зіграла Неллі Масальська – заслужена артистка України. Вона вже 47 років працює у Драмікомі і за цей час зіграла понад 80 ролей. Напередодні прем’єри актрисі виповнилося 70 років. Раніше у ній також були цікаві гострохарактерні ролі у виставах «Сирена та Вікторія», «Дивна місіс Севідж», «Піаніно в траві». А ось у комедії «Чоловік до свята, або Поки вона вмирала», вона була зовсім інша – примхлива і норовлива мати, яка через свій егоїзм готова позбавити особистого щастя єдину дочку.
– Знаєте, у мене ніколи не було прагнення отримати велику роль, стати знаменитою, – якось зізнавалася мені в інтерв’ю Неллі Масальська. – Набагато важливіше для мене бути справжнім професіоналом своєї справи – тоді від роботи отримуєш справжнє задоволення. Для артиста не може бути, вважаю, вищої нагороди порівняно з тим, коли він виходить на сцену і відчуває, що зливається із залом у єдине ціле. Якщо говорити про те, які ролі хотілося б зіграти, то в молодості це, звичайно ж, була Кармен. Напевно, про цю роль мріялося, бо зовні я підходжу під такий типаж. Але зовсім не шкодую про те, що не склалося, не справдилося. Мені дуже цікаво створювати на сцені різні образи, у тому числі й негативні – так звані блакитні, ліричні героїні мені видаються надто нудними. Колись в одній із вистав я навіть грала вірменську повію – і ця роль, вважаю, посіла гідне місце у моїй творчій біографії.
Незважаючи на дуже яскраву зовнішність із явним східним акцентом, Неллі Масальська запевняє: у її роді не було нікого, хто був би пов’язаний зі Сходом. Хіба що чула про те, що прабабуся була циганкою. Народилася Неллі у Луганську, у робітничій родині. З дитинства любила крутитись перед дзеркалом, щось зображати – не дивно, що врешті-решт вирішила стати актрисою. Ще під час навчання у Харківському інституті культури її помітили дніпряни та запросили до нашого міста. І все ж таки зіркова роль, про яку мріє, мабуть, кожна актриса, знайшла її. Це та сама Мадам Рубінштейн.
– Настільки якісно виписані образи, діалоги, що я відразу відчула, що це моє, – зізналася напередодні прем’єри Неллі Масальська. – Коли мені зробили грим, здалося, що я ще й схожа на свою героїню. Ця роль – подарунок для будь-якої актриси, вона надзвичайно багатогранна, мені подобається у ній все. Я реалізовую весь свій багаторічний досвід. Одразу відчула, що це моє, а ось коли зробили грим, виявилось, що я ще й схожа на Хелену. Це роль, про яку можна тільки мріяти.
86-річна балерина вчить дітей танцювати
Любов до творчості стовідсотково є однією з умов довголіття. Саме вона допомагає відчувати бадьорість та взагалі триматися у складні часи підопічним Дніпровського міського територіального центру. У його підрозділах успішно працюють аматорські пісенні і танцювальні колективи. Також багато уваги приділяється рукоділлю, створенню гарних та корисних виробів. Багато літніх дніпрян відкрили у собі певні таланти лише тоді, коли стали на облік в терцентрі. Але є й ті, які прийшли сюди, коли вже стали професіоналами у сфері культури.
86-річна Людмила Синяговська є балериною з великим досвідом: більше 50 років жінка присвятила сцені. Попри те, що її родина зовсім не творча, потрапила в хореографічне училище в 13 років — це було у Казахстані. Саме там Людмила Яківна робила свої перші кроки в балеті. Але її батьки народилися в Україні – у Полтаві. Тому недивно, що згодом у наші края повернулася й пані Людмила.
Згадує, що протягом довгого життєвого шляху працювала в багатьох театрах – у Челябінську, Воронежі. Спочатку танцювала в задніх рядах, але з часом стала солісткою балету. На рахунку пані Людмили безліч вистав. Серед тих постановок, які найбільш запам’яталися, – “Доктор Айболить” і “Дон Кіхот”.
— Звісно, в мене були прихильники, які дарували квіти, — згадує Людмила Яківна. – Бували й травми – навіть переломи. Але у мене навіть у думках не було кидати свою професію, бо вона мені дуже подобалася. Коли у 1970-х роках я вийшла на пенсію, моєму чоловікові якраз запропонували роботу у Дніпропетровську. Тож ми переїхали сюди. Я і зараз працюю у хореографії. Навчаю мистецтву балету діточок — викладаю їм класичний танець.
Свої таланти пані Людмила також демонструє у відділі терцентру у Шевченківському районі. Прийшла сюди за рекомендацією сусідки близько п’яти років тому. Завжди рада запрошенням на творчі вечори і концерти, а ще отримує тут натуральну допомогу. Жінка із теплом відгукується про спілкування з працівниками та підопічними терцентру.
83-річний саксофоніст керує джаз-клубом
Ще одна творча особистість дніпровського терцентру – 83-річний Юрій Біленко. Музикант, президент Дніпровського джаз-клубу. Особистість, яка стояла свого часу біля витоків джазу у нашому місті — тоді ще Дніпропетровську. Основна його діяльність була пов’язана з інженерією – Юрій Володимирович закінчив фізтех Дніпропетровського державного університету. Але, водночас мистецтво супроводжувало його все життя.
— У музичній школі я навчався як скрипаль, — розповідає Юрій Біленко. — Проте потім відкрив для себе джаз і більше 50 років присвятив грі на саксофоні. Після закінчення університету я три роки відпрацював за фахом. Намагався робити наукову кар’єру, але саксофон її поламав. Справа в тім, що у ті роки люди, які захоплювалися джазом, вважалися ідеологічно неблагонадійними. Невипадково існував вираз: «Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст». Тому працювати у галузі розробки ракет я не зміг.
У той час інженерію Юрій Володимирович не кинув – більш ніж 20 років він працював у «Держстандарті України». Але саксофону теж ніколи не зраджував. Закохався у цей інструмент тоді, коли потрапив до Палацу культури Машинобудівників. Там був джазовий оркестр. У той самий час саксофоніста з цього колективу як раз призвали до армії. І Юрій вирішив його замінити. Заради цього він засвоїв гру на абсолютно новому для нього інструменті. Саксофон назавжди полонив його серце.
— Це особливий інструмент: його звук таємничий, глибокий, сексуальний, — наголошує Юрій Володимирович. — Найбільше мені подобається тенор-саксофон, адже його звучання зачаровує. Зараз в мене є декілька інструментів, навіть електронний саксофон. У кожного з них є своя неповторна особливість.
Юрій Біленко керував оркестром КБ «Південне», неодноразово був учасником різноманітних фестивалів, у тому числі міжнародних у Данії, Німеччині. Також брав участь у фестивалі «Джаз на Дніпрі». Минулоріч джазмена нагородили медаллю мера «За заслуги перед містом Дніпро». Це є головною відзнакою за його внесок у культурне життя міста.
— Років п’ять тому я якось їхав у маршрутці, зі мною був саксофон, — згадує Юрій Біленко. – Якась жіночка заговорила зі мною та запропонували прийти до відділу терцентру у Соборному районі і пограти. Так я опинився тут. За цей час у терцентрі керував хором, зараз часто виступаю зі своєю програмою як саксофоніст на різних культурних заходах. Також із задоволенням слухаю цікаві лекції, які часто бувають у терцентрі, отримую гарячі обіди. Дуже задоволений всіма послугами.
Фото автора, Валерія Кравченка та з відкритих джерел.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, що дніпряни ходять до театрів попри війну.
Категорія: Афіша, Новини Дніпра, Новини Культури Дніпра, Тема дня
Позначки: Головне, Новини Дніпра
