Вранці встиг привітати: історія мами бійця з Дніпропетровщини, який загинув в день її народження

Любов Миколаївна Котова – мама солдата ЗСУ Івана Мединського. Її Ванечка загинув в червні 2022 року під Лисичанськом в день її 66-го дня народження. Вранці встиг привітати маму, а потім вже ніхто не святкував…Своєю історією жінка поділилась з журналістами сайту “Наше місто”.

Ми записуємо цю розмову з пані Любов’ю та її донькою Наталею. Жінка каже, що присутність доньки допомагає їй не так сильно плакати. Коли вона вже не може говорити, розмову продовжує Наталя.

“Дякую, що написали нам і спитали про Ваню. Нам важливо, щоб про нього пам’ятали”, – каже Наталя.

Іван народився 24 серпня 1983 року, через 2 місяці після смерті свого батька. В родині – друга дитина.

“Спокійний, лагідний, завжди всіх поважав, допомагав по господарству. Дуже любив тварин. Після закінчення школи поступив в наше Межівське ПТУ. Звісно, що у ветеринарну групу. Вчився з задоволенням. Сестричка Вані, донечка моя, молодша нього на 10 років, коли народилася, не відходив від неї, дуже опікувався нею”, – пригадує пані Любов. 

Згодом Іван одружився. В родині було двоє діток, коли чоловік вирішив піти за контрактом в АТО. Казав: “Хто ж тоді буде захищати країну?”

“Коли розпочалася повномасштабна війна, у них з дружиною було вже три синочка, всі маленькі. Деякі говорили, що Ваня може бути дома, бо троє дітей малих, батьки старенькі. Ваня говорив: “Що я, гівно якесь, хлопців, побратимів не покину, будемо захищати землю нашу, нашу країну, наші родини”, – зі сльозами на очах розповідає Любов Котова.

Коли Ваня був на війні, сестра Наталя просила, збирала кошти, зв’язувалася з іншими волонтерами. Разом забезпечували 57-му бригаду, в якій служив Ваня і побратими. Завдяки спільним зусиллям вдалось придбати генератор, приціл нічного бачення, автомобіль.

На всіх гарячих напрямках Іван стояв на захисті з побратимами. Був в ССО. Мав позивний «Кот» – від прізвища мами.

Далі продовжує сестра…Пані Любов вже не може говорити…

“20 червня він перевіз свою родину у щойно куплений дім, попросив друзів напекти пиріжків і вареників наліпити, щоб хлопцям узяти. Не хотів, щоб мама їхала проводжати, бо знову плакатиме: «Не переживай, ма, скоро повернусь». 

Щасливий приїхав на позиції, радів що подбав про діток. І приказував хлопцям накрити гостинці, бо при обстрілах сипатиметься з бліндажа, як тоді їстимуть?” – розповідає Наталя.

“22 червня мама чекала всіх на свій 66-й день народження. Метушилася на кухні, приймала вітання. Ваня написав десь о 7-ій ранку. Привітав, сказав що любить і що не буде зв‘язку”, – пригадує той день Наталя.

Увійшли гості. Та ніхто не всміхався. Страшне слово – загинув. Пані Любов не вірила в те, що почула, з надією дивилась в очі доньки Наталі, просила сказати, що це неправда. Падала на коліна і вила… Так кричить сама душа матері, що втратила дитину. Частину себе. 

Іван загинув під Лисичанськом від масованого артобстрілу. Він був за кермом нещодавно отриманого від волонтерів авто. Побратими збирались їхати з ним, та він змусив усіх вийти із машини. Наче знав. 

На похорон у двір нового будинку прийшло багато людей. Іван завжди хотів, щоб тут збиралися друзі і рідні, святкували і раділи життю. І всі прийшли, але провести його назавжди.

“Іван був гарною людиною. Так скаже кожна матір про свою кровинку, але він справді був світлом, прикрасою цього світу. Завжди приходив на допомогу, піклувався, вмів дружити і любити. Ми завжди згадуємо якісь кумедні моменти, пов’язані з ним, його добрі справи, слова. І часто звучить: “от якби Ваня бачив… якби Ваня був живий…”. В таке не можна повірити і змиритися з цим”, – резюмує родина загиблого Героя.

Тонни гідазепаму, снодійних і сердечних – реальність, в якій доводиться жити Любові Миколаївні через росію. Жінка не хоче покидати рідне селище, незважаючи на близькість до лінії фронту, бо тут спочиває її дитина…