Дмитро Косілкін двічі починав власну справу з нуля. Усе почалося з пошуку речей для сина: чоловік не міг знайти якісний та водонепроникний верхній одяг, а тому створив його власноруч. Так стартувала історія підприємства Be Easy, яке за вісім років розширилося до десяти офлайн-магазинів, передает журналист «Наше Місто.Афиша Днепра».
Удруге почати все з самого початку Дмитра змусило повномасштабне вторгнення російської армії. Чоловіку вдалося евакуювати з Лисичанська частину обладнання й облаштуватися разом із родиною в Дніпрі. Ту, подалі від лінії фронту, підприємець почав допомагати нашим захисникам тим, що вміє найкраще: організував виробництво військової амуніції.
Повертатися до рідного міста чоловік не планує. Каже, не хоче знову втратити все й починати вже втретє з нуля. Однак готовий завітати до міста зі зброєю в руках – як військовослужбовець ЗСУ.
Відколи Росія почала тероризувати Україну – ще у 2014 році – Лисичанськ не був спокійним містом. Не став таким і 24-го лютого. Через обстріли окупантів я вирішив вивезти свою родину трохи далі від рідного міста. Думав, що на кілька днів, але ці кілька днів затягнулися на цілий місяць.
Без діла я не сидів, почав волонтерити. Згадав про знайомих, які займалися цією справою, подався до них. Допомагав, чим міг і як міг. Там вдалося домовитися про гуманітарну допомогу від тих, хто колись переїхав, що теж зіграло чималу роль у волонтерстві.
Перед Великоднем мені зателефонували знайомі з пропозицією допомогти забрати обладнання з цеху в Лисичанську. До цього дзвінка я про це не думав і погодився не одразу. Вирішив порадитися з військовими, чи варто вивозити верстати і поцікавився, як справи на фронті. У відповідь я почув здивування і питання, чому я досі цього не зробив. Мені сказали:
Діма, забирай усе і їдь. Далі – активна фаза війни, вивезти бодай щось буде вдесятеро важче.
Після цих слів я подався у Лисичанськ. Разом із іншими волонтерами я зібрав маленьку команду з 10 чоловіків, і за два дні ми зібрали у вантажівку все обладнання, яке змогли. Повертатися й вивозити решту ми не планували. По-перше, машини, які залишилися у цеху, надто важкі для звичайних вантажівок. Їх можна вивезти хіба що з допомогою вантажних кранів.
А по-друге, я за кілька днів спілкувався з тими, хто залишився у місті. І мені розповіли, що наші цехи встигли размародерити. Звісно, підняти і забрати верстати вони не змогли, але точно зіпсували їх. Тому з тими машинами я вже попрощався.
Вже з обладнанням та родиною я виїхав до Дніпра. Це не захід України, але достатньо далеко, аби не засинати й не прокидатися від гулу артилерії та вибухів. Тут я вирішив залишитися і потихеньку повертатися до роботи, яку люблю всім серцем. Знову з самого початку, знову з нуля.
У Дніпрі мені пощастило: зі мною залишилася людина, з якою я працював мало не від перших днів. Я не міг цьому натішитися, адже Світлана погодилася керувати цехом й слідкувати за лекалами. До речі, це дуже полегшило мені задачу: продумати план і зробити все, щоб його виконати.
Мій план був доволі простий і логічний: війна не закінчилася, ми вміємо шити і можемо допомогти українським захисникам. Отже, ми можемо шити військову амуніцію.
Тому виробництво майже повністю змінило формат. Ми почали працювати так, як вміли, і настільки потужно, як могли. Забезпечити весь фронт п’ятеро людей не можуть, але вдягнути якусь частинку – запросто.
Налагодити процес допоміг досвід, який я здобував протягом восьми років робити. Я точно знав, з чого потрібно починати, на чому зосередитися, а які дрібниці можна пропустити, адже вони не впливають на жоден з етапів роботи.
Спершу ми взялися шити найбільш необхідні і популярні речі серед армійців: плитоноски, ремінно-плечові системи (РПС) і кілька різних підсумків. Робили за зразками НАТО і за порадами військових допрацьовували на місці. Декілька бійців приїхали зі своїми речами і показали, що зручно, а що, навпаки, дискомфортно. І це допомогло зробити вироби справді якісними.
Категория: Афиша, Война, Новости Днепра
Метки: Днепр, Лисичанск, Переселенцы, укрнет
