Згадалось, як в осінню пору я малою продавала яблука та картоплю з цибулею на трасі у нас в селові.
Через наше село проходить траса Донецьк-Запоріжжя, ну й через неї дуже багато люду їде на Кацапстан і звідтам, а на нашій розвилці якраз вопше можна їхать і на Харків, Мелітополь і т.д., ну шо сказать, дорога майже стратєгіческого значенія!
Так оце після уроків мене тато одвезе машиною на трасу, вигрузе і я веду торгівлю…мені страшне нравилось оце діло! Розкладу все ловко, відра повненькі накладу – краса! Ну і новини всі там можна було взнать, тіточки, молодички і бабці, наче за тим туди й ходили часом.
Ми ото домовимось о котрій татусь приїде мене забирать, ну я зазвичай все спродувала раніше. Мішки повпихаю у відра, відра на руку понадіваю і йду собі додому. Дорога якраз вниз, то так ловко – вітер у спину підганя, радісно так, дереа золоті – осіння казка на узбіччі. Я ото дорогою співала, або уявляла, шо я в кіно якомусь граю роль і вела діалоги…
Тілько не нада думать, шо я дурко — все у порядку, я просто мріяла стати актрисою,або режисером….і пошти стала, ну то окрема розмова.
На базарі при трасі були постійні «торгаші», всі знали, у кого родить ловка цибуля, у кого виноград, у кого блойлери, як пів свині, у кого качки неймовірно прекрасні, бо біля води живуть і виплекані на ставку, в кого картопля найсмачнішого сорту, а в кого яйця – золото!
Так от, усядусь я на стільчик свій, на подушечку — мама завжди мама клала мені
подушечку — під дупу, шоб тепло і м,яко ж! І тут машина стає — дальнобойщик і баби давай вгадувать ШО і В КОГО він купе. Цілі стратегії вгадування були у кожної!
А я якось всігда знала, шо оце — мій покупець. Якось воно одразу було видно чи шо, чи то дитяча іниуїція, чи не дитяче відчуття торгаша. У нас завжди вітались з усіма, хто ставав.
Давали пробувать яблуко, а картоплю могли й розрізать ту, яку вони захочуть — шоб
бачили, шо всьо ж хароше. Навіть олію тоже можна було лизнуть, я наливала в
одноразовий стаканчик.
А колись раз стала машина, вийшла пара….. Машина була Лексус (я з дитинства люблю машини, ото і звернула увагу. Пара така красива: Він у костюмі, як діпутат, Вона — така вся у платті шерстяному до коліна, зверху таке манто з якогось норкового кроля….
Йдуть до мене, яблука мої понравились…він подивився й питає:
— А скілько у тебе оцих яблок? Нам всі, шо єсть.
— Три відра,- кажу я і посміхаюсь
— Валодя, зачем тебе трі вєдра?! Что ми їх саліть будєм? — возмущаєцця женщіна.
— Ларіса, — ну як нашо? Дітям завезем, мамі твоїй.
— Ти вєчна пакупаєш із жаласті к сваїм селянам! І прекраті гаваріть как ані!
Чоловіку невдобно…він аж почервонів….каже мені:
— а скільки за мішок я должен? Можна я у мішку заберу?
— та у мене є великі пакети, я вам дам — запакуєте як Вам удобно.
Ота Ларіса у манто вже нервуєцця і тупцює біля машини…баби наші на неї косо дивляцця, цокають язиками і роблять вид, шо їм до неї нема нікакого діла і шо вони глухі і не чули, шо вона прямим тєкстом оскорбила селян.
Чоловік пересипав яблука у пакети, заплатив, відніс всьо у машину, усадив у машину
Ларісу свою і вертаєцця до нас….. ми ж всі думаємо:
— шо ж такоє? Шось іще забув купить?
А він підходить і каже:
— Простіть будь-ласка мені, і їй дурній простіть і дивицця кожному з нас в очі…..
Ми всі отетеріли….всі мовчать…..а він простягує нам коробку канфет і каже:
— Пригощайтесь, пожалуста. Це від усього серця. Я всігда беру гостинець, як планую шось на трасі купить. Я ото в дєцтві до поїздів ягоди носив, а мені подорожні давали канфети, я так радувався і тепер радую людей. Піду я, бо щас всю дорогу мозги їстиме…городські — вони не понімають…..Бувайте здорові всі! — й побіг підтюпцем у машину……
Баба Галя, шо взяла коробку у руки прийшла до тями першою і й каже:
— Нінко, ти брала бражку сьодня гріцця? Доставай! Осьо будем гостинця їсти!
— Нема бражки! Микола — ірод всю вигатив! Брала чай з липи!
— Ну тягти хоч чай!
— І в мене чай, — кажу я.
— о! Давай, Таню! А канхвети вибирай перша, бо то ж тобі вопше дали!
— та це всім дали! – сміюсь я.
Отако ми пили чай з канфетами АСОРТІ, вкусними дуже, на трасі отамо, баби балакали про те, шо оце бідний чоловік….всю жизнь з отакою-о жить….шо воно не поніма, шо село — це праця круглогодічна й круглосуточна пошти, шо хіба є разниця з села ти, чи з города…..якшо ти просто ХАРОША ЛЮДИНА… вобще про всяке життєве.
У той день я спродала все, легкий на руку був дядько. Не збрехав про ягоди біля потягів, видно.
Йшла Додому з пустими відрами та мішками, а в кишені несла кілька цукерок — батькам гостинець. Не того, шо в нас канфет дома не було, а того, шо я така виросла — шоб усім на світі ділитись……
Бо якшо хороша людина, то яка різниця – з села чи города? Аби в душі – світло, а різниці – ніякої…
Категория: Архив, Особое мнение
