ЕКСКЛЮЗИВ У Дніпрі 98-річна мешканка поділилася досвідом виживання у війну

Корінна мешканка Дніпра – Клара Юхимівна Мамченко вже наступного року відзначить сторічний ювілей. Відважна жінка за своє життя стала свідком вже другої війни і є учасницею бойових дій. Більш того, всі чоловіки в її родині присвятили своє життя захисту Батьківщини. А сама вона обрала одну з найгуманніших професій. Детальніше про життя нашої землячки читайте в матеріалі «Наше місто».

Клара Юхимівна народилась у Амур-Нижньодніпровському районі Дніпра. Тоді це було козацьке село Мануйлівка. Можливо, славетна історія її малої Батьківщини дала таку силу волі і жагу до життя нашій співрозмовниці і її нащадкам.

-Тоді це було село Мануйлівка, а тепер – це частина міста, Лівобережжя, – розповіла Клара Юхимівна. –  Мої батьки також народилися на Дніпропетровщині. Батько був військовослужбовцем, а мама вчителькою. Ми з родиною об’їздили всю Україну. Після демобілізації батька повернулися до Дніпра, де він став працювати викладачем історії. 

У 1941-му році почалася Друга світова війна. Вона назавжди змінила життя цієї родини.

-Моєму батькові на початку війни було 47 років, але він пішов на фронт, не чекаючи повістки. Цього ж року наприкінці серпня він загинув, захищаючи Дніпро, – сказала Клара Юхимівна. – Коли почалася війна я закінчила 8 класів, мені йшов шістнадцятий рік. Ми з мамою евакуювалися в станицю Старопавлівку.  І освіту я отримувала вже в евакуації, не пропустила жодного року. Там закінчила 9-й клас. Згодом ми разом з усіма мешканцями Старопавлівки евакуювалися до станиці Ардон, що біля підніжжя Військово-Грузинської дороги. Більш того, весь цей шлях ми переганяли колхозний скот, рятуючи його від фашистів. В дорозі мені виповнилось 17 років. Оселилися у місті Горі, там я закінчила 10 класів. Там був єдиний вищий навчальний заклад – Педагогічний інститут. В нього я і вступила. Вдень я вчилася, а в нічну зміну йшла на консервний завод, працювала різноробом. В інституті була з восьмої ранку до другої години дня, потім – невелика перерва. В цей час я поспіхом у їдальні щось їла, навіть без хліба, бо він був по картках. І відразу йшла на завод, де працювала до 12:00. А якщо було термінове замовлення, то й до ранку – війна. 

Лише у грудні 1944-го року Клара з мамою повернулися до рідного Дніпра, який вже було звільнено. Приїхали на світанку і вигляд міста вразив дівчину до глибини душі. Каже, що це був один з найяскравіших спогадів її юності.

-Ми йшли проспектом Карла Маркса (тепер Дмитра Яворницького) і бачили, на що німці перетворили місто, яке я люблю понад усе, – пригадує Клара Юхимівна. – Весь проспект було спалено, навкруги – чорні стіни. Вціліло лише декілька споруд: поштове відділення, магазин “Дитячий світ” та будівля готелю. Ми мешкали усією родиною у маленькій кімнаті по вулиці Володарського. Наше житло вціліло. Я продовжила навчання в місцевому університеті. Підручників не було, конспекти переписувала під копірку. Опалення та світла також не було. Після війни було дуже важко. 1947-й рік був страшним для усіх нас. Неврожай, спека. А окрім того, зерно забирали і залишали народ майже ні з чим. Люди вмирали на вулицях з голоду. Не знаю, як мені вдалося вижити. 

У родині Клари Юхимівни всі чоловіки були військовослужбовцями. І її батько Юхим, і брат Володимир, і син Станіслав, і онук Євген також обрали кар’єру військового.

-Війна – це велике лихо. На мій вік випала вже друга, – бідкається жінка. –  Я зараз думаю, що буде з нашою рідною Україною, яку руйнує ворог. Що нас чекає після війни. Дуже боляче за молоде покоління. Мій ранок починається з того, що я вимірюю тиск, щоб знати стан свого здоров’я на сьогодні. Потім вмикаю телевізор, щоб дізнатися про події на фронті. Мені боляче дивитися на те, що відбувається. Так само було і за часів моєї молодості. На вулицях було багато чоловіків без кінцівок, з важкими каліцтвами. І зараз молоді, гарні хлопці гинуть, залишаються каліками. За що це все нам? Тим не менш, ми всі віримо у Перемогу і дуже чекаємо її. 

Клара Юхимівна все своє життя працювала вчителькою, має близько 40 років педагогічного стажу. На пам’ять про ті роки зберігає вазу для квітів та плюшевого ведмедика, подарованих учнями.

Фото Валерія Кравченка.

Читайте також: Як оформити послугу єМалятко: корисні поради для батьків з Дніпра.