ЕКСКЛЮЗИВ Жінки на захисті Вітчизни: як служиться в армії відважним дніпрянкам

Сьогодні нашу країну захищають не тільки чоловіки, а й чарівні та привабливі жінки. Тисячі українок добровільно прийшли до військкоматів і стали військовими кухарями, бухгалтерами, діловодами. Наші дівчата – лікарі, медсестри, госпітальєрки. Найвідважніші наші землячки зі зброєю в руках на нулі відбивають ворожі атаки. За останні п’ять років кількість жінок в українській армії зросла майже вдвічі. Зараз у ЗСУ служить понад 42 тисячі захисниць, з них 5 тисяч — безпосередньо на передовій. З-поміж них чимало дніпрянок. Чому наші мужні землячки дедалі частіше обирають військові професії? Як їм служиться в армії? У темі розбирався журналіст «Нашого міста».

В екстремальних ситуаціях спрацьовує інстинкт самозбереження

Мати трьох дітей Євгенія Іванова свого часу закінчила Харківський автомобільно-дорожній університет і не збиралася служити. Диплом транспортного логіста обіцяв чудові перспективи «на громадянці». Все вирішила випадковість.

–  Однокурсник пішов служити, і я подумала: чому б теж не спробувати», – розповідає Євгенія. – Ну і стала військовослужбовцем у Маріуполі. Там і познайомилася із Сергієм, майбутнім чоловіком, теж військовим. Було це ще 2008-го, задовго до війни. Армія тоді була іншою. Жінок у військових частинах було мало, та й посад для них не вистачало. Гендерний принцип не працював. Ну, а коли почалася війна, все докорінно змінилося. Армія до 2014 року та після – дві різні армії. А після лютого 2022-го українське військо зовсім інше. Відчула це на собі. У березні того року на «Азовсталі» загинув мій чоловік. У тому ж березні військовослужбовців жінок, які мали дітей, відпустили додому. Аби ми були на зв’язку.

Коли Маріуполь стали постійно обстрілювати, Євгенія Іванова з трьома доньками понад два тижні ховалися у підвалі.

– Звичайно, було важко, – продовжує Євгенія. – Усі ми брудні, немиті, нечесані. Їжу я готувала на вулиці і бувало, що снаряди пролітали зовсім близько. Але про смерть не думала.

Потім Євгенія перевелася до Дніпра, де продовжує служити головним сержантом. Звільнятися не збирається. А про труднощі служби каже так.

– Зараз в армії жінки виконують ту ж саму роботу, що й чоловіки, – зазначає Євгенія. – Ніякої різниці! Для молодих, я думаю, це не так важко. Звісно, з роками фізичні навантаження даються непросто. Але в екстремальних ситуаціях спрацьовує інстинкт самозбереження. І якщо потрібно, ти літатимеш, повзатимеш, будеш тягнути усе, що дадуть. З’являться додаткові ресурси. Відкриється друге дихання і навіть третє.

На фронт дівчата-добровольці пішли ще 2014-го

Серед перших жертв війни з росією стали дівчата, які ще десять років тому записалися добровольцями. Згадаймо медсестру Ірину Іванюш, яка отримала тяжкі поранення.

З раннього дитинства Іра мріяла одночасно про літературу та медицину. І згодом реалізувала свої мрії.

– З української мови та літератури в Іри були максимальні “200 балів”, – розповідала мати патріотки Ганна Петрівна, – Дуже любила книги читати. Книжки для доньки – це все.

Тому й вступ на філфак Дрогобицького педагогічного університету імені Франка для шкільної випускниці був цілком логічним. А після дипломування Ірина влаштувалася педагогом до школи містечка Боярка під Києвом – на час декретної відпустки однієї з учительок. Разом із директором та колегами вони після роботи щодня їздили на Майдан, щоб підтримати мітингувальників. А коли прийшла війна, найкращі книжкові герої підказали юній патріотці, що на фронті вона буде потрібна як лікар. І молодий педагог наважилася поміняти професію та вступила до Дніпропетровської медичної академії.

Але вже з першого курсу втекла на війну. Позивний дівчина обрала весняний і ніжний – Лютик.

Медсестра медичного батальйону «Госпітальєри» врятувала життя десяткам бійців. Але у травні 2015-го Ірина-Лютик із ще трьома побратимами біля села Водяне Донецької області підірвалася на міні.

Уламки пробили черевну стінку, один з них увійшов у око. А роздроблені, розтрощені  кістки, перемішані із землею м’які тканини довелося видалити — від ніг, на жаль, залишилися лише кукси вище коліна.

  Втративши 3 літри крові, мужня захисниця впала в кому. Рятували їй життя у Дніпрі.

– Пересуваючись із тактичною групою, я зрозуміла, що наступила на розтяжку, – розповідала журналістам Ірина Іванюш. – Їх там уже не мало бути. Але то війна. Таке трапляється.

 Окрім обстрілів дуже напрягали миші

Звісно, що велика війна стала потужним мотиватором  для справжніх патріоток, які вагалися: піти служити чи ні. І сотні чарівних, чудових, тендітних жінок два роки тому одягли військову форму.

Одна з них командир медроти Олександра навчалась в Дніпропетровській медичній академії, за фахом лікар -фтизіатр.

– Коли у 2014 році почалось вторгнення агресора на територію нашої держави в мене тоді вже були думки піти на захист України і робити те, що я вмію, а саме лікувати людей, – розповідає Олександра. – Тоді було всім страшно, мені в тому числі. Я себе докорювала, що нічого не роблю, хоча на той момент я була на інтернатурі і працювала анестезисткинею в лікарні Мечникова – в ургентній операційній, куди сотнями привозили поранених бійців. 24 лютого 2022-го – день, який назавжди змінив життя мільйонів людей. Накривав відчай, подекуди паніка, хоча мені це почуття не притаманне. Я просто сходила з глузду від того, що відбувалось. Пару днів волонтерила. Вивезла з дому всі речі та гроші, які були. А потім вирішила, що я так не можу і зателефонувала на гарячу лінію територіальної оборони. Відповіді не почула. До речі мені звідти так ніхто і не передзвонив донині. Але назад вже дороги не було.

Десь у соціальних мережах медкиня побачила, що потрібні лікарі. Так вона й опинилась  у військовій частині.

– Спочатку це було щось незрозуміле, – продовжує жінка. –  Дії якісь хаотичні.   Хворі, черги, антисанітарія. Люди сплять просто на підлозі. Я собі поставила тоді питання: «Ти точно вирішила сюди йти?». Але краще так, ніж  просто сходити з глузду. З часом все владналося. Наші хлопці з медичного пункту просто на рівному місці могли облаштувати все. Зробити з нічого «щось». Тому ніяких побутових проблем не було. Звичайно, це не квартира, і чистити зуби взимку в холодному сарайчику можливо комусь не ок. Ну то таке.

Крім цього, були ще й деякі неприємні обставини.

– Окрім обстрілів дуже напрягали миші, – зазначає Олександра. – Їх було просто безкінечна кількість, ніякі мишоловки не витримували. Все і всюди воняло мишами. Вони скреблись всюди. І вдень і вночі. Але з часом навіть до мишей звикаєш. Хай живуть!

Люди повинні зрозуміти, що воювати будуть всі

У кожної дівчини свої аргументи, щоб змінити мирне життя на військове. Ось, наприклад, Софія Заріцька за освітою педагог, логопед-дефектолог. Теж дуже корисна робота – навчати діточок правильно говорити. Але у неї в родині всі військові. Тато, мама і навіть дідусь. Тому служити Софія пішла без вагань.

– До лав Збройних сил я приєдналася з початком повномасштабного вторгнення, – каже дніпрянка. – Тоді люди поділилися на тих, хто зі зброєю в руках, та волонтерів. Оскільки моя сім’я повністю військова, вибір зробити було не зовсім важко. Я розуміла, що більше користі принесу пліч- о- пліч з тими, хто обороняє. Бо байдужість – це не про мене. Як можна стояти осторонь, коли відбувається геноцид українців? Недовгі вагання, проходження ВЛК, навчання – і ось я вже стою в формі. Думаю вагомий внесок у вирішення цього питання зробили батьки, бо виховання було виключно патріотичне. Люди повинні зрозуміти, – воювати будуть всі.

Звичайно, що військова служба не мед. Софія це розуміє.

– Скоріше за все, найважче це морально-психологічний бік  військової справи, – констатує військовослужбовиця. – Відстань. Кожен з нас, йдучи на війну залишив те, заради чого він сюди йде – сім’ю. Найважче усвідомлювати, що час минає тут непомітно: ростуть діти, старіють батьки. І гірше за все, це те, що щоразу тебе бере смуток  від того, що сімейні свята знов пройдуть без твоєї участі. Але водночас гріє душу, що вони наскільки це можливо, у мирі і спокої, бо все, що ти тут робиш задля спільного майбутнього у Вільній Незалежній Україні!

До рекрутингового центру жінки звертаються частіше, ніж чоловіки

Свідомо пішла служити і наша землячка Алла Курочкіна, яка у мирному житті мріяла бути флористкою.

– Народилася я у Славгороді Синельниківського району, – розповідає Алла. – Вчилася на декоратора вітрин, флориста. Але працювала поваром. Хотілося бути корисною країні, принести користь у боротьбі з окупантами. Тому вирішила піти служити. Порад ніхто не давав, тому що батьків в мене немає: мати загинула, а тата взагалі не знала. Звернулась до рекрутерів 108 окремої бригади Сил ТрО, які провели співбесіду, запропонували посаду, видали письмову згоду і потім до військкомату, послали на навчання. Спочатку було складно, але допомогли подруги. У нашому взводі були тільки дівчата, тож   у нас була повна взаємовиручка. Навчалася на радіотелефоністку, а тепер направили до рекрутингового центру.

Зазначимо, що зі слів дівчини, зараз до рекрутингового центру жінки звертаються частіше за чоловіків. Тож патріоток у нас вистачає.

Сімейне щастя розбила війна

Сімейне щастя Аліни та Сергія Карнаухових було яскравим, але, на жаль, недовгим. У квітні 2020 року молодята розписалися, а в травні 2022-го командир розвідувального відділення 93 ОМБР «Холодний яр» Сергій Карнаухов загинув. Для Аліни ця втрата стала найважливішим стимулом піти до армії. Метою життя!

– Познайомилася з Сергієм на Донеччині 2015-го, – розповідає дівчина. – Я волонтерила, а він – воював. Мав дуже непростий характер. Він був абсолютно безкомпромісний чоловік. Але саме це й приваблювало. Сміливий, сильний мужній. У минулому чемпіон світу з пауерліфтингу. Найцінніше – те, що свої принципи він відстоював на фронті, те, що загинув за них, за Україну. Це найчесніша позиція. Тому я добровільно прийшла у військкомат та мобілізувалася у вересні 2022-го. Війна забрала у мене найдорожче в житті і я не маю страху за своє життя. Це не означає, що я навмисно шукаю смерті, але ховатися за чиїмись спинами не буду.

Попри вольовий характер, професія у Аліни була наймирніша – економіст і раніше до військової справи вона не мала жодного відношення. На відміну від чоловіка, спортом наша землячка також особливо не захоплювалася.

– Звісно, буває тяжко, – зазначає дніпрянка. – Ніколи за все життя так фізично не викладалася. А маю ще й проблеми зі спиною. А тут кулемет – 7,5 кілограмів плюс боєкомплект. Усього – 10 кг. Бронік мій легкий, але п’ять кілограмів потягне. Тож загалом вантаж нормальний. Але я роблю все на характері. Коли в тебе є сила волі та бажання, фізичний біль не є головним. Кажу собі: «Твій дух сильніший за тіло». І це працює! Що стосується будь-яких жіночих моментів, то я на них не зациклююсь. Коли приїду до цивілізації, обов’язково зроблю манікюр. Зараз мої руки виглядають жахливо. Але це не найстрашніше на війні.