Окопи замість університетів: історії студентів з Дніпра, які воюють за Україну

Сьогодні нашу країну від російської навали захищає, як то кажуть, і старий, і молодий. Серед тих, хто воює, є чимало студентів. Вони набували нових знань, досягали успіхів, щоб розвивати мирну Україну.  Але зараз продовжують навчання в окопах. Є, на жаль, й ті, хто вже ніколи не повернеться до університетських аудиторій.  

До міжнародного Дня студента, який відзначається 17 листопада, ми зібрали історії  дніпровських студентів, які виборюють нашу Перемогу. Або віддали за неї найдорожче – своє життя.

«Поет» на фронт попав з третьої спроби

Коли дивишся на його фото, то насамперед помічаєш втомлені очі – від безсонних ночей, кількості виконаної роботи. Олександру Шевкуну 22 роки, він народився у селищі Роздори Синельниківського району.

До початку повномасштабного вторгнення він був звичайним студентом Дніпровського державного технічного університету, що у Кам’янському. Здобував освіту за спеціальністю «Електроніка».

 А сьогодні Олександр Шевкун  – молодший сержант Збройних сил України. У складі 128-ї бригади ТрО він захищає нашу країну. В Олександра дуже відповідальна робота – він має забезпечувати своїх побратимів харчами навіть на передовій. Адже 128-ма бригада знищує окупантів на найгарячіших напрямках. Хлопець добре виконує свої завдання у війську та водночас продовжує навчатися. 

— У ніч з 23 на 24 лютого я майже не спав, спілкувався з друзями, ми якраз і обговорювали, чи нападуть росіяни, — згадує хлопець. – Десь о п’ятій ранку я пішов спати, а вже о сьомій мене розбудила мама. Вона сказала, що почалася війна.  Це був найстрашніший день у моєму житті — я не розумів, що мені робити.

Але вже наступного дня Олександр та його батько Євген, який, до речі, також зараз захищає нашу країну, поїхали до військкомату у Синельникове.

— Мама, звісно, була проти, але ми вирішили, що інакше не можемо, — розповідає військовий. – Тоді брали тільки тих, хто служив в армії або мав бойовий досвід. Тато не служив, а я взагалі – студент. Тому нам сказали йти додому.

Сидіти склавши руки Олександр не міг, тому вирішив волонтерити. Хлопець та його друг купували найнеобхідніше: засоби особистої гігієни, їжу, медикаменти, цигарки, батарейки тощо. Потім вони відвозили це до волонтерських центрів у Дніпрі.

— У цей час я дізнався, що тато все ж таки записався до війська, — згадує Олександр Шевкун.  — Він попросив мене, щоб я забрав його речі. Коли я приїхав у центр комплектування, то також спробував записатися, але мене знову завернули.  Продовжував волонтерити, але мене щось муляло зсередини: інші там воюють, а я тут сиджу у безпеці. Не зміг з цим змиритися. Тому вирішив спробувати ще раз.

11 березня Олександр знову приїхав в центр комплектування – і цього разу його вже взяли до 128-ї бригади ТрО. У хлопця позивний «Поет», тому що ще зі шкільних часів він пише вірші. А зараз почав складати пісні, які іноді співає під гітару для побратимів. Навчатися і воювати – складно, але, на щастя, викладачі максимально йдуть на зустріч. Цього літа Олександр захистив диплом бакалавра та вступив до магістратури.

— Здача диплома та вступні іспити в мене були в один день, — розповідає хлопець. –  Рано чи пізно війна закінчиться —  може, і мої дипломи знадобляться.  Зараз майже всі, хто служать зі мною, — це добровольці, які тут від самого початку повномасштабного вторгнення. Усі вони втомлені, усі хочуть додому. Але поки що ми не можемо повернутися. 

Олександр зізнається, що не жалкує, що пішов на війну. Адже по-перше, він захищає свою країну. А по-друге, його оточують чудові люди. Він дуже радий, що познайомився з ними.

Колись війна закінчиться, у мене будуть діти,  — говорить воїн. — Якщо вони запитають, що я робив та де був під час вторгнення, я зможу відповісти, що не сидів вдома і не боявся. 

Альона змінила підбори на берці

Під час складання Присяги Альона Черепушкіна була єдиною жінкою серед побратимів. Сьогодні вона – молодший сержант ЗСУ, служить у 108-й ОБр ТрО на посаді діловода в логістиці бригади. Паралельно з цим 45-річна жінка здобуває другу магістерську освіту в НТУ «Дніпровська політехніка» за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування».

Альона народилася і завжди жила у Дніпрі.  Жінка здобула не одну вищу освіту та багато років працювала на державній службі.

– Моя перша освіта – «Оператор перевезень на залізничному транспорті», – розповідає Альона. – Я завжди прагнула до знань, тому вирішила продовжувати вчитися. Пізніше здобула другу освіту – юриста, а   2018 року закінчила Дніпровський державний аграрно-економічний університет та отримала диплом магістра з «Обліку і оподаткування». Мій начальник на військовій службі Вадим Шебанов надихнув мене на те, що необхідно рухатися вперед. Тому минулого року я успішно склала всі іспити та знов була зарахована до вишу.

Навчатися і воювати складно, але викладачі завжди йшли на зустріч військовій, всіляко допомагали. Скоро Альона буде захищати диплом. Але на досягнутому жінка  зупинятися не хоче — вже є плани на аспірантуру.

З перших днів великої війни Альона Черепушкіна почала волонтерити. Саме під час цієї діяльності вона здружилася з бійцями 108-ї бригади ТрО. Згодом вирішила приєднатися до них, щоб виборювати Перемогу України. Деякі знайомі та друзі так і не підтримали рішення Альони йти захищати нашу країну.

—   Мене дуже підтримав син,  — каже жінка. — Він навіть хотів піти зі мною.  Загалом підтримка для військових – це дуже важливо.

Сьогодні Альона Черепушкіна обіймає посаду діловода в логістиці бригади. Її  завдання – забезпечувати побратимів усім необхідним. Це  одяг,  харчування, техніка (зокрема і важка),  озброєння, пальне,  навіть спальні місця.  Цьогоріч, напередодні дня народження бригади, військова отримала  відзнаку Президента «За оборону України». То чи  важко жінкам на фронті?

— Ми всі робимо спільну роботу – виборюємо Перемогу України, –  говорить Альона Черепушкіна. – Звісно, жінкам на фронті не легко. Буває все: і ніч під дощем в окопах в обіймах з автоматом, і квіти на свято.  Після Перемоги я хочу  просто жити. Довго, щасливо, гідно!

Денис не захотів жити ніде, крім України

Денис Ковач був студентом Українського державного хіміко-технологічного університету (зараз це вже частина Українського університету науки та технологій). До повномасштабного вторгнення брав активну участь у роботі Молодіжної ради Дніпра та проводив безліч заходів для молоді. А у лютому 2022 року вступив до лав територіальної оборони. Він мужньо захищав кордони нашої області, проте, 26 травня минулого року  загинув від рук російських терористів.

— 24 лютого він приїхав до мене вранці і казав: мама, мене поки що ніде не беруть, але я все одно піду на захист країни, — згадує Олена Ковач, мати Дениса.  — Спочатку зі знайомими готував коктейлі Молотова, потім возив гуманітарну допомогу. Декілька днів Денис просто буквально не виходив з машини – постійно був у роз’їздах. У воєнкоматі йому сказали: «ти поки що не потрібний». Але син відповів, що не буде залишатись вдома.  Він завжди любив Україну, при цьому, що певний час жив за кордоном. Але коли повернувся, сказав, що крім України ніде більше жити не хоче.

Директор департаменту молодіжної політики та національно-патріотичного виховання Дніпровської міської ради Дар’я Біла досі згадує, як вона та її колеги проводили різні заходи разом з Денисом Ковачем.

— Він був дуже усміхненим, добрим хлопцем, — розповідає Дар’я Біла. –  У будь-яких наших акціях завжди приходив на допомогу. Денис був дуже світлим, доброзичливим, легким на підйом. Завзятим до створення чогось нового. Думаю, саме через свій характер, він одним з перших встав на захист України. Тепер йому назавжди 26. Світла пам’ять Денису та всіх загиблим героям!

Загинув Денис Ковач під час виконання завдання на Дніпропетровщині.  

Кирило загинув, рятуючи пораненого товариша

Кирило  Бабій народився у Донецькій області в місті Добропілля у 1998 році. Навчаючись у місцевій школі №7, він захоплювався різними напрямами діяльності.  Був президентом школи, грав у футбол.  Пробував себе в акторській сфері і навіть закінчив школу акторської майстерності «Престиж». А також був кореспондентом місцевої газети «Осьминог». Навчався на кафедрі соціології у Дніпровського національного університету ім. О. Гончара.

Одногрупниця Кирила Діана Нахутіна згадує, що він був дуже доброю людиною. Його знав і любив весь ДНУ з перших днів навчання.

— Я назавжди запам’ятаю тебе людиною, яка розділила зі мною моє гуртожицьке життя,  — з теплотою згадує Ольга Янушина, ще одна одногрупниця Кирила. – Він ділилася усім, що мав, був людиною з якою завжди було про що поговорити. Я завжди пам’ятатиму твою готовність прийти на допомогу з будь-яких питань, пам’ятатиму твою простоту і самовідданість.

Після вторгнення російських загарбників до України Кирило Бабій проходив службу в розвідувальному взводі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Саме бійці цієї бригади у середині квітня прийшли на допомогу захисникам Маріуполя, бійцям окремого загону спеціального призначення «Азов». У запеклих боях під Маріуполем 23 квітня, напередодні Великодня, Кирило Бабій, намагаючись врятувати пораненого товариша, загинув під час бомбардування ворожою авіацією.

Про це у соцмережах повідомила його викладачка Оксана Зубарєва. «Сьогодні я отримала від мами Кирила коротке повідомлення: Кирило загинув. Я не знаю, скільки дивилася на екран свого телефону. Кирило Бабій – студент-соціолог. Група СЦ-16 особливий для мене, мої діти… Я не хочу писати тут фраз на кшталт «герої не вмирають». Вони ще як вмирають, у них залишаються матері, кохані дівчата… Болить… Слів не підібрати».

Кирило Бабій похований у братській могилі під Маріуполем.

Юліанна КОКОШКО, Анна ЛУК’ЯНЧЕНКО,  фото Валерія КРАВЧЕНКО.