Сяйво Золотої Пекторалі: 52 роки назад на Дніпропетровщині знайшли багате скіфське поховання

Подія, що сталося 21 червня 1971 року біля села Товста Могила Нікопольського району на Дніпропетровщині, відразу облетіла весь світ та зробила відомими не тільки це степове поселення, але  й науковий подвиг українського археолога і поета Бориса Мозолевського. 

Того дня було відкрито багате скіфське поховання, серед знахідок якого була й уславлена нині на весь світ Золота Пектораль.

Із глибини віків зниклих цивілізацій й втрачених світів перед людством постав один із найвитонченіших витворів золотарства античних часів, який відображає світогляд скіфського суспільства та його міфологію. Три елементи пекторалі, з’єднані у формі півмісяця,- це справжня симфонія в золоті, послання із вічності про скотарське життя скіфів та їх вождів, про культ родючості й квіти половиці, що символізують життя і смерть, їхню одвічні боротьбу  і перемогу життя над смертю. Золота пектораль показує будову нашого Всесвіту в тому вигляді, в якому його бачили стародавні скіфи.

За однією із наукових версій золота скіфська Пектораль була символом влади скіфського царя і зроблена на його замовлення. Згідно із другою версією Пектораль могла бути своєрідною картою скіфських володінь, які могли зрозуміти тільки обрані: воєначальники, царі, жерці.  Саме слово “пектораль” походить від латинського слова і означає нагрудний знак, як прикрасу та символ влади.

Разом із золотою пектораллю в кургані Товста Могила були знайдені близько півтори тисячі предметів, в основному із благородних металів. Серед них – різноманітні жіночі прикраси із золота, які носили скіфянки і мешканки грецьких міст в античні часи; золоті накладки на одяг та головні убори скіфів; золоті ритони (роги) і персні та інше.

Цьому унікальному, а також багатьом визначним відкриттям ми завдячуємо Бориса Миколайовичу Мазолевському, постать якого у світовій археології цілком зіставна із Генріхом Шліманом та сером Говардом Картером. Перший, як відомо, розкопав легендарну Трою, а другий був дослідником давньоєгипетських гробниць. 

Борису Мозолевському випала доля розкрити таємниці скіфських курганів, які були дійсно “пірамідами степу”. Адже всесвітньо відомі кургани Товста Могила, Чортомлик, Соболева Могила та інші походять із легендарного кладовища скіфських царів – так званого Герроса, що знаходився колись на півдні нинішньої Дніпропетровщини. “І чи дійсно таким жагучим було моє бажання пізнати основи світу цього, чи просто прийшов я до археології пізно, збагачений великим життєвим досвідом, але несподівано для мене скіфські кургани один за одним почали відкривати переді мною  свої таємниці, втіленні у найвитонченіших  витворах золотарства”,- так напише про свій зоряний час Борис Мозолевський.

Адже саме завдяки його копіткій і виснажливій праці, його науковим дослідженням і відкриттям Музей історичних коштовностей України за 70 – 90 роки двадцятого століття поповнився тисячами витворів скіфського золотарства, серед яких, окрім царської пекторалі із Товстої Могили,- ще сотні шедеврів світового мистецтва. Ці здобутки величезною мірою докорінно змінили наше уявлення про продавнє національне минуле.  “Як учений – археолог,- зазначав Борис Миколайович,- мушу відразу пояснити, що скіфи не були прямими предками слов’ян, але останні, безперечно, стали нащадками і спадкоємцями їхньої культури”.

На землях нинішньої України скіфи з’явилися у VII столітті нашої ери. Перетнувши Кавказькі гори та захопивши Кімерію, вони створили східно – кімерійський етнос і стали домінуючою силою в понтійському степу. До нашої ери існувала скіфська держава із столицею на Дніпрі – Кам’янським городищем.  Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму.

Захоплюючись скіфами і скіфською культурою, Борис Мозолевський за своє життя обстежив близько 150 курганів різних епох, в тому числі сто із них скіфських.  Він перший побачив різницю  між скіфськими та половецькими курганами і зробив висновок, що величезний курган скіфи могли насипати за кілька днів.

Про степ, його минуле і сучасне, Борис Мозолевський написав чудові поезіі, опублікував десятки наукових статей і досліджень, монографію, а також книгу “Скіфський степ”, названу письменником Олесем Гончарем ” Поемою золотого сонячного сяйва.” Він вважав, що краще, ніж Мозолевський, “про степ, його історію , навряд, чи хто розповів би”.

І це насправді так, бо сама доля пов’язала Бориса Мозолевського із вічним і широким степом. Він народився у 1936 році в селянській родині в селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині. “Степ починався відразу же під нашим вікном”,- згадував Борис Мозолевський. Неосяжний, безмежний, вічний, таемничий степ, як жива істота, із самого дитинства увійшов в його єство. Борис рано залишився без батька, який загинув на війні . Матері – вдові Домні Олексіївні було вкрай важко одній ростити сина. Тому Борис, який змалечку мріяв бути льотчиком, відразу ж після закінчення сьомого класу вступив у 1951 році до Одеської школи військово – повітряних сил. Але у 1956 році,  уже навчаючись в авіаційному училищі, потрапив під скорочення за висновком медкомісії.

 А потім був важкий і тернистий шлях в науку археологію. З 1956 по 1965 рік Борис Мозолевський працював різноробочим та кочегаром у тресті “Укрторгбут” у Києві.  Тоді він вступив на заочне відділення історико – філософського факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. А влітку у складі археологічних експедицій під керівництвом відомого скіфолога О. І. Тереножкіна регулярно їздив на розкопки.

 Лише три роки, з 1965 по 1968 рік, Борис Миколайович працював спочатку молодшим редактором, а згодом редактором у республіканському видавництві “Наукова Думка”, але був звільнений через те, що “прогледів” вихід книги відомої дослідниці історії Запорозької Січі О. М. Опанович “Збройні сили України”.

До речі, Б. М. Мозолевський багато років, як неблагонадійний, знаходився під пильним оком КДБ, за свої погляди, свої поезії, свої вчинки. Відтак – знову повернення до роботи кочегаром. Та кожного літа він на договірних началах працював в експедиціях Інституту археології АН УРСР. Саме під час розкопок на півдні Дніпропетровщині доля звела його із директором Орджонікідзевського гірничо – збагачувального комбінату Григорієм Лукичем Середою. Той всіляко підтримував  одержиму людину, романтика степу, працелюба, археолога і поета Бориса Мозолевського, надавав йому техніку для розкопок, постійно сприяв роботі експедиції.

 “Землею обітованою” для Бориса Миколайовича, як стверджувала його дружина Віра Мозолевська, стало мальовниче місце на степовому півострові, що омивався Базавлуцьким водосховищем, куди 1982 році він переніс своїй експедиційний табір. У своїй прекрасній поемі “Ірій”,  у ліричному відступі “Орджонікідзевські кар’єри” Борис Мозолевський написав :

“Ми у човні пливли по скіфських Геррах.

Промінилась під веслами вода.

І життелюб Григорій Середа

Садив сади на глині по кар’єрах.

З могил нам усміхалися світи.

Було так любо вкупі нам пливти, Минаючи заплави і озера.”

Там, у південному степу, як згадувала його дружина Віра, “він зігрівався душею, бо мав те, чого найбільше бажало його єство – любов і сонячний степ, свою рідну стихію”.

Світ археології Бориса Мозолевського був нерозривно пов’язаний із світом його поезії. І саме в цьому неповторність, краса, сила і велич цієї надзвичайно талановитої, мудрої, сильної і доброї людини. Нам ще належить по – справжньому осягнути та збагнути його поезію, його наукові відкриття і дослідження.

 У 1981 році Борис Мозолевський блискуче захистив кандидатську дисертацію, яка на думку члена  вченої ради, видатного вченого В. Н. Даниленка вартувала докторського звання та, на жаль, свою докторську дисертацію “Етнічна географія скіфів”, над якою Борис Миколайович працював багато років, видатний археолог так і не встиг захистити.

“Упродовж понад 20 років виснажливих розкопок, пошуків, жадібної допитливості, накопичення знань явила йому доля скарби, здивувала шедеврами світового мистецтва, відкрила доступ до розуміння філософії пращурів – скіфів. Однак пожаліла часу для осмислення, узагальнення, систематизації багатої інформації, що її несли незліченні знахідки,”- так написала Віра Мозолевська. Саме завдячуючи їй, в 2007 році у видавництві “Темпора” вийшло найповніше видання поетичного доробку Бориса Мозолевського “Поезії. Літературно – художнє видання”.

13 вересня 1993 року,Борис Мозолевський помер на лікарняному ліжку, через 22 роки після відкриття Золотої Пекторалі. Тієї Пекторалі, яку він, керівник археологічної експедиції, віз до Києва на собі, як найдорожчий скарб, під товстою тілогрійкою, щоб приховати знахідку від московських та ленінградських музеїв. Беріг її як власну дитину. Бо ті ладні були на все, щоб золота знахідка потрапила саме до них.

Золота Пектораль, знайдена Борисом Мозолевським в скіфському кургані на Нікопольщині, справді стала його лебединою піснею вічному і нескореному степу та, як сказав Олесь Гончар, “віддарунком за труд, за нездоланність віри, за одержимість натхненних наукових пошуків.”

Автори:

• Станіслав Повод  – заслужений журналіст України

• Олександр Скляренко – поет, краєзнавець.