Як єврей став чилійським патріотом: інтерв’ю з Ігорем Щупаком

ТЕМА НОМЕРА
    -

Ігоря Щупака знають в Україні і за кордоном як історика, який достеменно вивчає міжнаціональні стосунки періоду Другої світової війни, Голокост та подвиг українських Праведників народів світу» — людей, які рятували євреїв від нацистських переслідувань. Свої дослідження і знання він викладає в статтях, книжках і підручниках для школярів. Здобуток надто вагомий – 150 наукових робіт і більше 20 підручників. Щомісяця – нова книжка чи стаття. То ж щодня — зустрічі, конференції, презентації, поїздки. При такій мегазайнятості і серйозності в роботі у житті Ігор Щупак – людина з надзвичайним почуттям гумору.

— Всі ми родом з дитинства. Яким ви були?

— Я народився в Запоріжжі. В дитинстві дуже любив читати. Перечитував усе, що потрапляло під руку: газети, журнали, книжки. Вчився на самі п’ятірки. Закінчив школу із золотою медаллю.

Репутація ботана збереглась за мною і в Запорізькому педагогічному інституті, де я навчався на історичному факультеті. Як активний студент, був учасником і організатором багатьох гуртків по лінії комсомолу, займався науковою роботою, а на останніх курсах ще й підробляв у школі. До речі, в інституті був Ленінським стипендіатом.

Служба в радянській армії багато в чому вразила мене, але через неї мав пройти кожен чоловік. Якщо б до армії мені сказали, що я маю ходити строєм, спати по дві години, потім караул, з четвертої до шостої ранку драяти приміщення, то я б вирішив, що хтось збожеволів. А там можливо все. Та це загартовує, зараз все згадую з гумором.

— Ігоре Яковичу, ваше освітянське життя було дуже насиченим: запорізька школа №71, індустріальний технікум, індустріальний інститут. Крім викладання, ви займалися науковою діяльністю і вже тоді почали досліджувати історію євреїв України. Якими джерелами користувалися, бо ж інтернету тоді не було?

— Тоді існував навіть такий анекдот: «Вам яку історію розповідати: ту, що написана в підручниках, чи як було насправді?» Офіційна історія тоді була сильно заполітизована, достовірну інформацію доводилось добувати у буквальному значенні. Дуже виручали публіцистичні видання. Використовували матеріали журналів «Огонек», «Голос Америки» і, звичайно ж, архіви.

Коли я почав писати кандидатську дисертацію, працював у десятках архівів в України, центральному партійному архіві в Москві, Інституті марксизму-ленінізму. Для того щоб туди потрапити, треба було пройти цілу процедуру. Я мав отримати лист-прохання, взяти з собою затверджені теми, план дисертації, характеристики, словом, купу документів. І це ще не все. Мене попередили: якщо буду тут щось фотографувати, не тільки позбавлять можливості працювати, а й мною займеться КДБ. Переписувати не можна, треба було мати окремий зошит із пронумерованими аркушами і, після того як щось виписав, віддавати на цензуру. Часом цей зошит не повертали чи виривали аркуші. Іноді отримуєш менше половини того, що виписав. А якщо, не дай боже, на шпаргалку записував і ховав, це взагалі позбавляло права працювати. До речі, не всю інформацію можна було виносити, та й дивитись не все можна. Та все ж таки я там знаходив дуже багато цікавої інформації. Початок 30-х років, група студентів бере до з’їзду комсомолу зобов’язання: забезпечити відмінне навчання, опанувати англійську мову і (увага!) здійснити 30-кілометровий лижний похід у протигазах. Все це характеристика доби.

Дуже важливі історичні документи і досі зберігаються в архівах Москви. Наприклад ті, що стосуються радянського міфу про подвиг 28 панфілівців, який вигадили журналісти та підхопили політпрацівники. Ці документи були відкриті, і я їх скопіював.

— Коли почалась перебудова, у нас масово створювались неформальні організації. Чи ця історія торкнулась вас?

Звичайно, я був дуже активним студентом, аспірантом і науковцем. Коли комсомольці міста створили асоціацію різних неформальних організацій, я організував у себе в технікумі політклуб. Переміг у конкурсі, і мене запросили на зустріч молодих лідерів у Сургуті. Це була зустріч неформалів, на якій мали розробити стратегію, як працювати молоді, не підкоряючись комсомолу, а використовуючи його ресурси. Зі мною тоді сталася комічна історія. Перед дорогою мені видалили зуб, сказали, що болітиме два тижні, а тому не можна застуджуватись, інакше можуть бути великі проблеми. А там мінус 50, я в костюмчику і в куртці на лебединому пуху. Тож повністю замотав обличчя шарфом і не знімав його до кінця форуму. Цим і спровокував легенду, що приїхали чилійські патріоти чи неформали, які бояться показати обличчя. В газеті надрукували: він ховає своє обличчя.

— Над чим працюєте зараз?

Пишу другу дисертацію, присвячену українським рятівникам євреїв під час Голокосту, сподіваюсь за кілька років завершити цю роботу. Дуже важливо знайти певний обсяг наукових документів, тому що принципово різні були умови нацистського режиму на заході, сході, півночі і півдні України. Буквально днями вийшов друком мій черговий підручник «Всесвітня історія» для 11-го класу. За 20-річну історію підручникотворення – це найкраща моя книжка. Вона призначена і для вчителів, і для сучасних учнів, які мають «кліпове мислення», тому добре структурована за змістовними блоками, з виділенням інформації різного характеру, а також із численними таблицями, картами, фото-, відеододатками (по кілька QR-кодів на кожен параграф із фрагментами відеоматеріалів). Тут є абсолютно оригінальні речі про війну на сході України: фрагменти фільмів, соціальні ролики, документальні матеріали.

Писати підручники – це надто велика відповідальність. Якщо наукову статтю прочитають 300 людей, то підручник — сотні тисяч дітей, і ці знання можуть вплинути на їхнє подальше життя.

Ніка БОГДАНОВА, фото Валерія КРАВЧЕНКА.

Поделиться: