У Дніпропетровсько
Анатолій Іванович захопився цим твором, розшукав драматурга (він живе наполовину у Німеччині, наполовину у рідному Львові чи у Києві), розповів про свій задум і отримав згоду автора не тільки на постановку, а й на деякі переробки. Приміром, замість п’ятьох у виставі лише чотири дійові особи (так постановнику розкладалася ця історія – на квадрат, як чотири сторони світу, чотири пори року, тощо). Крім того, дві жіночі ролі виконують чоловіки. І це також виправдано – адже потворний вплив «зони» позначається неминучою трансформацією особистості. І все ж таки це люди з їх почуттями, переживаннями, гідністю. І це зріз нашого суспільства.
Тут усе незвичайне і взаємопов’язане: і сценографія (художник з Києва Андрій Романченко, останній учень Данила Лідера), і гра акторів, і трактовка, і музичне оформлення.
На прем’єру приїхав і автор, і ми скористалися нагодою побесідувати з ним.
— Першим цю п’єсу відкрив Роман Віктюк, який ризикнув поставити її в Москві, та ще й мовою оригіналу?
— Ну, не зовсім, це лише деяким росіянам здається, що вони українську зрозуміють і без перекладу, мовляв, що це за мова. Але це направду мова і переклад деяких моментів, важливих для змісту, для розуміння, був. Роман Віктюк же мій земляк – львів’янин і ці речі тонко відчуває.
— Чому ви звернулися до цієї теми?
—Вона для мене майже особиста. Моя мама, будучи ще молодою жінкою, як медик працювала там два тижні відразу після вибуху. Тепер це сильно позначилося на її здоров’ї. Коли я дізнався, що деякі люди повертаються до своїх домівок і живуть там майже поза законом, я захотів написати про них. Спочатку нічого не виходило, довелося самому поїхати і побачити все на власні очі. Чим більше я про це думав, тим мене ця тема виводила на ширші узагальнення. Це було три роки тому.
В Україні цю п’єсу теж знали, але чомусь на ставили та після успіху у Москві та Пітері, потім у Німеччині в Магдебурзі взялися і у нас, тепер вона йде у шести театрах України. У Києві, у Львові дуже сильні постановки. Тільки не питайте, яка мені більше до вподоби – все одно не скажу.
— А як сприйняли у Москві цю виставу?
— Ви знаєте, що мене вразило: величезний зал театру Моссовєта був повний, і коли моя героїня баба Пріся схопила камінь і вбила мента, зал вибухнув тривалими оплесками. Я відчув, що нам повірили, нас розуміють, що у нас є спільні почуття, одні й ті самі болючі точки. І те, що зробила баба Пріся, не є агресією, це захист найдорожчого, заради чого підеш на все.
—Як ви думаєте, що примусило людей повернутися в зону, жити там?
— А ті люди вважають, що там безпечніше для них. Баба Пріся каже: «Ну де вона, та радіація, покажіть мені!» Вони вважають, що навколо зла більше, а вони, навпаки, у цій зоні захищені від нього. Люди в зоні живуть в іншому часі, за іншими законами співіснування з природою, всесвітом — дивні реальності. Вони святі і живуть у тому світі, у якому хочуть, своєму, звичному, рідному. Але вони надто залежать від природи. І взагалі Чорнобиль показав усьому світу, що людина – не цар природи, вона не всесильна. І якщо ми природу будемо ґвалтувати і так використовувати, вона все одно нас переможе.
— Ви ж знаєте, що першу вашу п’єсу «Революція, кохання, смерть і сновидіння» самі знайшли і самостійно поставили студенти Дніпропетровсько
— Так, звичайно, адже це була перша професійна постановка мого твору.
— Я хотіла б вас запитати, як ви ставитеся до революцій?
— У революції, як і у війни, нічого прекрасного нема: це насильство, це смерть, це біда. Але народ доводять до такого, що вже нічого не можна вдіяти, люди змушені виходити на майдан, як у 2014-му вийшли молоді люди у Києві, у Львові, я їх бачив, вони не могли вже просто розчаруватися, як ми у помаранчевій революції, вони вийшли на революцію гідності, і багато хто заплатив за те життям. Боже, боже, борони нас від таких подій.
— Над чим ви зараз працюєте?
— Я співробітничаю з Львівським драмтеатром ім. Лесі Українки – це колишній театр армії. Там зараз дуже цікаво працювати, бо у них відкрито шлях сучасності, експерименту. І я ставлю свою п’єсу «Гамлет-Геник» про солдата, який повертається з війни і з якою дійсністю він стикається. Це художній погляд на нас.
— Ви хочете колись повернутися в Україну назавжди?
— Направду я в Україні тепер, коли розгорнулася моя театральна діяльність, більше живу, ніж у Німеччині. Там я більше працюю як художник, автор інсталяцій, там у мене проходять виставки. А тут відчуття, що я потрібен, цікаві проекти, цікаві люди з’явилися навколо мене, зокрема Стас Жирков з київського театру «Золоті ворота», у якого також буду ставити. Я вважаю, що театр як мистецтво зараз відроджується у нових формах, і я щасливий брати участь у цьому процесі.
Тетяна АБРАМОВА
