У вагоні на 20 місць їхало 200: як провідниця з Дніпра рятувала українців від війни

Війна в Україні триває майже 2 місяці. Весь цей час пліч-о-пліч з військовими, рятувальниками, лікарями цілодобово боронять життя українців залізні герої – залізничники. На сьогоднішній день відомо, що залізничний вокзал “Дніпро-Головний” з 24 лютого евакуював понад 230 000 українців. За що отримав почесне звання “Залізний вокзал”. Журналісти «Наше місто» поспілкувалися з провідницею пасажирського вагону Аллою Гадіровою, яка розповіла, як воно, працювати у воєнний час.

На залізниці працює Алла майже 18 років. Роботу свою обожнює і не уявляє себе кимось іншим. Алла — людина, яка допомагає українцям дістатися до безпечного місця. Роботу не покинула, бо вважає, що потрібна своїй Батьківщині, що може принести користь людям.

Її розповідь про нелегку працю провідників під час війни пробирає до кісток.

“З початком війни рейсів побільшало. Вдома майже не буваю. Перші тижні було дуже важко. Люди масово евакуювалися. Коли подавали потяг на перон, люди товпилися, штовхалися, билися за місця. У такій мішанині часто губилися діти. У матусі, наприклад, маленька дитина на руках, а старша поряд за ручку тримається. Дитину видирали з рук.

У вагоні люкс, який розрахований 20 місць, я перевозила по 200 чоловік. Люди у купе в десятьох сиділи, стояли в коридорі і в тамбурах. Навіть у купе провідників було повно людей. Сиділи на ліжках, і на підлозі. Щоб не сидіти на холодному, ми брали гумові килимки з туалету і стелили на підлогу. Картонки також підкладали. Викручувалися як могли.

У всіх була паніка і страх. У кожного своя жахлива історія. І все це як послухаєш…Жах. Треба було триматись, посміхатись і підбадьорювати людей. Плакала у якихось закутках, щоб ніхто не бачив. А потім знов з посмішкою до пасажирів. Кому чаю гарячого, кому поїсти, а кому і словом добрим, — поділилася пережитим провідниця.

З багатьма пасажирами, яких вона перевозила, досі спілкується. Дякують Аллі за порятунок, за допомогу. А вона їм відповідає, що чекає на них, щоб везти додому. А вони сміються і кажуть “Обов’язково!”.