ЕКСКЛЮЗИВ Вдома дихається легше: чому мешканці Дніпра повертаються з-за кордону

На початку повномасштабної війни тисячі мешканців Дніпра, як і інших українських міст, вимушено покинули свої домівки та вирушили за кордон у пошуках безпеки. Однак, з часом, багатьох з них потягнуло назад, до рідного міста. Чому так сталося, з’ясовує “Наше місто”.

Рішення повернутися з-за кордону додому під час війни – це складний вибір. І тим не менш багато хто з мешканців Дніпра обрали повернення до рідного міста. Незважаючи на небезпеку, для багатьох їхня домівка – це місце сили, де їхні коріння, родина, друзі, колеги, приємні спогади. Бажання бути поруч з близькими, підтримати їх у цей складний час, є одним з головних мотивів повернення. Багато хто прагне допомогти армії та долучитися до відновлення країни.

Але є й інші мотиви повернення додому – життя за кордоном часто пов’язане з фінансовими труднощами, пошуком роботи, високими цінами на житло, невизначеністю щодо майбутнього.

Втекли від безтурботного життя

Втім, дніпрянин Микола Кравчук, колишній головний редактор газети “Наше місто” та його дружина Тетяна, могли дозволити собі відносно безтурботне життя за кордоном. На початку війни їхній син, який вже давно працював програмістом у Чорногорії, допоміг літнім батькам виїхати за кордон. Він зняв та оплатив їм житло у місті Херцег-Нові та навіть взяв на себе всі інші витрати. 

Чорногорія – дуже гарна країна, спочатку ми їздили милувалися красивими місцями, але вже за місяць я втомився нічого не робити, розповідає Микола Кравчук. – Через соцмережі я зв’язався з місцевими українцями і запропонував їм безкоштовну допомогу з дітьми – я міг організувати їхнє дозвілля. Жінки дуже зраділи. Ми з дітьми ходили на рибалку, збирали камінчики, гальку з моря і потім їх розмальовували.

Так минули ще кілька місяців, проте додому все одно хотілось нестерпно. Подружжя Кравчуків вирішило повернутися, незважаючи на війну, повітряні тривоги та ракетні атаки. Не зупинили пару навіть бурхливі заперечення сина.

Ми з дружиною дуже скучили за Дніпром. Тут у нас дихати краще, хоч у Чорногорії  повітря свіжіше, але у Дніпрі – все рідне. Ми як приїхали до Львова, а майже дві доби  їхали автобусом, я був такий щасливий. Думаю, Боже, я дихаю рідним повітрям, – згадує Микола Кравчук.

Вдома у Дніпрі він у першу чергу обійшов усіх сусідів з повідомленням про повернення. Потім прогулявся в улюбленому сквері та сходив на набережну. А незабаром Миколу Кравчука знов покликали на роботу в газету. 

Чому українці їдуть з-за кордону додому

• Сила духу та патріотизм: для багатьох дніпрян, незважаючи на небезпеку, рідне місто залишається особливим місцем, де їхні коріння, друзі та родина. Бажання підтримати Україну в цей складний час стало потужним стимулом для повернення.
• Соціальні зв’язки: вдома залишилися рідні, друзі, колеги. Бажання бути поруч з близькими, підтримувати один одного в цей складний час, переважило всі незручності життя в умовах війни.
• Економічні труднощі: життя за кордоном виявилося не таким простим, як здавалося спочатку. Мовні бар’єри, пошук роботи, адаптація до нового способу життя – все це створювало додаткові труднощі.
• Бажання бути корисним: багато дніпрян відчували, що можуть бути більш корисними вдома, допомагаючи своєму місту та країні. 

Біженцями бути важко

Лише півроку прожила в Австрії дніпрянка Тетяна Ларіна. Вона повернулася додому, щоб бути поруч з чоловіком, який після поранення на фронті опинився у госпіталі. Чоловік одужав та повернувся до лав ЗСУ, а жінка з двома дітьми вирішила більше не їхати до Австрії та залишитися у Дніпрі. 

Тетяна поїхала з України через півроку після початку війни. Там вже була її подруга, яка підказала увесь шлях з оформлення необхідних документів та навіть дозволила трохи пожити у квартирі, яку вона орендувала для своєї родини. 

У Дніпрі Тетяна була досвідченою медсестрою, а в Австрії про свій медичний фах довелося забути – підтверджувати його довго та надскладно. Довелося шукати роботу, яка не потребувала знання німецької мови. Хоча, каже Тетяна, українським жінкам навіть із знанням німецької мови дуже складно знайти роботу за кордоном..

Через місяць я знайшла роботу прибиральниці в офісі, – розповідає Тетяна Ларіна. – З одного боку, коли є робота, то фінансово легше. Але залежно від кількості годин зайнятості зменшуються й соціальни виплати – чим більше працюєш, тим менше отримуєш допомоги. Ті, хто працює по шість годин на день вже не отримують допомоги на оренду житла – це близько 500 євро.

Жінка каже, що бути біженцями від війни в Австрії краще хоча б з невеликою фінансовою “подушкою безпеки”, адже життя в Європі дороге. Але у будь-якому разі, українці там чужі і ніде не може бути краще, ніж вдома.

Чому Дніпро привабливий для життя навіть під час війни

• Соціальна підтримка: у Дніпрі створена потужна мережа волонтерських організацій, які надають допомогу ВПО. Місто живе активним громадським життям, що допомагає відчути себе частиною великої спільноти.
• Розвинена інфраструктура: Дніпро – велике промислове місто з розвиненою інфраструктурою. Тут є все необхідне для комфортного життя: магазини, лікарні, транспорт, навчальні заклади.
• Відносна безпека: система повітряної тривоги дозволяє вчасно реагувати на загрози. У місті є укриття, де можна сховатися під час небезпеки.
• Внутрішня стабільність: місто відносно стабільне з точки зору соціальної та політичної ситуації. Це дозволяє місцевій владі ефективно організовувати роботу з гарантування безпеки населення.
• Можливості для роботи: попри війну, в Дніпрі продовжують працювати підприємства, що створюють робочі місця.

Вчила іспанську та мріяла повернутися додому

Дніпрянка Оксана Гвоздик на початку війни евакуювалася до Львова. Там вже мешкала її донька, яка переїхала туди з Києва, щоб бути подалі від ворожих атак. Незабаром дівчина отримала запрошення на роботу в іспанський офіс великої міжнародної айтішної компанії. Вона вмовила маму поїхати разом. 

Я думала, що це буде лише відпустка в Іспанії, а чому би ні? – розповідає Оксана. – Донька купила квитки, орендувала житло. Спочатку я думала, що буду в Іспанії до кінця літа, але затрималася на цілий рік. Проте увесь час я думала, коли вже можна повернутися додому.

Вона каже, що українцю в Іспанії дуже важко соціалізуватися. Все впирається у мову. Англійська там не в ходу, треба вивчати іспанську.

Там приходиш в офіційний заклад, навіть в мерію, чи в соціальну службу, і потрібно знати іспанську мову, або йти з перекладачем, – розповідає Оксана.

Вона почала вивчати іспанську і мріяла знайти хоч яку-небудь роботу.

Роботи там абсолютно її немає. Я знайшла собі підробітку – двічі на тиждень забирала зі школи та відводила додому першокласницю. Мені платили по 10 євро на годину. Також це була непогана практика іспанської мови, – додає дніпрянка. 

Але бездіяльність втомлювала Оксану і вона від нудьги зареєструвалася у всіх центрах зайнятості, а також відвідувала безліч безкоштовних курсів. 

В принципі, ти бачиш, що там немає жодних перспектив далі для тебе, – зізнається Оксана. – Ну взагалі ніяких. Можна ходити на якісь там прибирання час від часу, і то не постійні вони. Країну подивилася і досить. З першого дня й до останнього я сиділа на валізах і чекала тільки, коли вже пора їхати додому.

Вона повернулася у Дніпро рівно через рік. Жінка каже, що насолоджується рідним містом і у неї відчуття, наче вона нікуди і не виїжджала.

Я приїхала до себе додому. Моя квартира, мої стіни. Я була дуже рада. Це неймовірно, коли ти повертаєшся. Звичайно, всім друзям перетелефонувала, що я повернулася. Побігла на вулицю – що змінилося навколо мого будинку, що там у магазинах. Все що зі мною відбувалося упродовж року лище посилило мою любов до рідного Дніпра – найкращого міста у світі, – додає Оксана Гвоздик.

Нагадаємо, раніше ми писали, як дніпряни третій рік виживають у Європі.