Рік…365 днів, як в серці лютий…Для кожного українця 24 лютого навіки закарбується в душі, як день, який змінив все. Шок, страх, паніка переросли в лють, ненависть, незламність та гордість. З перших хвилин початку повномасштабного вторгнення кожен з нас знав, що буде боротись за свій дім, свою Батьківщину, свою Україну. Журналісти сайту “Наше місто” зібрали історії дніпрян про їх особисту боротьбу, спогади про той страшний день та віру в Перемогу.
Черги, щоб допомогти
Викладачка ДНУ Оксана Кирилова пише, що ніколи не відчувала до того такої спільної волі українців. З перших годин великої війни у Дніпрі почали організовувати волонтерський штаб допомоги. Люди стояли в чергах, аби віддати речі, продукти, медикаменти.
“Пам’ятаєте, як шукали місце, аби притулити авто не дуже далеко і не перти до ракети речі, складники для бандеросмузі декілька кварталів на собі? Там ступити було ніде від людей. До шпиталю черга стояла з тих, хто хотів допомогти. У березні я понад годину стояла в банку крові в черзі, щоб потрапити лише до реєстратури! Як лаялися в аптеках, виборюючи своє право на бинти, антисептики, антибіотики? Бо наші хлопці/лікарні/волонтери чекають. Як шукали тканину на сітки? Білу, сіру, зелену, коричневу, знов білу? Як слухали, дивилися, чекали, лаяли Арестовича? І знов чекали, аби подивитися. Як дивував Президент? Як ставав все крутішим, суворішим? Як йому і всім нам аплодував світ? Як світ дізнався, хто ми, що ми й чому? І зрозумів нас, і підтримав?” – пригадує Оксана Кирилова.
В цій війні ми пам’ятаємо всі дати ракетних обстрілів, терору та моменти щастя від звільнення наших територій. Назавжди запам’ятаємо міста, в яких чинились справжні звіства росіян – Бородянка, Буча, Суми, Миколаїв, Чернігів, Харків, Маріуполь, Херсон, Одеса, Вінниця, Краматорськ, Кременчук, Запоріжжя, Дніпро…
“Ця війна вже зробила своє. Вона зробила з нас Українців. Людей однієї крові, спільної мови, історії, культури…
Ми вижили. Ми знов навчилися посміхатися. Ми менше картаємо себе, що не на фронті. Ми продовжуємо донатити, здаємо кров, працюємо, будуємо плани. І ми молимося за тих, хто заганяє нехристів назад у болото, виборюючи УКРАЇНІ повну, стовідсоткову перемогу!” – написала Оксана Кирилова.
Волонтерити, аби не відчувати тривогу
Волонтерка Тетяна Бартаба також поділилась спогадами про те, як минув цей рік війни. Пригадала безкінечні телефонні дзвінки рідним, повідомлення, новини, марафон по телевізору, до якого всі були прикуті в перші дні повномасштабної війни.
“Дзвінки, листування, новини, нескінченний марафон на телевізорі з незнайомими ведучими. Запитання всередині, що робити, їхати – не їхати. Якщо їхати то як вивезти тварин, як, щоб їх там прийняли, не завернули, не довелося поневірятися…
Через місяць-два зрозуміла, що нікуди ми не поїдемо, краще дому нічого немає. І заспокоїлася. Не хочу, щоб телевізор і новини налаштовували мене на ненависть, це шкідливе почуття, яке руйнує більше того, хто його відчуває. Ходила волонтерити на плетіння сіток і приготування їжі. Коли людина щось робить, вона забуває турбуватися. Там грала музика і не чути вибухів. Поступово життя увійшло до звичної колії: робота в бібліотеці, допомога тваринам. Ми звикли до війни. У бомбосховищах була всього кілька разів, і то не довго, це було скоріше як екскурсія, постояла, посиділа, набридло, і пішла”, – пригадує Тетяна.
Єдине, до чого складно звикнути – вибухи.
“Пам’ятаю, як у липні ми з собакою після вибуху гуляли вулицею Робочою без вікон – усі шибки валялися на тротуарі. Як від вибуху підстрибували та сипалися рулони з шафи. Або потім, як я дивом не пішла на роботу, і прилетіло саме туди на Криворізьку до Метеора, де я зазвичай вранці чекаю на автобус, і саме в той час. Диво, що жива. А в січні ми з друзями святкували мій День народження, різала торт, а тут приліт, підстрибнули, продовжили святкувати. За кілька годин дізналися про зруйнований будинок на Перемозі та безліч загиблих та поранених”, – написала Тетяна.
Замість валіз на відпочинок – тривожні рюкзаки
Журналістка Христина Вихристенко чула вибухи 24 лютого. Саме вона і повідомила рідних про початок війни. Дівчина з родиною не вірила в те, що путін все ж таки наважиться атакувати Україну, тож планувала ремонт в квартирі та літню відпустку. Не думала, що замість валіз на відпочинок доведеться збирати тривожні.
Рік надії, віри і єдності
Дніпрянка Тетяна Захарова 24 лютого прокинулась від звуку вибухів. Розуміння того, що життя ніколи не буде таким, як раніше, прийшло пізніше, а спочатку були розгубленість, паніка, сльози, істерика…
“Пройшов рік. Рік страху, болю, випробувань… Рік надії, віри і єдності. Ми ще не перемогли у повномасштабній війні, але багато в чому перемогли себе самих і довели світові, що воля і незалежність – це не просто слова, це наше життя.
За цей рік кожен українець когось втратив: батька, сина, брата, маму, донечку, сестру, кохану людину, близького друга, колегу, сусіда, знайомого. Майже у кожного в телефоні є хоча б один контакт, який більше ніколи не підніме слухавку. Не відповість на смс: «Ти як?».
За нашою спільною Перемогою вони всі спостерігатимуть з неба… А вона настане! Обов’язково! Я вірю, що вже дуже скоро!” – написала Тетяна.
Фото для рідних лише з посмішкою
Журналістка Аліна Рудич вибухів не чула. Їй зателефонувала подруга о 6 ранку. Навіть не піднімаючи слухавки, вона вже знала, що почує.
“23 лютого в мене був перший урок з водіння, я була така натхненна, настрій був чудовий, але ця тривога…Пам’ятаю, як 24 лютого після того, як мене розбудила подруга, я зайшла в телеграм і побачила новини, побачила, що всі онлайн. Паніка, дзвінки рідним з питаннями “Що у вас?”. Потрібно було працювати і розповідати людям, що відбувається, що робити. Це трохи заспокоювало. І от перша повітряна тривога – звук, який тепер завжди буде викликати ті флешбеки. Я облаштувала укриття в себе в ванній кімнаті. Зачинялась там з котом і чекала відбою. Щоб рідні не хвилювались, завжди казала їм, що все в порядку, незважаючи на те, що всередині був страх, біль та відчай. Саме тому на всіх фото з того часу я усміхаюсь, хоча очі все видають…
Цей рік показав всім нам та світу, що путін помилився. Йому ніколи не перемогти націю вільних, сильних та незламних українців”, – написала Аліна.
Рятуємо не тільки людей
Відомий актор з Дніпра Олексій Суровцев цілий рік працював над тим, щоб рятувати тварин від війни. Сам себе чоловік називає “бородатою котоматусею”.
“Цілий рік наша рідна Україна стогне від болю, терпляче лікує свої рани та тримається. Тримається на неймовірних, сміливих та могутніх УКРАЇНЦЯХ. Цілий рік ми разом з Вами займаємось порятунком беззахисних, кинутих, хворих та наляканих тваринок. За цей рік ми врятували більш ніж 600 хвостиків, побудували притулок і майже добудували клініку. Ми дуже багато чого зрозуміли, дуже багато відкрили в собі, дехто з вас пережив біль, страх, втрату.
Невідомо скільки ще попереду цього болю, але я точно знаю, що попереду ПЕРЕМОГА!” – написав Олексій.
Кожен з нас за цей рік став сильнішим. Ми можемо жартувати, співчувати, допомагати, об’єднуватись заради майбутнього. Дякуємо ЗСУ, що вибороли для нас цей рік. Слава кожному, хто стоїть на захисті нашої Держави. Вічна пам’ять тим, хто пішов до небесного батальйону, щоб ми мали змогу жити. Все буде Україна!
